Наука про комунікації як простір пропаганди

«Олено, нам потрібні українські дослідники для колаборації у наукових проєктах», «потрібні співавтори у наукових статтях», «потрібні фахівці з цього питання», «потрібні фахові публікації», — звертаються до мене закордонні дослідники й науковці в галузі комунікацій, зокрема колеги з Німеччини. Вони кілька років спостерігають за пропагандистськими наративами, псевдонауковими методами досліджень у глобальних фахових наукових журналах із питань комунікацій і медіа. І їм потрібні українські науковці, які досліджували комунікації та медіа в контексті російсько-української війни. Наука інколи виступає як поле битви ідеологій, а наукові дослідження — відповідно як зброя пропаганди, засіб тонких маніпуляцій, «м’яка» сила.

У науковому середовищі питання довіри стоїть гостро. Кого цитувати? На які роботи посилатися, адже деякі українські вчені з 2014 року часто писали статті у співавторстві з російськими дослідниками, деякі з них — і після 24 лютого 2022 року продовжують вести проєкти. Наука — простір для пропагандистських наративів, ідеологічних впливів, інтерпретацій і «необхідних» тлумачень із боку авторів авторитарних і тоталітарних держав. Особливо якщо це наука про комунікації (соціальні, публічні, політичні, масові), медіа, журналістику, соціальні мережі тощо. Адже інформаційна війна охоплює різні простори, засоби, інструменти. Дослідники, аналітики — важливі фахівці в міжнародному просторі науки, зокрема прагнуть потрапити до визнаних і популярних наукових журналів, які входять до наукометричних баз Scopus і Web of Science. Відповідно, праці таких авторів-дослідників обговорюють, цитують, посилаються на них в інших працях, поширюючи різні наративи дослідження, наприклад.

Хто говорить про війну в науковому просторі

Про комунікаційний аспект російсько-української війни часто пишуть… російські дослідники. Звичайно, вони захистили PhD (кандидатську дисертацію) в США, Німеччині, Австралії, Великій Британії etc. Пропагандистські наративи, фейки, дезінформація, маніпулювання, впливи на громадську думку є предметом їхніх досліджень, які привертають увагу науковців, професорів з інших країн. Чи можна маніпулювати в дослідженнях? Авжеж: від вибору респондентів для опитувань, інтерв’ю, методів дослідження — до висновків публікації.

Російські дослідники в науковому просторі здебільшого «обходять» словосполучення «російсько-українська війна», замінюючи на «конфлікт», «колоніалізм» тощо. І мені болить, коли я читаю такі наукові статті в міжнародних виданнях, бачу прізвища колег з України, які пишуть у співпраці з російськими авторами на тему комунікацій, пропаганди, інфопростору в цілому.

Чи етично мати спільні наукові проєкти під час війни? Навіть якщо український дослідник кілька років живе та працює в закордонному університеті, порушує актуальні питання, аргументує новизну дослідження — постає питання щодо об’єктивності результатів, використання наукових методів тощо.

«Зі свіжого номера»

У березні цього року серед європейських науковців із галузі комунікацій викликала резонанс стаття «Що впливає на сприйняття достовірності висвітлення міжнародних новин? Міжнаціональний експеримент у Казахстані, Росії та Україні (в оригіналі — «What Drives Perceptions of Foreign News Coverage Credibility? A Cross-National Experiment Including Kazakhstan, Russia, and Ukraine»). Публікацію надруковано в поважному науковому журналі «Політична комунікація» (Political Communication»). Потрапити в таке видання — мрія науковця, щоб отримати індексації, рейтинги, популярність. Понад те, журнал висвітлює теми зі стику наук, аудиторія читачів широка зі всього світу.

В українському інфопросторі цій публікації не приділили належної уваги. У неї десять авторів, але вісім із них — із петербурзької лабораторії соціальної та когнітивної інформатики при Вищій школі економіки (Санкт-Петербург, Росія). Щоправда, деякі офіційно працевлаштовані в європейських, американських, канадських наукових школах. Ще один — німецький дослідник і ще одна — дослідниця з України. Німецькі колеги питали мене щодо участі в написанні статті авторки, яка працювала в Києво-Могилянській академії, а зараз є співробітницею одного із закордонних університетів. Участь українських учених у такого роду проєктах ніби «підтверджує» результати досліджень, упередженість яких розуміють колеги за кордоном.

Однією з авторок розглянутої публікації є Олеся Кольцова, яка в соцмережах позиціює себе як «директорка Лабораторії соціальної та когнітивної інформатики Національного дослідницького університету "Вища школа економіки"». Зараз вона є запрошеним науковим співробітником в Оксфордському університеті. Олеся Кольцова є співавторкою багатьох публікацій, пов’язаних із російсько-українською війною. А ось що пишуть про її місце роботи: «Вишка (Вища школа економіки. — Авт.) разом із бюджетними грошима щороку отримує "держзавдання" (від російського уряду. — Авт.). Воно містить так звані наукові дослідження "в інтересах суспільства" — як фундаментальні, так і прикладні». Ось вам і розуміння того, чому працівники пітерської лабораторії так швидко захищають за кордоном PhD із комунікацій, виступають на міжнародних конференціях повсюди, публікують наукові статті, зокрема з українськими дослідниками. Спробую припустити, що дослідники пітерської лабораторії розкидані провідними університетами та дослідницькими центрами світу, розробляють сотні проєктів та оперативно захищають свої PhD, розповсюджуючи провладні російські наративи.

Наукові методи як спосіб маніпуляції в галузі медіа та комунікацій

Повернуся до статті в журналі «Політична комунікація». У дослідженні автори обрали метод онлайн-експерименту. Метою вбачають «з'ясувати, як вплив домінантних та альтернативних новинних наративів на сприйняття достовірності повідомлень користувачами соціальних мереж модерується важливими політичними факторами, передусім наявністю міжнародного конфлікту, сприйняттям якості міжнародних відносин та індивідуальною урядовою підтримкою».

Тобто вже за цим можна здогадатися про маніпулятивний компонент. Довіра до новин — уже сенситивна тема. Автори розглядають різницю між домінантними та альтернативними наративами у висвітленні міжнародних подій і наче доводять, що «основною рушійною силою довіри до новин про міжнародні відносини є їхня відповідність наративу, який домінує в національній медіасистемі, а не їхня правдивість».

Також «дослідники» роблять цікаві припущення щодо української аудиторії: «… за наявності міжнародного конфлікту люди можуть бути більш сприйнятливими до дезінформації, яка виставляє супротивника в негативному світлі, і менш сприйнятливими до дезінформації, яка є більш сприятливою для супротивника». Або: «україномовні українці менш схильні вірити дезінформації з російських ЗМІ, ніж російськомовні українці».

До речі, підхід подачі новин для респондентів двома мовами чомусь використали лише для української аудиторії, казахам запропонували лише російськомовний контент.

Що ще викликає сумнів у цьому дослідженні? По-перше, у статті на вербальному рівні використовують всі синоніми «конфлікту», але дослідники не називають війну війною, а анексію — «анексією» в лапках. По-друге, не зрозуміло, за яким принципом обрано країни для проведення опитування онлайн «Росія — Україна», «Росія — Казахстан»? І не треба авторам виправдовуватися, що статтю підготовлено й написано до війни: в тексті є посилання на наукове джерело за 2023 рік, а війна розпочалася у 2014 році.

По-третє, викликає питання саме вибір новин із проросійських сайтів-сміттярок для української аудиторії. По-четверте, в дослідженні йдеться про аудиторію півдня та сходу України. Тут є ще одне «але». Дослідження проводили в соцмережах, алгоритм яких міг зарахувати відповіді з Донецька, Луганська, тобто окупованих територій ще з 2014 року. Звичайно, люди, які жили в агресивному пропагандистському просторі, мають відповідні погляди. Але автоматично їхні погляди зараховують до всієї України, що могло викривити результати дослідження.

По-п’яте, дослідження проводилося у фейсбуку, вконтакті, однокласниках. Десь у 2018 році фейсбук нагадав мені інші дві російські соцмережі, адже чимало людей з окупованих районів Донеччини й Луганщини вже втомилися від того VPN і перейшли з російських соцмереж до фейсбуку. По-шосте, так і не зрозуміла етичний аспект проведення цього опитування в соцмережах. Чи повідомлялося респондентам, із якою метою вони проходять це дослідження, відповідаючи на питання? По-сьоме, самоцитування й посилання на свої ж статті рясно розподілені по тексту. Індекс цитування понад усе!

Обходити гострі кути, «пом’якшувати» результати досліджень, спрощувати проблему, замовчувати інше — це маркери таких наукових публікацій. До яких висновків прийде міжнародна наукова спільнота після прочитання таких статей? Складається враження, що так непрямо підтверджуються провладні наративи Росії. А ми повинні їх спростовувати.

Звичайно, українські колеги можуть взаємодіяти з пітерськими дослідниками, наприклад, це може проявлятися в допомозі за кордоном. Але чи можна дозволити собі з’являтися в публічному просторі разом в одному дослідженні під час війни? Як бути, коли наукова публікація виходить після повномасштабного вторгнення? Відповідь є простою — відмова від авторства чи співавторства.

Міжнародна наукова спільнота має почути голос українських дослідників. І ми повинні відповісти на поширення проросійських наративів у закордонних наукових журналах із комунікацій, об’єднатися й працювати разом, не сподіваючись і не оглядаючись на «легкі» умови для проросійських публікацій чи цитованість у закордонних виданнях, які індексуються у Scopus чи Web of Science.

Також нам необхідно об’єднатися із закордонними колегами, адже вони прагнуть об’єктивності досліджень, зокрема приділяють увагу сучасним науковим методам. А хто в цьому допоможе, як не ми, які є свідками, очевидцями, учасниками комунікаційних процесів?

Ілюстрація: Merriam-Webster