Віра Кекелія – про дует з Крупіним, стосунки з чоловіком, пологи в Грузії та будні мами

Віра Кекелія повернулася до роботи в ЖВЛ на «1+1 Україна», коли її молодшому сину Матвію було всього шість місяців. Старшому Іванові у травні виповнилося три роки. А ще молода мама встигає виступати у «Кварталі» та давати благодійні концерти.

Ми поговорили з Вірою Кекелією про її рідний Харків, нові пісні, стосунки з чоловіком, пологи в Грузії та як їй вдається поєднувати материнство і роботу.

На одному виступі кінець пісні просто не змогла доспівати

- Віро, ваша дуетна пісня з Мішею Крупіним «У нашому місті» – це дуже щемливо. Що ви відчували, коли її співали? Хоча там звучить «ми ще заспіваємо разом цю пісню у нашому місті», тобто, це можна сказати про кожне українське місто, але ви з Мішею з Харкова, і, мені здається, ви з ним співали саме про Харків…

- Так, це правда. Ви зараз згадали про цю пісню, і в мене сльози навертаються на очі. Це моє рідне місто, там зараз знаходяться мої батьки. На жаль, я не можу туди поїхати, бо в мене маленькі діти, і першочергово я думаю про їхню безпеку. Матвійчик ще зовсім малесенький, я поки що не можу лишити його самого на декілька днів. Тому ця поїздка все відкладається і відкладається, і я не розумію наскільки. Так, в Харкові намагаються все одразу відбудовувати, але, на жаль, там дуже великі руйнування.

І мені дуже боляче, адже я часто приїжджала до батьків, любила просто гуляти вуличками рідного міста… Тому мені б хотілося заспівати там цю пісню, але вже в більш безпечні часи.

- У вас вийшов дуже чуттєвий дует. Наче так було і задумано.

- Дякую за це Саші Пікалову, це його ідея. І дякую Міші, який теж із задоволенням погодився на цей дует. Ми вже декілька разів виступали з цією піснею за рамками «Кварталу», бо вона дуже зайшла слухачам. Ми постійно домовляємося з Мішею, що запишемо на студії нову студійну версію в дуеті, але щось ніяк не складається. То у Міші концерти, то - у нас. Хоча, може, хай вона і лишається в такому вигляді, як є. Може, саме в цьому й родзинка. Живе виконання – це інші емоції.

- Ваші батьки виїжджали з Харкова на час. Їхня домівка вціліла?

- Слава Богу, наш будинок цілий, але вони живуть в не дуже безпечному районі, біля нас є стратегічно важлива інфраструктура, тож там бомбили з усіх сторін. Вилітали вікна на загальних коридорах, балкон трішки постраждав, але сама квартира вціліла.

Батьки, як і багато людей, дуже рвалися додому. І таки повернулися, бо якийсь час жили з нами у Києві. Але ми все одно продовжуємо вести з ними діалог, що все таки треба виїжджати. Мій старший брат з родиною наразі виїхали з Харкова, тому вже навіть мама каже, що великого сенсу лишатися в місті немає, адже брат з сім’єю навряд чи повернуться. А я боюся за дітей і, на жаль, туди не поїду, як це було раніше. Тому дуже радію, коли в них лунають думки, що, може, їм в Київ перебратися. В Києві в порівнянні з Харковом трішки безпечніше, хоча і досі в Україні ніде до кінця не можна відчувати себе у безпеці.

- Як вам сьогодні даються концерти? От ви співаєте якісь пісні, від яких плачуть і глядачі в залі, і видно, що й ви з дівчатами ледве стримуєте сльози.

- Я дуже радію, коли в мене є робота: зйомки ЖВЛ, виступи в «Жіночому Кварталі», благодійні виступи або зустрічі зі студентами. Тому мені, навпаки, радісно, бо з’являється відчуття, ніби життя продовжується, ти займаєшся своєю професією і щось робиш добре для когось. Це мене надихає.

Звісно, буває, ми не стримуємо сліз, бо пісні сумні, вони про нашу сьогоднішню реальність. Були деякі моменти, коли говорила собі: «Так, Віро, тільки не плач, я тебе прошу». Є й такий виступ, де ми не могли втриматися, і я кінець пісні не доспівала. Ми з моєю подружкою Мартою Адамчук просто опустили мікрофони, коли подивилися одна одній в очі і зрозуміли, що все – «попливли» обидві.

Звісно, артисти мають бути професіоналами, завжди триматися, але не сьогодні, зараз це не працює. Інколи намагаюся не дивитися на екрани під час пісні, щоб не бачити відеоряд.

Але бувають пісні і позитивно заряджені, потужні, щоб підтримати українців. Зараз діапазон емоцій дуже широкий.

- Останні пісні вам написав ваш чоловік, Роман Дуда. Так же не завжди було?

- Так, не завжди. Я і сама собі писала пісні. Але останнім часом через те, що у мене двоє маленьких дітей, не вистачає на це часу. Адже мені, наприклад, щоб написати пісню, треба побути в тиші, наодинці з собою, почути свої думки. Тому я ділюся з Ромчиком своїми емоціями, переживаннями, думками, говорю якісь ключові фрази, а він вже відображає їх в пісні.

Маму, що годує груддю, зрозуміє тільки мама-годувальниця

- У вас маленькі дітки, зйомки, концерти, зараз ви готуєтеся до туру «Жіночого Кварталу». Хто допомагає?

- З Матвійчиком мені дуже допомагає моя мама. Коли Ваня був маленький, мені ще і прабабуся допомагала. А зараз мама часто катається до нас в Київ. Я кажу їй, що за все життя вона стільки не їздила у Київ, як за цей період.

Проте цей тур у мене може бути під загрозою, бо мама захворіла, а я не користуюся послугами нянь, і єдина людина, яка може мені допомогти, це мама. Тато боїться бути сам на сам з маленькою дитиною.

Тому, скоріше за все, виступлю в Києві, бо ми починаємо тур із Києва, і на цьому він для мене і закінчиться. Якби це були безпечні часи, я б ще задумалася, може, взяти дитину із собою. Та нині, якщо чесно, не хочу ризикувати.

Це складно і фізично, бо переїзди потребують фізичної витривалості. Тури – це завжди складно, а з дитиною і тим більше. Хоча дуже засмучена, тому що це перший раз, коли в мене не вийшло щось зробити. Але всі поставилися з розумінням. Дівчата будуть співати пісень втрьох. Ми виконуємо все наживо, тому можуть помінятися місцями.

- Про будні мами ви розповіли промовистим фото, де ви з молоковідсмоктувачем на грудях. Це мама Віра під час репетицій?

- Це був наш виступ у «Жіночому Кварталі». Раніше я би не виставила таке фото. Але зараз такі часи, що мені чомусь захотілося це зробити. Це невід’ємна частина кожної мами, що годує грудьми, і мені прикро, що ми соромимося якихось природних речей. Навіть не знаю, звідки тягнеться оця сором’язливість того, що природно. Тим більше, коли все естетично, це ж не повна оголеність чи щось подібне.

Грудне вигодовування – складна річ, тим паче, коли ти працюєш. Тому я виставила це фото ще й в підтримку всім дівчатам. Коли ти піднімаєш якусь тему, йдуть обговорення: як правильно, а як неправильно, дівчата діляться досвідом. Мені здається, важливо такі речі піднімати і обговорювати.

- Згодна з вами. Але читала коментарі, і думки щодо цього фото розділилися. Хтось справді казав, що це прекрасно, хтось своїм досвідом ділився. Але були й такі, хто критикував, мовляв, нащо таке виставляти. Критиканство вас не засмучує?

- Всі мають право на власну думку. І ця думка може бути абсолютно різною. Розумію, що в людей, які не сприймають такі фото, були якісь особисті травми. Я знаю багато таких випадків. Навіть в колі мого спілкування є дівчата, які кажуть, що це огидно. На моє питання «чому це огидно?» відповідають: «Бувало, що прямо переді мною якась жіночка вивалила груди і я не знала, що мені робити». І у людей це закарбовується в пам’яті. Тому, що б людина потім не побачила, їй ввижається та некрасива сися. Хоча я вважаю, що некрасивих не буває, це абсолютно природно. Таку думку в більшості мають ті жінки, у яких ще немає дітей. У мене також було дуже багато стереотипів до того, як у мене народилися діти. Маму може зрозуміти тільки мама. І маму, яка годує дитину груддю, зрозуміє тільки така ж мама.

- Мені здається, тут грає роль ще й те, як тебе виховували, що розповідали про тіло, народження дітей. Мене мами-годувальниці не лякають.

- Абсолютно вірно. Від виховання, якогось впливу оточуючих ми відгородитися не можемо. Коли ми були в Грузії і гуляли з Матвійчиком у парку, я постійно себе закутувала якимись ковдрами. І для мене було великим здивуванням, коли грузинки спокійно годують собі дітей і нічого не соромляться. Знову ж таки, я кажу про адекватні речі, це не значить, що ти маєш йти вулицею і всім тицяти грудьми в обличчя.

- До речі, людям також не обов’язково заглядати скрізь, коли мама в парку годує дитину. Можна просто дивитися на щось інше, а не втикати, що у неї і де.

- Ви правильно кажете. Це ще питання і до оточуючих. Бо ми наче трішки дикі.

Чоловік казав, що війна – це лише питання часу, а я не вірила

- Одна із ваших нових пісень називається «Чи мала право ти». Часто собі задаєте це запитання?

- Постійно. Це запитання нікуди не дівається. Цю пісню ми написали з Ромчиком, коли я ще була в Кельменцях при надії. Це був початок війни, складні емоції. І я думала: от є моменти, яким ти радієш в житті, навіть коли йде війна, бо в тебе є діти, коли тобі дійсно хочеться посміхнутися, або коли народження дитини тобі приносить радість, і це нормально. З іншого боку, ти бачиш, що йде війна, як багато гине наших людей. Тому цей конфлікт в тобі самому постійно – а як же бути? Якщо ти повністю зануришся у все це велике горе, то і тебе це спіткає, воно тебе поглине. Але й для радощів ніби немає приводу. Так що цей конфлікт всередині мене живе до сих пір. І я не знаю, як правильно. А як не правильно? Також не знаю.

Ця пісня була написана не для дорікання. Вона трішки метафорична, вона для того, щоб люди розуміли, що у всіх ці думки є, і ніхто не знає, як правильно. Навіть у війну приходить весна, все буяє, все красиво, а поряд – смерть.

Якщо ми всі впадемо в депресію, ворогу це буде вигідно. Тому ця пісня саме про те, що не треба собі дорікати, нам треба намагатися тримати себе на плаву.

- Ви розповідали про кризу у стосунках із чоловіком і що навіть думали подавати на розлучення. Що стало причиною?

- Про війну ж говорили ще задовго до початку повномасштабного вторгнення. Я, як і більшість людей, не вірила, що може бути війна, це дико звучало. Ракети, бомби – та як таке може бути?! Але мій Ромчик казав, що війна буде, це просто питання часу. Він взагалі очікував, що війна почнеться у грудні 2021 року, тому дуже переживав.

А мені на той момент це здавалося якою дикістю. Я, вже будучи вагітною, навіть поїхала до мами на день народження, який у неї був 14 лютого. Говорила чоловіку: «Ну навіщо ти панікуєш»! Мені здавалося, що це був наче його прояв слабкості. Хоча тепер розумію, що це не була слабкість. В нього аналітичне мислення, може, щось передчував. І, звісно, злився на мене. Але я нічого не могла вдіяти із собою, не вірила, що таке може статися. Тому у нас був період постійних суперечок щодо цього.

- Що допомогло зберегти стосунки? Не розірвати їх на гарячу голову?

- По-перше, любов і повага одне до одного. Коли ти дорожиш стосунками, то навіть якщо ви погарячкували, наговорили одне одному зайвого, ти потім намагаєшся все переосмислити. Інколи, звісно, краще одразу подумати і не видавати пар, але ми всі живі люди, тому не завжди виходить, щоб всі розмови проходили ідеально. По-друге, і наш син Іван, і друга дитинка, яка тоді ще була в животику, також нас стопорили: ану, батьки, розберіться, будь ласка, що ви тут витворяєте (посміхається).

Ми обоє все ж таки не такого складу характеру, щоб з першою сваркою розлучатися. Навіть якщо ми й могли про це говорити, до дій це не дійшло, бо ми розмовляли, щось переосмислювали. Хоча війна психологічно всіх розхитала.

Якщо в людини є якась агресія, треба розбиратися, чому вона зараз в такому стані. Я тільки нещодавно це усвідомила. Причина може бути не в тобі взагалі. Тобто є якісь обставини, які на людину впливають, вона з ними не справляється і виливає на кого? Звісно, на найближчого. Хоча насправді образити не хоче, вона чинить так, бо не має досвіду, щоб себе стримати, не може розібратися у своїх емоціях. І якщо всі ці питання піднімати і розмовляти, а не кричати одне на одного, все стане на свої місця. Бо спочатку у нас були саме такі розборки. А зараз я вже розумію: якщо щось наговорила, це втома дається взнаки, і пояснюю, що у мене претензій немає. Так само і Рома. Отак крок за кроком ми намагаємося розбиратися в собі.

У Грузії заплатила за пологи 700 доларів

- Ви виїжджали до Грузії, де і народився Матвій. Вам було куди їхати чи народжувати там було простіше?

- По-перше, там був мій брат зі своєю родиною. В нього інвалідність з дитинства, тому він не придатний до військової служби. У Грузії їм допомогли з квартирою, вона була достатньо великою, тому ми всі там прекрасно розмістилися. В якийсь момент я відчула, що нам просто треба зібратися всією родиною разом.

По-друге, мої батьки погодилися виїхати тільки через те, що мені потрібна була допомога у поїздці, сама б я не справилася. Вони дуже не хотіли їхати з Харкова, хоча в той момент там було дуже гаряче.

До того ж, так сталося, що у мого брата стався серцевий напад, тому добре, що в той час ми всі були разом. На жаль, з нами не було Роми, він лишився в Україні. Але це перебування в Грузії було для нас дуже важливим. Ми були там три місяці, і мої батьки тільки під кінець нашого перебування почали посміхатися. Вони трішки заспокоїлися, почав вирівнюватися їхній психологічний стан. Це були три місяці реабілітації для всіх нас.

- Дорого народжувати у чужій країні?

- По-перше, пологові будинки у них тільки комерційні, державних немає. Через те, що ми приїхали пізніше якогось встановленого терміну, ніяких пільг у нас не було. Але я була дуже здивована цінами. Ціни там дуже адекватні у порівнянні з приватними пологовими будинками в Україні. Ми заплатили 700 доларів. Сюди ж входять три дні перебування в окремій палаті, і вона люксового рівня. До того, тобі нічого не треба було нести з собою, всім забезпечили у пологовому будинку. У такого ж рівня пологовому будинку у Києві я б заплатила 2,5 тисячі доларів точно.

Народила дуже легко і швидко, у мене був хороший лікар. В Грузії у мене все було прекрасно.

- Іван до Матвія, який наразі потребує найбільше маминої уваги, не ревнує?

- Зараз вони вже потрошку починають навіть гратися разом. Матвійчик намагається догнати Ваню по квартирі, повзає за ним. Щось собі спілкуються на своїй мові.

Але спершу Ваня ревнував, особливо коли я тільки повернулася з пологового будинку і мені доводилося постійно тримати біля грудей Матвія. Коли ми розказували йому про братика, він радів, чекав на нас. Проте тоді ще не розумів, з чим він буде стикатися (сміється). І коли побачив, що я приділяю багато уваги Матвію, перші два тижні у нього був наче якийсь надлом всередині. Навіть істерики були, хоча він у нас дуже адекватна дитина. Я вперше почала на нього злитися, але зупиняла себе, бо це дитина, в нього по-своєму працює психіка. І тоді мені дійшло, що треба просто гіперболізувати свою увагу до Вані. Приділяти йому навіть більше часу, ніж раніше. Тоді Ваня зрозумів, що його люблять, все нормально, що Матвій йому не заважає бути зі мною, і так поступово все розрулилося. Буває, коли беру Матвійчика на ручки, бо він сам ще не ходить, Ваня теж проситься на ручки, йому теж хочеться. Тому намагаюся брати обох, і всім тоді добре.

- Взяли на руки двох дітей – і в спортзал йти не треба.

- Це точно. Марта Адамчук прийшла до нас в гості, подивилася і каже: «Так, Вірусю, я зрозуміла, чого ти так швидко схудла» (сміється).

- Коли ви поверталися в ЖВЛ, Матвій був ще зовсім маленький. Давав вам працювати?

- Було, що я його і з собою брала. Бо коли навіть мама була тут, він не хотів залишатися без мене. Коли ти починаєш лишати дитинку, авжеж, вона буде протестувати, це нормально.

Бувало, приїжджала на ЖВЛ, а мама мені дзвонить і каже: «Матвій взагалі не хоче брати пляшечку, не їсть, кричить». Тому сідала в таксі, знову їхала додому, годувала і забирала з собою на ЖВЛ. Не можу сказати, що бути з дитиною на зйомці дуже зручно. Навіть для дитини це стрес, бо незнайомі люди, галас. Але в нас чудова знімальна команда, а у мого колеги Тімура Мірошниченка взагалі золотий характер, я їм за це дякую. Вони до цього ставилися з розумінням і спокійно чекали, коли я повернуся в кадр.

Але були моменти, коли мені справді не було куди діватися і треба було брати його з собою у справах. Або мама вже поїхала і зненацька випливає якась зйомка, або концерт. Що робити? Просила свою подругу, вона їхала зі мною, і поки я була на сцені, вона його забавляла.

Мрію про власний будинок і великий садок

- Як ви з Ромою, двоє творчих людей, музикантів, виживаєте у ці часи?

- Слава Богу, ми до війни заощаджували якісь кошти, тому у нас була фінансова подушка безпеки. До речі, європейці ніяких заощаджень не роблять, вони справді не розуміють, нащо це. У нас, на жаль, були різні історії в країні, тому всі українці знають, що треба себе страхувати.

По-друге, Рома зараз працює не лише музикантом, а й у фінансовій структурі. Мені здається, що музикант – це вже його паралельна історія. Він почав працювати в цій індустрії ще до карантину. Тому завдяки Роминій роботі нам вистачає на життя.

- Йому ця робота подобається?

- Йому дуже подобається, в нього є хист до цієї роботи. Я навіть не знала, що в мене чоловік такий розумний (сміється). В нього класна англійська мова, тому він веде багато перемовин з іноземцями.

До того ж, він відчуває свою значимість. На нього звертає увагу вище керівництво, його всі хочуть бачити у своїй команді. Таке визнання для чоловіка дуже важливе.

Але музика з його життя нікуди не дівається. В нього не вистачає часу для своїх особистих виступів, але він себе реалізує тим, що пише прекрасні пісні для інших артистів. І це також класно.

Впевнена, прийде час, коли він зробить свій концерт. Тим більше, Рома написав для себе цілий альбом дуже класних пісень. Сподіваюся, що люди їх почують, бо ці пісні дуже на часі. У них і надихаючий контекст, і вони смішні, і з сарказмом.

- Які сьогодні ваші мрії? Чого вам хочеться?

- Мені дуже хочеться простих речей. Мрію про власний великий будинок, де на задньому подвір’ї буде великий садок. Я прямо бачу великі панорамні двері, які я відкриваю і виходжу в красивий сад. Я бачу цей будинок і як в ньому мирно. Хочеться спокою, миру, бо, як виявилося, саме це найважливіше. Щастя в дуже простих речах.

Колись думала, що мені потрібно будувати кар’єру, хотіла бути суперспівачкою, але тепер розумію, що це другорядна історія. Мені хочеться сімейного тепла, щоб діти були радісні, щоб не було тривог, переживань, щоб всі були здорові. Щоб кожен був щасливим, як собі мріє. Щоб у нас була свобода робити свій вибір, це дуже важливо. І я знаю, що так буде. В нашій мирній Україні!