Син загинув, а донька пішла в його бригаду: матір про патріотизм дітей та готовність віддати життя за Україну

Олександру Созанському було тільки 31. У 2014 році він пішов добровольцем на фронт, а з 2018-го – став військовослужбовцем ЗСУ. 17 лютого цього року життя бійця з позивним Рагнар обірвав ворожий мінометний обстріл.

Про дитинство Сашка

Майбутній військовий і справжній патріот своєї країни народився і зростав у містечку Самбір Львівської області. Навчався в школі, відвідував і музичну школу.

Патріотичний дух змалечку Сашкові привив дідусь-історик, пригадує мама Лідія. Каже, той часто розповідав онукові про УПА, про їхнє життя та побут. Саме це, на думку матері, сформувало активну громадянську позицію сина.

– Він був таким тихим, багато не говорив, але завжди мав свою чітку позицію. Сім’я в нас патріотична і свідома, це все позначилося на дітях, – вважає Лідія.

Про військовий шлях сина

Від початку російсько-української війни у 2014 році Олександр воював у складі добровольчих підрозділів. За чотири роки до повномасштабного вторгнення він розпочав службу в ЗСУ. Став командиром роти вогневої підтримки у складі 80 окремої десантно-штурмової бригади.

Сашко взяв собі позивний Рагнар, каже мама, на честь скандинавського воїна. Їхній підрозділ із початку повномасштабної війни був у найгарячіших точках.

– Брав участь у звільненні півдня України – це були бої на Херсонщині, Миколаївщині, також на сході – Соледар, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, останнє – це Бахмут, – розповіла жінка.

Лідія розповідає, що завжди намагалася контактувати з сином, поки той був на фронті. Часом зв’язку не було по 10 днів. Для матері, каже, це найстрашніше – нічого не знати про дитину. Але тільки-но Сашко виходив на зв’язок, материне серце билося частіше.

– Ми обмінювались сердечками – я сердечко, він мені плюс і сердечко, що все добре. Мені більшого і не треба було, – розповіла жінка.

Однак у лютому цього року Сашка не стало. Він загинув від ворожого мінометного обстрілу в місті Часів Яр Донецької області. Звістка про загибель сина приголомшила всю родину.

Особливо важко сприйняла новину сестра Олександра – Уляна. Вона на чотири роки молодша за брата і теж присвятила своє життя військовій справі. Була першою в Україні дівчиною – військовим диригентом. Але після загибелі брата Уляна зрозуміла, що в пам’ять про нього повинна продовжити його справу, тому дівчина перевелась у бригаду Сашка.

– Коли вони в січні  зустрілись, вона сказала, що хоче перевестися. Він підтримав, бо вони однакові духом. Зараз працює там на посаді пресофіцера. І моє серце знову там, – стверджує Лідія.

Про побратимів Рагнара

Пережити втрату сина Лідії допомагали побратими Сашка. Із перших днів намагалися розрадити та бути поруч із матір’ю свого командира. Жінка каже, що в Сашка з побратимами був сильний зв’язок.

– Він не просто командував, а був особистим прикладом для хлопців. Вони розказували, що він муштрував їх зі знання історії, говорив, що якщо вони хочуть воювати за Україну, то повинні знати, якою була визвольна боротьба України. Саме побратими сина мене підтримують найбільше, – стверджує Лідія.

На пам’ять про сина жінка облаштувала кімнату-музей, де лежать усі особисті речі сина. Серед них – бронежилет, в якому загинув Сашко. Також фотографії, нагороди, шеврони, прапори з підписами побратимів. Лідія каже, що мріє заснувати музей російсько-української війни з найціннішими експонатами, щоб про війну в Україні знав і не забував світ.