Мешканці Луганська: Щось починається. Ракети прилітають, «міністра МВС ЛНР» підірвали

Місто Луганськ і тимчасово окупована територія Луганської області потрапляють у стрічки новин значно рідше Донецька з його околицями, які забирають левову частку уваги. Але останніми днями Луганськ вийшов у хроніці на перше місце – ЗСУ продовжують точково ліквідувати в окупованому місті бази бойовиків, казарми та склади. А 15 травня у центрі міста стався вибух у барбершопі. Серед поранених - один із відомих зрадників-силовиків: Ігор Корнет, в. о. «голови МВС ЛНР», який влаштував і, по суті, усунув у 2017 році «керівника ЛНР» Ігоря Плотницького.

Поки події у тиловому (відстань до лінії фронту близько 100 км) окупованому місті набирають обертів, ми дізналися, як живеться в ньому звичайним мешканцям.

Козача станиця не дочекалася процвітання

Порівняно з Донецьком – тихо та непомітно. Все, що відбувалося у колишній шахтарській столиці – аукалося і в Луганську. Така ж поступова руйнація інфраструктури протягом восьми років, втеча громадян усіма можливими способами, примусова паспортизація… До того ж з 2014 року приблизно до 2017-го в місті та селах орудували так звані козаки – переважно «Війська Донського» та всі, хто називав себе такими. Місцеві жителі згадують: козаки навіть порядки наводили свої, немов у станиці доби кінця ХІХ століття.

- Ходили тут, патрулювали, обіцяли на майданах пороти всіх, хто провинився. Народ з дому боявся носа висунути. А вони грабували все, що можна, трамвайні рейки знімали, дроти висмикували, весь метал тягли, - згадує мешканець Луганська Юрій Свиридов, який разом із родиною зараз мешкає у Полтавській області. – Забороняли все: українські книги, телебачення, інтернет-сайти, таблички на магазинах змушували міняти. Але було погано і з електрикою, і з водою, і з тим самим інтернетом – він то був, то ні. Продукти не завозилися, із роботою взагалі катастрофа – її просто неможливо було знайти, всіх запрошували (тоді ще запрошували!) йти воювати за «Новоросію». А ми всі думали, що це тимчасово, що ось-ось – нас звільнять, і це божевілля закінчиться.

Більшість чоловічого населення шахтарських містечок окупованої частини Луганщини (з тих, що не виїхали до мирної України) після закриття шахт, не дочекавшись обіцяного «процвітання республіки», добровільно-примусово поповнили лави «мобиків» та ПВК «Вагнер». До «мобіків» приєдналася і частина чоловіків-акторів трупи Луганського академічного музично-драматичного театру (зараз його називають «Театр на Оборонній»). Інших способів заробити гроші тут просто немає. Те, що мало хто дожив до першої зарплати – тепер просто прикрий нюанс для їхніх сімей.

79-річний художник театру Михайло Голубович на фронт не пішов. Проте театр не тішить новинками, та й глядач у Луганську нині не той – йому подавай тілесну їжу, а не духовну.

Садять клумби, а будинки не ремонтують

Минали роки, луганці пристосовувалися до ситуації, відганяючи від себе «стокгольмський синдром» і не втрачаючи віри у визволення. Загалом регіон був дзеркальний Донецькому – тут також ліквідувалися «глави республік», йшли внутрішні «палацеві перевороти» між бойовиками (один лише бунт Корнета проти Плотницького чого коштував), бізнес намагався працювати за хитро закрученими схемами з величезними «відкатами». Заводи та підприємства, які мали хоча б якусь стратегічну цінність, якщо не розграбувалися дощенту, то вивозилися до Росії. Наприклад, Алчевський металургійний комбінат наказав довго жити, хоч як намагалися зобразити пишність та процвітання підприємства місцеві пропагандисти. Та й вугільне виробництво у регіоні практично зупинилося. У невеликому Стаханові (яке славилося своїми міцними шахтарськими підприємствами) зараз немає жодної робочої шахти. Залишилися хіба що копанки.

Після того як у вересні 2022 року Володимир Путін вирішив, що окупована частина Луганської області тепер належить до Російської Федерації, луганські колаборанти підбадьорилися, мовляв, тепер заживемо. Щоправда, оскільки справу Луганськ мав таки з Росією, мрії та обіцянки швидко розлетілися як дим.

- У нас роботи немає, комунальна сфера на ладан дихає, пориви скрізь, з дорогами біда, і виїхати можна лише у бік Росії – а надіслані з тієї ж РФ робітники облаштують клумби та фарбують бордюри. Ні, це теж все потрібно, але ж є першочергові проблеми! Облаштовують парк Горького, а міст на інший берег зруйновано вже багато років, і ніхто не збирається його відновлювати. Бо там військові щось охороняють. Загалом у нас військових, схоже, більше, ніж мирних жителів. Вони скрізь: ходять у формі та іноді зі зброєю, гасають на своїх авто з позначкою «Z», ігноруючи правила. З десяти ДТП дев'ять саме з вини та за участю військових, - каже місцевий житель Ігор, який не побажав назвати своє прізвище з метою безпеки. – У лісопосадках обладнані вогневі позиції, всі поля перериті окопами, загалом нас перетворили на якийсь величезний бліндаж. Людей на вулицях мало… Натомість цирк працює! Нині там слони виступають.

У всьому винен інтернет

Час начебто зупинився, кажуть місцеві жителі. Один суцільний «день бабака», що переривається обстрілами. Виїхати неможливо – хіба що тільки в Росію, а дістатися якогось Зорінська в області проблематично, треба шукати перевізника, який менше тисячі рублів не візьме. Частину лікарень перепрофілювали під військові шпиталі, і луганчани дедалі частіше пишуть відмови від госпіталізації під свою «відповідальність», адже їм одразу пояснюють: лікувати ніде та нічим.

При цьому у містах окупованої Луганщини діти продовжують ходити до шкіл. Про якість освіти, а також про санітарно-епідеміологічну ситуацію – перебувати у школі, де немає водо- та електропостачання заборонено не лише законами, а й морально! - можна тільки здогадуватись.

- І найважче те, що міста та села сидять без води і часто – без світла. Зруйновані водопідіймальні насоси, труби згнили, електромережі теж у занепаді – і ніхто це не ремонтує. Тільки пишуть щодня в інтернеті, на яких вулицях не буде світла. А якщо мобільний інтернет відключать, то взагалі нічого не знатимемо, - зазначає Ігор.

Відключення мобільного інтернету у «ЛНР» рішенням окупаційної влади відбувається вже не вперше. Так, з лютого до квітня мобільний інтернет був відключений, щоб «ускладнити роботу українській агентурі» (цитата з місцевих ЗМІ). Після квітневого включення пройшло трохи більше місяця – і ось «через обстріли, що почастішали», знову громадяни залишаються без засобу комунікації.

– Ми й не знали, що від мобільного інтернету так багато залежить у цій війні» – саркастично зазначають луганчани.

Незважаючи на такі ретельні запобіжні заходи, до Луганська прилетіли ракети. Вони акуратно, особливо не зачепивши житлових будинків, приземлилися на території колишнього льотного училища штурманів (ВВАУШ) та режимного об'єкту, де базувалися окупанти.

- «Ватники» ходять хмурі, невеселі, й обговорюють, хто куди їхатиме. Причому так кажуть, ніби всім зрозуміло, що, де і коли станеться. Проукраїнські жителі спокійно чекають на звільнення, хай навіть із останніх сил, - резюмує наш співрозмовник.