Художниця із Херсона: Птицю Сирін – провісницю лиха – задумала за пів року до війни

Війна не заважає, а ніби підштовхує людей шукати прекрасне серед постійних обстрілів, руйнувань та трагедій. І виставка художниці із Херсона у Миколаївському краєзнавчому музеї – тому підтвердження. Обидва міста сильно постраждали і продовжують страждати від рашистської навали, а на картинах Яни Голубятникової – наповнені світлом квіткові натюрморти: півонії, тюльпани, маки, троянди, лілії – ніби саме життя кидає виклик смерті.

«Квіти ростуть, незважаючи на те, що летять ракети», - стверджує художниця. На інших її полотнах – соковиті натюрморти, фантастичні істоти, оригінальні портрети.

KP.UA розпитала Яну Голубятникову про її життєствердний живопис, про те, як пережила окупацію і чому вона не хоче їхати із Херсона.

«Живопис витяг мене за кіску із небуття»

- Яно, так незвично бачити сьогодні настільки насичені яскравими та соковитими кольорами картини. Де ви черпаєте сили та натхнення для таких, здавалося б, не пов'язаних із війною робіт?

– Виставка у Миколаєві показала, що людям потрібне щось світле, яскраве, і я їх розумію: теж це шукаю.

Вкладаю у свою творчість багато фарб: мені все цікаво, я закохана у цей світ і у всі його складові – квіти, дітей, жінок, музику. Для мене диво, що квіти цвітуть і сонце гріє. Немає нічого, що не було б дивом. Часом дивуюсь, що люди шукають чудес: вони довкола нас. І у своїх картинах я хочу ділитися натхненням від життя, інтересом та закоханістю в нього.

Іноді люди сумують чи почуваються самотніми - мені хочеться простягнути їм руку допомоги у такій формі. Адже мова спілкування - не лише слова, а й живопис, музика… У чому можна себе висловити.

Нещодавно дізналася: є таке поняття - транскультура. Вона поєднує людей усіх національностей. Я є її адептом: є моменти, які об'єднують усіх. Це те, що зрозуміло всім, незважаючи на вік, стать та національність.

- Тобто натхнення із вами завжди?

- Поки що так. Коли мені бажають натхнення, я не розумію, що це таке: для мене це те саме, що дихати.

З допомогою образотворчого мистецтва спілкуюся. Менше можу сказати словами, аніж живописом. У своїх картинах хочу передати людям свій погляд на світ.

– Що змінилося у ваших роботах після повномасштабного вторгнення?

- Нічого. Я як хотіла нести у світ світло, яскраві кольори та музику життя, так і продовжую це робити. Багато працювала до війни, роблю це й досі. Після вторгнення не змінилася кількість картин, ні кольори на моїх полотнах, ні мотиви.

Хоча, щиро кажучи, був час, коли я зовсім не хотіла і не могла працювати. Не розуміла, навіщо це робити? Це якби в горщику хтось вирощував ніжну квіточку, а потім прийшов хтось інший, розчавив би її і викинув. Так і я не розуміла, навіщо мені день за днем, годину за годиною продовжувати вирощувати цю "квітку" - таке в мене було відчуття.

Але життя бере своє, потихеньку все стало на свої місця: живопис лікує. Він витяг мене за кіску із чорного небуття. Я сказала собі: не знаю, скільки мені його відведено, на скільки вистачить часу, але скільки зможу, я робитиму те саме, що робила завжди. Не можна ламатися.

«Ми стали іншими: і життя треба жити, і про війну не забувати»

– Я так розумію, це перша ваша виставка після початку великої війни. Як вона проходить?

- Так. Це моя перша персональна виставка із початку війни, до неї я брала участь в інших експозиціях. Подруга запропонувала виставку моїх робіт. У Миколаєві були представлені мої маленькі картини, які раніше перевезли з Херсона. Великі роботи залишились у майстерні у моєму місті.

Мені важливо було зібрати людей бодай на годину. Хотілося їх «перебудувати», щоб вони з людей, які сумніваються, роздумують і сумують, хоч на якийсь час перетворилися на птахів, що летять. Завдяки цій виставці у мене з'явилися нові знайомства. Дуже багато хороших, глибоких та цікавих людей.

На виставці представлені маленькі картини. Зазвичай більше приділяю уваги масштабним роботам. Малюю у різних техніках. В основному, це портрети, натюрморти та великі багатофігурні композиції – 2-3-метрові. Але часом хочеться змінитися. Береш полотно – і швидко щось робиш на підйомі, настрої. Люди дуже добре сприймають такі роботи. Вони посміхаються, у них змінюється настрій – це мені важливо. Для цього я й зробила виставку.

Ну і, звісно, ​​якщо у нашому місті відбуваються якісь заходи, що буває вкрай рідко, намагаюся на них потрапити: треба якось перемикатися.

- Адже в Херсоні зовсім неспокійно, як ви працюєте в таких умовах?

- Я займаюся живописом із 11 років, і це як кататися на велосипеді. Приходиш у майстерню, поринаєш у роботу – і вже нічого не пам'ятаєш. А потім людина до всього звикає. Хоча, звісно, ​​переживаєш, особливо за близьких.
Коли знайомі питають: тобі не страшно? Я говорю: не знаю, як це, мені не страшно. У той же час відчуваю, що через війну ти стаєш іншою людиною, більш нервовою. Бо живеш, як на пороховій бочці. Завжди на рингу, завжди у стійці, і маєш про це пам'ятати. Виходить, і життя треба жити, і про війну не забувати. Це забирає багато енергії.

- Чому ви не виїжджаєте із Херсона? Напевно, вам пропонували.

– Не можу пояснити, чому я не виїжджаю. На це немає об'єктивних причин. Просто це моє місто, я звідси родом, воно для мене як жива людина, і я не можу його покинути. Я так відчуваю: не можу залишити своє місто.

Навіть коли була у Миколаєві, мене щось турбувало. Думала: як там моє місто, ніхто його не контролює, поки мене немає (сміється). Звичайно, я не та людина, яка контролює, але є почуття: доки я вдома, все буде добре. Мої знайомі, які залишилися тут, кажуть, що відчувають те саме.

Мені є куди поїхати. У мене багато друзів - і до Києва звуть, і до Хмельницького. Але я не можу. Здається, ніби від твоєї присутності тут щось залежить. Друзі хвилюються, а я не можу пояснити, чому хочу залишатися вдома. Це не раціонально, я розумію.

"Єдине, що могла в окупації - це гладити"

- Але, порівняно з тим, як було в окупації, здається, що у нас все добре. В окупації було складно. Не можна було нічого купити, ні передати. Місяць не було ні тепла, ні світла, ні води. Але ми це пережили і тепер все є.

А тоді ти не розумів, хто ти, чесно кажучи. Ні тварина, ні людина. Тварина знає, що робити, як ховатися і харчуватися. А ти не розумієш, хто ти, що ти. Але це вже минулося. Зараз і зв'язок є, і інтернет, можна все купити. Єдина проблема - не знаєш, куди наступного разу прилетить.

Того тижня (3 травня. – Ред.) наш будинок потрапив під обстріл : стріляли "Градами" з усіх боків. О 2-й ночі ти ніяк не можеш бути до цього готовий... Шкода людей, які живуть біля річки: не уявляю, як вони там виживають. А все інше не так уже й важливо.

– А під час окупації ви теж малювали?

- Так. Але не відразу. Два тижні не могла прийти до тями. Навіть у чергах не хотіла стояти за водою чи продуктами.

Я дуже люблю читати, але тоді не могла читати. Не знала, що робити, все падало з рук. Тільки прасувала. Не дуже люблю гладити, але виявилося, що це єдине, чим я тоді могла займатися.

Мій чоловік – більш раціональна людина, ніж я. Він водив мене магазинами, стояли в чергах, а я була - як лялька. Мене як поставили, так і стою. Він казав: треба щось робити, візьми себе в руки. Я відповіла: "так, так", але нічого не робила. Не знала, звідки брати сили.

Перші кілька тижнів після окупації я працювала у майстерні з великими вікнами. Там було досить небезпечно, але це краще, ніж сидіти вдома, сумувати. Усі наші художники виїхали, майстерні спорожніли. Я намагалася за всім стежити: то тут скло вилетіло, то там треба закрити.

- Не доводилося стикатися із російськими військовими?

- На 50-річчя Спілки митців ми організували виставку. Вона відкрилася у виставковій залі у жовтні 2021 року, у грудні переїхала до будівлі облдержадміністрації. У лютому 2022 року ми мали її забрати, але не виходило, роботи залишалися в будівлі, яку зайняли військові РФ, - нас туди не пускали. Оскільки там залишалося 80 полотен, довелося вести з ними переговори. Знадобилося близько 4 місяців, щоб забрати роботи, які там залишалися. Чомусь вони не хотіли їх віддавати. Але я наполягала на своєму, ходила туди кожні 2 тижні. Зрештою повернули дві третини картин. Куди поділася ще одна третина – незрозуміло.

«Не хочу, щоб за моє життя платили чиїмось життям: кожне життя цінне»

- Бачила у вас і казкові роботи. Ось, наприклад, Оле Лукойє, відпочиваючий на різнокольорових клаптиках.

- На картині була зображена моя дитина в казковому образі, вигадала я її ще до війни. Також сфотографувала потрібну людину, вирішила, що вона буде Оле Лукойє.

Оле Лукойє приходить до дітей, коли вони сплять. Над слухняними дітьми він крутить різнобарвну парасольку - і їм сняться барвисті сни, над неслухняними - чорна. Таким дітям нічого не сниться.

Картина змусила замислитись над важливим питанням: чи у всіх людей є совість? Якщо людина зробила поганий вчинок, чи це її турбуватиме? Або вона зробив щось погане - і живе собі далі, як ні в чому не бувало. Чи є люди, які можуть забути про свої погані вчинки? Мені здається, що ні. Бо тоді до неї прийде Оле Лукойє із чорною парасолькою - і людину мучитиме її провина.

Велосипеди та рибки, які також були зображені на картині, це те, що сниться дітям.

- На обкладинці вашої сторінки у фейсбці зображено дівчину в образі птиці Сирін. Це чийсь портрет?

- Так. Усі люди, які з'являються на моїх картинах, є реальними. Дуже багато писала раніше з натури, але зараз це не дуже зручно, тому я їх фотографую.

На картині зображено дочку моїх друзів, її батько зараз воює. Сім'я була в окупації, але восени вони виїхали до Одеси. А коли побачила фото дівчини у фейсбуці, вирішила, що вона має мені позувати. Я попередила: ти будеш птахом, і в тебе не буде ні рук, ні ніг, тільки крила та пазурі. Вона погодилася. Що їй залишалося (сміється).

А коли побачила результат, сказала: "але ж я не така"… І справді, вона весела та енергійна. Але я її так побачила.

– Про що ця робота?

- Мені хотілося написати цю роботу ще за пів року до війни – це був погляд у майбутнє. Птах Сирін прилітає тоді, коли людство чекають якісь сумні зміни, і Сирін співає про це пісню.

Мені хотілося написати картину зовсім по-іншому. Робила ескізи, уявляла все інакше. Але вийшло так... Думаю, всі мої переживання відбилися у цій роботі.

Маки на вінку дівчини - жертви, які приносять люди заради якоїсь мети. Щоб щось трапилося, треба за це заплатити людським життям. Меседж роботи був таким: люди раніше вже так робили, годі годувати людей людьми, не повинно бути так! Можна робити інакше і не платити настільки високу ціну за те, що маємо.

Мені здається, що людина доросла до того, щоби за якісь досягнення не платити життям іншої. Не хочу, щоб за моє життя платили чиїмось життям: кожне життя цінне. І я хотіла б, щоб птах Сирін стверджував цей закон.