Чотири історії про впертість, любов і перемогу

Заснований у 1994 році, канадський Hot Docs — найбільший фестиваль і кіноринок документального кіно в Північній Америці й один із найбільших у світі. Участь у будь-якій із його програм є надзвичайно престижною.

Ініціатива Civil Pitch — це платформа для режисерів і представників громадського сектору, де вони зможуть познайомитися та об’єднати свої знання й зусилля заради створення нового документального кіно у форматі короткого метру. Мета проєкту — формувати міжсекторні зв’язки задля розвитку документалістики в Україні та сприяти виробництву документальних фільмів на теми, важливі для нашого суспільства. Обмежень у жанрі немає: це може бути фільм-портрет, розслідування, кіноесе, стрічка, змонтована з архівних матеріалів, або навіть ігрова стилізація під документалістику.

На цьогорічному Hot Docs показали чотири короткометражки від переможців/-ниць програми Civil Pitch 2.0. Пропонуємо огляд цих робіт.

«89 днів», режисер Павло Дорогий

89 днів — це час, на який станція метрополітену «Армійська» в Харкові вимушено перетворилася на бомбосховище. Фільм починається кадром місячного вечора; люди спускаються в метро. Ворота на станцію зачиняються із загрозливим скреготом.

Дорогий показує станцію як простір нескінченного штучного дня: світло не гасне ніколи, і хоча в камеру періодично потрапляє станційний годинник, плин часу, по суті, втрачено, так само як і окремішність життя — адже сховок на всіх один. Тому найціннішими в такій реальності стають особисті звички й заняття, такі собі зачіпки приватності. Двоє пацанів грають у комп’ютерну стрілялку на телефонах. Інший підліток копається в мікросхемах. Літня жінка щось в’яже, друга вишиває. Дівчина проводить загадкові педикюрні маніпуляції зі своєю подругою.

Новини ззовні доносить лише крихітний екран, що світиться в цілковитій темряві: «Розстрілюють цілі родини», — нагорі вже коїться Буча, а тут маленька дівчинка безтурботно грається біля коника з лампочками. Порятунок біло-рудого кота Джексона перетворюється на цілу пригоду. В певну мить сон долає всіх, і починає лунати ціла симфонія храпу. Коли ж нарешті 89 днів минають і з порожньої станції рушає перший потяг, то пил, що накопичився на його даху, злітає на перон подібно до попелу.

Фактично в Павла Дорогого вийшов дуже точний за атмосферою етюд про країну, змушену жити на порозі укриття.

«Під крилом ночі», режисерка Леся Дяк

«Під крилом ночі» оповідає про будні 11-річної Олесі, яка з матір’ю втекла від війни до Бельгії й тепер щодня чекає на дзвінок від батька з дому.

Леся Дяк виокремлює деталі. Фільм починається з руки, що крутить глобус, який світиться. Коли Олеся з мамою сидять на службі в церкві, камера зупиняється на долонях дівчинки. Стик між сценами: Олеся безладно тупотить ногами по підлозі, наступний кадр — танцює чечітку на якійсь колоді. Дивимося на зів’ялу троянду у вазі, за кадром голос: «Зараз скрізь вибухи». Таке наближення допомагає створити особливу інтимність у погляді на героїнь, заглибитись у характери Олесі та її мами настільки, наскільки це можливо. Інколи дівчинка сумна як на свій вік, інколи вони обидві пустують, як малі школярки, або майже професійно танцюють, причому веде Олеся. Підсумком стає поетичний портрет дитинства під час війни — світлий і гіркий водночас.

«Гості з Харкова», режисерка Галина Лавринець

Ця історія починається драматично: з хроніки ударів по Харкову. Тисячі містян сховались у селах і райцентрах. Зокрема і в Козубівці Полтавської області.

У своєму обійсті Неля й Олександр Рожки прихистили близько 20 втікачів із міста. І ті, аби віддячити господарям, взялися допомогти їм з одним із ланів — посадити й виростити картопельку, бурячки, моркву, помідори. З цього моменту драма закінчується і стартує комедія.

Лавринець невблаганно відраховує час цього трудового подвигу у веселеньких титрах, до яких примальовані різні плоди вкраїнського ґрунту: перший день роботи на полі, 55-й, 80-й, 90-й… Через півтора місяця лунає повне екзистенційного смутку питання: «Люда, це бур’ян чи картопля?» Ентузіазм помічників із міста згасає обернено пропорційно висоті згаданого бур’яну. Як дотепно зауважує одна зі зморених містянок: «До цього можна ставитися як до народження дитини. В сенсі колись це закінчиться».

Нерівній боротьбі вторують картини сільського життя і пекуча стрічка новин. Собака Джем ганяє курей, ЗСУ б’ють ворога, природа бере своє. «Було 25 людей, лишився один, — обурюється останній трудар. — Де всі? Пиз*ець». Милосердний титр зазначає, що на 301-й день гості з Харкова повернулися додому, врятувавши себе від другого сезону роботи на полі.

Фільм Лавринець — хороший приклад того, як навіть під час війни можна знімати смішне сатиричне кіно.

«Наша робосім’я», режисерка Анастасія Тиха

Родина Телічків у 2014 році переїхала з Донецька до Вугледара, де заснувала сімейну справу — клуб для дітей, які захоплюються робототехнікою та програмуванням. Однак у 2022-му їм знову довелося тікати від війни — цього разу в Рівне.

Головні герої тут — брати Микита й Олексій. Вони захоплені своїм футуристичним хобі та займаються ним практично цілодобово. У роботехніків є своя система змагань. Найвищий рівень — WRO (World Robot Olympiad, Всесвітня олімпіада роботів) — конкурс для школярів і студентів віком від 10 до 21 року, де беруть участь понад 1500 талановитих підлітків із 54 країн.

Анастасія Тиха будує сюжет на протиставленні світу Микити та Олексія брутальним реаліям війни. Батько сімейства показує руїни клубу робототехніки у Вугледарі, тут же флешбек — діти готуються до WRO. Вся родина плещеться в басейні — і в наступному кадрі палає Вугледар. Власне, це проста й очевидна історія про впертість українців незалежно від віку. Микола й Олексій, зазнавши поразки на WRO в Дортмунді, незабаром перемагають в Естонії. А родина Телічків відкриває клуб для юних робоінженерів у Рівному.

З отаких малих перемог і будується перемога велика.