«Ніколи не став ветеранам таких питань». Життя після фронту з досвіду морського піхотинця зі Львова

«Я, буває, сплю по кілька годин на добу. У снах можу чути запахи. Запахи крові, пороху, гнилої людської плоті. Ну бо я це чув. Звуки, кольори. Хоча кажуть, що сни кольорові тільки у шизофреніків», — розповідає Іван Гаврилко, тричі поранений за час повномасштабної війни боєць морської піхоти.

Як пише Громадське, Івана, за фахом геолога, мобілізували ще 2014-го. За рік повернувся до дітей і дружини, але психологічні проблеми, які спричинила війна, пропрацьовував на «цивілці» ще багато років. І це попри те, що не брав участі у важких боях. 

За місяць до 24 лютого 2022-го Гаврилко підписав контракт резервіста з 503-м батальйоном морської піхоти — перестрахувався, щоб у разі повномасштабної війни його мобілізували не куди-небудь, а в бажаний підрозділ.  

Ми зустрілися з Іваном у його львівській квартирі, щоб поговорити про флешбеки з війни, «стан равлика», депресію та посттравматичний синдром. Про те, що зазвичай лишається за кадром героїчних звітів нашої боротьби. І що може чекати усіх військових та їхніх близьких після повернення додому.

«Я хочу додому»

Якось Іван опублікував на своїй сторінці у Facebook соціальний ролик про ветерана американської армії. На відео — щаслива сім’я на прогулянці, в машині, удома. Дружина і діти — усміхнені, тільки чоловік сидить наче збоку, у бронежилеті та масці. Йому постійно ввижаються вибухи. Цим роликом хотіли показати, що повернення до мирного життя потребує часу та підтримки. 

«Знайоме», — коротко тоді додав до опублікованого відео Іван.

Наприкінці ролика військовий уже без форми, щасливий зі своєю родиною. І з’являється гасло: «Перетвори труднощі свого минулого на сильні сторони майбутнього».

Сам Іван про своє прийдешнє, а також про майбутнє сотень тисяч військових говорить непевно. 

«Закінчиться тим, що рано чи пізно будуть говорити: “Ми тебе туди не посилали”. Я це вже проходив», — міркує Гаврилко.

Колись таке йому сказав його керівник. Тоді після демобілізації Гаврилко попросив додаткову двотижневу відпустку, яку закон гарантує для всіх учасників бойових дій. Але у відповідь почув, що «зриває роботу відділу», а керівництво його на війну не відправляло, щоб зараз давати за це відпустки. 

«Я вперше мав бажання тій людині вліпити, коли одразу після повернення на роботу з фронту мене запитали, чому я такий дурний, що не зміг відкупитися від повістки і пішов туди», — пригадує чоловік.

Зараз Іван працює у приватній фірмі. Він досі чинний військовослужбовець, але попри це навідується в офіс. Через поранену ногу ходить із тростиною. Її тримає лівою рукою, бо права ще добре не працює — в ній розтрощена променева кістка, яка вже назавжди з'єднана металевою пластиною. 

У найближчі тижні військово-лікарська комісія нарешті має вирішити, чи демобілізувати Івана, чи повернути назад в армію. Уже двічі після попередніх легших поранень його вертали на передову. 

«Я хочу додому. Я хочу далі жити цивільним життям», — говорить про свої очікування висновку ВЛК Гаврилко.

«Коли повертаєшся в порожню хату…»

У його кухні на холодильнику висить детально розписана табличка з обов'язками та зоною відповідальності кожного члена сім'ї, зокрема дітей. 

Але нині Гаврилко мешкає сам. Дружина з синами після початку повномасштабного вторгнення виїхали за кордон — лякалися тривог. Та ще й військова частина під їхнім будинком, а це додаткове джерело ризику. 

Якби сім’я була тут, можливо, рутинний догляд за дітьми допомагав би відволікатися йому від нав'язливих думок.  

«З одного боку, менше треба робити, коли вдома нікого немає. З іншого, ти приходиш з офісу в порожню хату, і це трохи шкребе по серцю, гнітить. Бо звик, що тут шум і гам, собака гавкає, кіт нявкає. Вони один за одним бігають. А тут вертаєшся в порожню хату, і деколи так сумно. Я досі, буває, на автоматі купую продукти на всю сім'ю», — розповідає чоловік.

«Я назвав би це станом равлика»

Іван має багато друзів, особливо з пластового середовища, які ладні чи не щодня приходити в гості. Але він не завжди готовий їх приймати. 

«Я назвав би це станом равлика. Щось находить, і ти такий: все фігово, діти далеко, дружина далеко, в країні війна, срака — і починаєш себе жаліти. Нікого не хочеш бачити й чути. Таке буває. Інколи просто хочеться поплакати», — зізнається Іван.

Поки ми з ним спілкуємося, заходить сусід, що мешкає на цьому ж поверсі. Він навідується часто і багато жартує. 

«У мене винятково прагматичний інтерес. Я — рибалка, а Іван після першого поранення своїм плечем відчував перепади тиску. Це коли риба не клює. Я його прозвав барометром. Телефоную: якщо рука ниє, отже, нема чого їхати на риболовлю», — сміється сусід.

Далі іронічно додає, що після наступних поранень «барометр остаточно поламався»: «Тепер у нього постійно щось болить». 

«Так, нога в мене болить 24 на 7», — зізнається Іван. Він постійно п’є проти болю парацетамол.   

«Хлопака, який зі мною виходив з оточення, зараз у психіатричній лікарні»

На тілі Івана за пораненнями можна проводити екскурсію з географії боїв. На лівому плечі — синець і впадина у м'язах. Це — перше поранення, отримане 10 березня 2022-го в селі Євгенівка Миколаївської області, коли його підрозділ ішов деблокувати Маріуполь. 

«Ми вже виходили з оточення з села, за дві хати уже стояли позиції росіян. Почався наступ танків, мені дісталося. Один хлопака, який зі мною виходив, зараз, на жаль, у психіатричній лікарні. Він не був поранений, але не витримав того всього, йому дуже важко було, забагато подій. А йому 23 роки, це ж дитина», — розповідає Гаврилко.

Те, що Іван поранений, він зрозумів лише за кілька годин, бо через екстремальний вихід і шари одягу не помітив, що на плечі рана. 

«Я відчував, що у мене щось болить. Але масивної кровотечі не було. Як мені розповідали, вже трохи згодом мене почало трусити. Запакували в машину і вивезли як контуженого. Уже в лікарні побачили, що там така величезна діра — можна було ледь не руку засунути», — пригадує Іван.

Прооперували Гаврилка у Вінниці. Там змусили поголити бороду (щоб не заважала кисневій масці).

«Це був момент легкого приниження. У нашому батальйоні бороди носять майже всі. Морська піхота — це брутальні мужики, маскулінність. Морський піхотинець, по-перше, має бути красивий, по-друге, завжди знати, де він. Якщо він не знає, де перебуває, то все одно повинен бути красивий», — сміється Іван. 

«Я думав, що вже помер»

Друге поранення сталося влітку біля Авдіївки, коли міна залетіла в окоп. Перед тим Іван із побратимами штурмували ворожі позиції. Тоді відсунули ворога на 200 метрів.  

«Я не виключаю, що це був friendly fire. Мінометний обстріл, влучило в хребет, у задницю кілька осколків. Тоді здавалося, що мені вже все. Кругом курява, темно. Я думав, що, мабуть, уже помер. Бо нічого не бачиш, очі заліплені», — пригадує чоловік.

Зрештою отямившись, Гаврилко, який тоді у підрозділі був санітаром, почав рятувати побратима, що поряд стікав кров'ю.     

«Він зазнав дуже сильного поранення в ногу. Я його бинтував, він матюкався, кричав, лаявся, що занадто сильно наклав турнікет. Але в той момент мені здалося, що в нього пробита артерія. У мене голова квадратна після контузії, а тут бачиш кров і сильну кровотечу. Я ж не медик, а санітар. Ще один боєць поруч отримав розрив артерії на руці. Його інший хлопака бинтував. Потім ми ще два кілометри йшли до точки евакуації», — розповідає Гаврилко. 

«Я психанув, кинув турнікет і почав молитися» 

Утретє його поранили через два тижні, коли після лікування повернувся на фронт. Сталося це в жовтні між Водяним та Опитним біля Донецького аеропорту. 

«Ми йшли штурмувати ворожі позиції. Вони накрили артилерією весь квадрат, разом зі своїми. Хлопці всі попадали, а я десь затримався буквально на секунду — можливо тому, що занадто мало був на фронті після другого поранення. У мене були перебиті променева кістка, підколінна артерія на нозі та вена. Я відповз у ямку. Як санітар я мав вагон турнікетів. А втім, хоча ми й тренувалися безліч разів накладати їх лівою рукою, в мене нічого не виходило. Мені вже в очах біліло. Я психанув, кинув турнікет і почав молитися. Я читав “Отче наш”, співав цю молитву. А потім прийшов мій колега й каже: “Що ти тут валяєшся, вставай, пішли звідси”. Я кажу: не можу, у мене от. Над нами ще висів дрон і кидав бомбочки. Він його відстрілював», — розповідає піхотинець.

Після операцій в Україні Іван лікувався у Франції. Там йому заодно поставили діагноз — посттравматичний синдром. Додому повернувся в лютому.лях до антидепресантів та арттерапії   

«Я не пам'ятаю, щоб в українському госпіталі до мене хтось підходив і питав, чи я потребую допомоги психолога. Ну, траплялися хлопці, які були явно депресивні, до них приходили психологи. Можливо, мене теж питали, але цього епізоду я не пам'ятаю», — ділиться Гаврилко.

З боку Іван у своєму образі харизматичного бурлаки, він має вигляд позитивного і морально незламного чоловіка. 

«У морській піхоті культивується образ сильних хлопців, які нічого не бояться. Хоча насправді не бояться тільки ідіоти», — каже військовий.

У 2017-му, окрім психолога, Іван звернувся ще й до психіатра. Тоді йому вперше діагностували ПТСР і прописали антидепресанти.

«Ті, що я приймаю, вважаються легкими. Зараз вживаю по таблетці на день. А в Авдіївці приймав по чотири штуки, бо мав нав'язливі думки, моменти панічних атак. А так собі з'їв таблетки зранку, щоб потім не бігати вдень по окопах і не кричати, що нам всім срака», — самоіронічно каже Іван.

Разом із медикаментами спробував іпотерапію — лікування на основі взаємодії людини з кіньми. І швидко відчув позитивний результат.

Але найбільше його затягнула арттерапія. Він почав малювати акриловими фарбами. Хоча раніше пристрасті до малювання не мав.

«Це порадила психотерапевтка. Просто малювати будь-що. Я в такий спосіб викидаю ті емоції на папір».

Після першого поранення Іван повернувся на фронт уже з набором для малювання. В будинку, де вони мешкали біля Авдіївки, малював картини на фанері, якою були забиті вікна. Їх не вдалося вирізати і забрати з собою, бо в хату прилетіло.

Після повернення з Франції Іван уже знав, як допомогти своїй психіці — досвід до повномасштабного вторгнення не минув даремно. Нині він має психотерапевта, лікується і п’є антидепресанти.

«Коли я демобілізувався у 2015-му, то спочатку не знав, що зі мною відбувається. Потім дуже соромився звернутися до психолога через стереотипи в суспільстві. Думав, що почекаю, потерплю — і воно минеться. Але не минається, тому що це як перелом руки. Якщо ти його запустиш, то зростеться криво або загниє, тому ці речі треба пропрацьовувати», — ділиться досвідом чоловік.

Іван каже, що тоді були моменти, коли хотілося назад на війну. Вірив, що це допоможе його психологічному стану.

«Хоча й розумів, що це повна бздура в той момент, бо там вистачало тих хлопців, які були. Але там таке відчуття постійної підтримки, дружнього плеча. Відчуття, що ти завжди потрібний, тебе ніхто не кине, ти поважна людина. А тут я хоч і був державним службовцем, але відчував постійний тиск керівництва», — зізнається Гаврилко.

Як не зашкодити бажанням допомогти і про що не питати у ветеранів 

Свої картини він збирає в купку. А на стінах висять пейзажі улюбленого художника Богдана Салія. А ще Гаврилко має невелику колекцію холодної зброї.

«А ось із цим ножем я останній раз… Точніше це не ніж, це стилет, ним сала не вріжеш»…

«Кого ти різав ним?» — перебиваю Івана. Він підіймає очі й поглядом дає зрозуміти, що ляпнула велику дурницю, навіть якщо жартома.

«Нікого. Ніколи не став ветеранам таких питань. Які ще питання дратують? “Кого ти різав? Скільки ти вбив? Що ти відчував, коли стріляв у ворога?” Що-що відчував? Віддачу відчував! Найбільше бісять питання “Як там?” і “Скільки ти москалів завалив?” Ти їх там не сприймаєш як людей. Це — ціль, це — загроза, яка кидається, ніби скажена тварина, і її треба ліквідувати. Ніхто не фронті не олюднює ворога, бо почне вагатися і буде вбитий», — пояснює Гаврилко.

Також Іван просить не жаліти воїнів і не «сюсюкатися» з ними. Зізнається, що йому незручно, коли старша жінка поступається місцем у трамваї. У відповідь обманює, що йому боляче сидіти, і відмовляється. А втім, коли нога вже сильно болить, усе-таки сідає.

«Найкращий варіант спілкування з ветеранами — це на рівних. У мене шваґро (брат дружини — ред.) після важкого поранення. Його вже списали. З ним ніхто не може говорити, а я можу. Витягаю його з дому, разом вирішуємо якісь побутові справи, двіжуємо. Я переживаю за те, щоб він не почав зловживати алкоголем. Якщо йому сильно хочеться, то пропоную вже сісти разом і випити вина». 

Гаврилко певен, що Україні не завадив би американський досвід — щоб військових після фронту відправляли на карантин і за ними спостерігали психологи. Хоча певен, що держава після закінчення війни просто не зможе допомогти геть усім. Ветеранів буде надто багато.

Іван запалює свічку. Завжди так робить, коли сідає малювати. Його колекція власних робіт стає дедалі більшою. 

«Це я малюю з фотографії моєї знайомої, яка зараз живе в Японії. Це — Торії, синтоїстські символічні ворота на шляху зі світу живих у світ мертвих».