Звичка до смерті. Що відбувається з цивільними людьми під час війни – хорватський досвід

Від редакції

Під час війни відбувається безліч змін у суспільній свідомості. Деякі з них настільки масштабні, що майже непомітні. Одна з таких трансформацій – у сприйнятті смерті, руйнувань та страждань. В якийсь момент інформації на цю тему стає так багато, що вона вже не викликає в наших душах ані співчуття, ані шоку.

Днями у видавництві "Човен" вийде друком збірка есеїв хорватської письменниці Славенки Дракуліч "Війна всюди однакова". Більшість творів, що увійшли до книжки, присвячені війні на території колишніх республік Югославії. Але не всі. Останні три есеї написані після російського повномасштабного вторгнення в Україну.

У книжці Славенки Дракуліч немає батальних сцен та військової аналітики. Більшість персонажів – звичайні люди, які опинилися у надзвичайних обставинах. Вони змушені жити з війною за вікном та проходити різні етапи адаптації до потрясінь. Головна героїня тут, безумовно, сама авторка. В основу книжки покладено її багаторічне дослідження себе.

На якій стадії "адаптації до потрясінь" знаходиться сьогодні цивільне українське населення? Щоб відповісти на це запитання, ми обрали фрагмент, який був написаний взимку 1992-го, – після року війни Хорватії за незалежність.

Якщо коротко: накопичення жахів не обов’язково означає, що ми дедалі більше співчуваємо жертвам. Люди починають думати, що все, що відбувається на  війні, відбувається по той бік умовної скляної стіни, хоча віддалене на якихось 300 км. Це тривожний симптом, описаний ввс есеї "Три курки". Публікуємо його.

Три курки

Коли жахи війни переходять усі межі того, що ми звикли сприймати як "нормальне", коли виходять за межі мислимого, переходять на безпечний рівень екзотики, люди, які беруть участь у війні, виштовхнуті в ще більшу самотність.

Очевидно, я одразу побачила ту фотографію, але не надала їй особливого значення. Сталося це влітку, у середині серпня. Пригадую, мої руки були липкими від вологого гарячого повітря, а коли я придбала в сусідньому кіоску тижневик Nedjeljna Dalmacija, скрутила його, використовуючи як віяло, щоб трохи остудитися. Тоді я поклала його біля себе на сидіння автівки, де вже стояв кошик із рибою, помідорами, картоплею та інжиром, які я придбала на ринку, і поїхала додому, високо вгору посеред Істрії. Фотографія на першій шпальті була там весь час, вона лежала поряд зі мною, дивилася на мене, можливо, навіть кричала мені в обличчя, доки я їхала, просуваючи під газету долоню, брала інжир і їла його. Наче того дня я помічала лише кольори на фото.

Через тиждень, прибираючи на кухні, я потяглася до купи газет на підвіконні, щоб викинути їх. Згори лежала Nedjeljna Dalmacija, і тоді я помітила її, витріщилася на неї, стикнулася зі світлиною віч-на-віч. Я взяла газету, а коли відчула під пальцями шорсткі зелені плями, які на папері залишив липкий інжир, раптом земля вислизнула з-під ніг, ніби такий дотик штовхнув мене просто в темряву з того боку життя, у самісіньку смерть. Тобто коли я опустила очі, то побачила фото молодого чоловіка. Він лежав на спині. Його череп був розколотий, а три курки порпалися у його розлитому мозку.

Я поглянула крізь відчинене вікно, був майже полудень, небо – блакитне й чисте. Я почула сюрчання цвіркунів у саду, гавкіт сусідського собаки, а потім тишу, відчула особливий спокій, у якому відсутні всі звуки, ніби хтось на мить стер шум літнього дня. Коли я знову втупилася в першу сторінку газети, то чомусь очікувала, що зображення зникне, можливо, навіть чистий газетний папір віддзеркалить блакитне небо. Такого фото не мало бути в цьому житті, цього літа, йому не місце серед цвіркунів і собак. Йому взагалі не місце ні в чиєму житті.

 Я сіла, оглянула кухню, намагаючись переконатися, що всі речі досі на своїх місцях. На плиті кипіла вода, на столі чекала картопля, яку треба було почистити, салат, який треба помити, підлога чекала, поки я її вимию... до мене прийдуть люди, – гарячково подумала я, а в повітрі пахло фруктовим тортом. Я затулила рота долонею, міцно притиснувши її. Я боялася, що почну кричати. Ні, це неможливо, це занадто, занадто...

Однак залишилося відчуття безпорадності, що я нічого не можу вдіяти супроти цього жаху, супроти цієї війни, яка залишає по собі розкидані мізки, у яких копирсаються кури, супроти того, що цю сцену сфотографували, а потім помістили на першій сторінці газети. Це не документ про жорстокість війни, це документ проти самого життя, проти сенсу життя, це те, що миттєво скасовує життя, – моє, твоє, всіх нас. Усе моє єство опирається цьому майже фізично, наче мій шлунок збунтується, якщо я ще раз погляну на ту фотографію, наче ця фотографія загрожує моєму життю, і я нізащо на світі не можу цього допустити.

Але тієї миті я пережила подвійне потрясіння. Мене вразило не лише те, що я побачила, а й те, чого я не побачила, тобто момент, коли я нарешті по-справжньому почала бачити. Мене дуже схвилювало те, що я якимось чином не помітила, що зображено на фотографії, коли вона вперше потрапила в поле мого зору. Вона ж була на першій сторінці, але, попри це, я по-справжньому зауважила її лише тепер, коли її вже неможливо було не побачити.

Вона весь час була тут, на кухні – саме на кухні, – протягом усіх цих днів вона була перед моїми очима, коли я дивилася крізь вікно, вона була в полі мого зору. Але якщо людина живе з війною, вона проходить різні етапи адаптації до потрясінь. Рік тому, на самому початку війни, мене вражало кожне зображення розваленого будинку, пораненої людини чи мертвої тварини. Відтак значно жорстокіші сцени з трупами чи закривавленими дітьми залишалися на тому самому рівні жаху, мали той самий сенс. Накопичення жахів не обов’язково означає, що ми дедалі більше співчуваємо жертвам.

– Знаєш, що трапилося зі мною вчора ввечері?, – запитала моя сусідка, жінка років п’ятдесяти, – я зловила себе на думці, що вечеряю і водночас дивлюся по телевізору жахливі криваві сцени мертвих із Сараєва, наче я сиджу за вечерею з тим... ніби жахи тепер частина мого життя. Я почувалася настільки винною, бо можу їсти й водночас дивитися все це, а потім сказала собі, що це мене ніяк не стосується, що я нічого не можу з цим вдіяти, і продовжила їсти.

За рік, протягом якого триває війна в Хорватії і Боснії та Герцеговині, через усе більшу концентрацію жахіть психологічна сприйнятливість людей настільки змінилася, що вони навіть стали опірними до них. Мій шок від усвідомлення того, що я навіть не помітила цієї фотографії, коли купувала газету, має таке саме значення, що й шок, який охопив мене, коли я збагнула, що саме зображено на фото. Бо в той момент я зрозуміла, що ця війна, принаймні наскільки ми бачимо в ЗМІ, переходить у фазу перенасичення, опірності, навіть відрази.

Я з подивом виявила, що ніхто не помітив цієї світлини в Nedjeljna Dalmacija, не згадав про неї жоден приятель, який відвідав мене тоді, жоден сусід, жоден односелець – абсолютно ніхто нічого не сказав, хоча зазвичай ділилися тим, що їх вражало або сердило. Мені здалося, що навколо цієї фотографії запанувала якась незвичайна тиша.

Щоб переконатися в цьому, я зателефонувала товаришці в Загреб. Вона працює у цій газеті, тож я припустила, що, мабуть, бачила це фото.

– Ти бачила Nedjeljna Dalmacija за минулий тиждень? – поцікавилася.

– Бачила, так, а про що йдеться?, – запитала вона.

Я одразу зрозуміла, що вона не помітила фото, – якби помітила, то згадала б про нього.

– Ти бачила фото на першій сторінці?, – не відступала я.

– Яке фото?, – запитала вона здивовано.

Отже, з нею сталося те саме: ця сліпота, затьмарення певних образів, надто далеких для нас, надто неймовірних, надто тривожних. І вона їх недобачила. Рівень жаху став настільки високим, що була втрачена першопричина, яка передбачає публікацію таких фотографій, – запропонувати огляд людського страждання, щоб ми могли його зрозуміти, щоб могли ідентифікувати себе з ним, щоб могли щось зробити, щоб покінчити з ним. Тепер фото почали повідомляти геть про інші речі.

Сталося це влітку, і я майже забула про ту подію або принаймні виштовхнула її кудись далеко, у закамарки пам’яті. Нещодавно мій приятель Г. – австрійський журналіст – розповів дещо, і воно мені нагадало про це. Ми були на Франкфуртському книжковому ярмарку. Пізно ввечері 2 жовтня, коли він виснажений ліг у ліжко й увімкнув телевізор, побачив репортажі з Боснії. Він не пам’ятав, на якому каналі, якомусь німецькому, Sky News, CNN, кабельному телебаченні. Він навіть не знав, хто підготував передачу, вся інформація забулась після побаченого на екрані. Спочатку він помітив кілька знеголовлених трупів, а потім камера наблизилася до ящика й великим планом показала кілька відрізаних голів, п’ять чи, може, більше, він точно не пригадує. А якийсь чоловік у розхристаній формі – ймовірно, моджахед – позував на камеру, тримаючи голову за волосся.

Коли він розповідав мені про це наступного вечора, доки ми йшли по Ландштрасе у Франкфурті, місто, натикане небосягами, було порожнім і вітряним, а небо – важким від дощових хмар. Серед усього цього я не змогла уявити телевізійних зображень, які він описував, але мені було зрозуміло, що він відчував, розглядаючи їх, і як ці зображення вкарбувалися в його єство, буквально в його живу тканину. Якоїсь миті Г. зупинився посеред темних і мовчазних тіней небосягів, на освітленому неоновими вогнями тротуарі, схиливши голову й безпорадно опустивши руки, наче був неймовірно втомленим. "Це божевілля, суще божевілля, – повторював він, – я не можу цього збагнути. Нічого не можна зробити, щоб зупинити це, абсолютно нічого".

Його схвильованість і безрадність спочатку зворушили мене, а відтак я почала звертати увагу на інше – слова. Г. постійно повторював: "Я не можу цього збагнути, нічого не можна зробити, щоб зупинити це". Він був не просто ошелешений, а цілковито паралізований. Мені раптом стало зрозуміло, що йдеться про те саме відчуття, яке виникло в мене, коли я побачила, як кури клюють людські мізки, – жах, що паралізує, – це точний вислів.

Коли я і Г. стикнулися з незбагненними образами війни в Боснії, то відчули, що йдеться про зміну меседжа. Ці зображення неймовірно зменшують спроможність людини збагнути війну, ототожнитися з тими, хто страждає.

Якби це був фільм, ми б сказали, що вони гротескні. Коли йдеться про реальність (і коли нам зрозуміло, що все насправді реально), вони функціонують як погляд у віддалювальний бік бінокля: замість того, щоб наблизити предмет, щоб ми могли краще його роздивитися, вони ще більше віддаляють його. От тільки в цьому випадку йдеться не про географічну відстань, а про культурну. Людина відчуває, що така "нелюдська" поведінка належить іншій цивілізації, настільки далекій від неї самої, що вона взагалі не може збагнути цих образів і тим паче не може ототожнитися з болем, який вони представляють.

Війна, яка фактично точиться на порозі Західної Європи, насправді стає чимось таким самим далеким, як діти, які гинуть у Сомалі (чи, може, це Уганда? У будь-якому разі якась африканська країна...). Чітко видно ребра, які випинаються під їхньою шкірою, роздуті животи та мух, які лізуть їм в очі, але жах такий сильний, а ми настільки далеко й не можемо бодай що-небудь зробити, щоб цьому запобігти, що ці діти перестають бути людськими істотами і хворобливо стають екзотикою. Коли ти стикаєшся з ними, бар’єр зникає, і все, що тобі потрібно, – це відштовхнути від себе образ. Якщо візуально наблизитися до війни, щоб засвідчити правду, насправді може статися так, що ти досягнеш протилежного: замкнеш війну в гетто, у світ, в якому панують зовсім інші правила, в абстракцію, яка одразу охолодить почуття у тотальну "інакшість".

Наступного дня, у неділю ввечері, я сиділа з приятелем в італійському ресторані, і ми ні словом не згадали про війну на Балканах. Але я таки думала про те, що медіа, документуючи ту війну так масштабно та застрашливо, насправді танцюють на самій межі етичності. Можливо, жевріла надія, що завдяки глобальному значенню ЗМІ, правда про ту війну ввійде в кожну домівку світу і створить тиск на громадську думку. Що супердержави більше не зможуть просто заплющувати очі та вдавати, що не уявляють, що відбувається на Балканах, тож почнуть діяти. Тепер ця надія зникла, бо супердержави чинять саме це, – заплющують очі.

Наче такого штибу візуалізація змушує людей відректися від нас, бо ми дикуни. Зважаючи на природу візуальних засобів масової інформації, ефект однаковий, незалежно від того, хто винен у жахіттях, незалежно від того, чи показує телекамера сербського солдата, справжнього моджахеда, хорвата чи босняка, який стоїть, тримаючи в руках голову, – меседж про абсолютну незбагненність отримують усі. Візуальний ефект сильний, але боюся, що тепер ми починаємо відчувати його інший бік – перенасичення.

Мій австрійський приятель Г. тієї неділі їв карпачо, тобто сире м’ясо. Не вірю, що він збагнув те, чого я теж не збагнула, принаймні тієї миті, але я не звинувачую його в цьому. Так само, як я не можу звинувачувати людей, які починають думати, що все, що відбувається на тій війні, відбувається по той бік скляної стіни, хоча віддалене на якихось 300 кілометрів від їхніх домівок або навіть менше. Вони це знають, бо мають дар бачити, але іноді воліють не помічати цього.