Кінофестиваль Docudays UA працює як активістська структура далеко за межами кінозалів

Особливість мережі Docu/Club полягає в її принципах самоврядності, децентралізації та використання кіно як потужного інструменту для творення змін, адже значну частину клубної колекції складають саме фільми з виразним громадським посилом. Їхні покази та обговорення відбуваються по всій країні, у великих містах та в маленьких селах. У колекції мережі ― призери Sundance Film Festival, Sheffield Doc/Fest, Watch Docs та інших знакових фестивалів. Усі фільми перекладені й озвучені українською мовою. До кожного фільму є розроблений експертами з прав людини сценарій обговорення, інтерактивні вправи та інші методичні матеріали.

Ба більше, в останні роки кіноклуби займаються не тільки популяризацією неігрового кіно та медіапросвітою, а й підтримкою місцевих громад у розв’язанні конкретних проблем на місцях за допомогою так званих адвокаційних кампаній. «Мережа Docu/Клубів за реформи» — це всеукраїнський проєкт, який сприяє місцевому розвитку та демократичним реформам у сфері прав людини за допомогою документалістики, а також націлений на співпрацю й розбудову спроможності місцевих органів влади та громадянського суспільства.

Кінофестиваль, який де-факто працює як потужна активістська структура, виходячи далеко за мистецькі рамки, — це насправді унікальна ініціатива. Ми поговорили про неї з проєктною менеджеркою мережі Docu/Club Ніною Хомою. Вона юристка. Понад 15 років працює у громадському секторі. Займалася правозахисною, просвітницькою роботою, вела стратегічні судові справи, надавала менторський супровід у багатьох правопросвітницьких та адвокаційних проєктах. Із фестивалем Docudays UA співпрацює з 2007 року.

— Ніно, то як почався кіноклубний рух?

— Фестиваль Docudays UA проходить лише раз на рік. Потім — його мандрівна частина, коли ми возимо й показуємо фільми регіонами. Але ще був великий запит освітян, працівників культури, активістів громадського сектору, щоби працювати з фільмами як з інструментом просвіти з прав людини впродовж усього року постійно. Нашій команді довелося розв’язувати багато питань: здобуття авторських прав на покази, фінансова складова. Зрештою, у 2014 році запустилася мережа Docu/Club. Загалом у нас уже понад 400 клубів по всій Україні.

— Війна на них вплинула?

— Звісно, через бойові дії та окупацію багато з них не функціонують. Але 135 клубів відновили свою роботу, зокрема і в прикордонних регіонах — Сумщина, Харківщина.

— Як це відбувається?

— Клуби працюють на постійній основі. Ми маємо сценарії обговорення фільмів, адаптовані під різні цільові авдиторії. Залучаємо стрічки з різних фестивальних років і маємо окремий сайт, де розміщена вся методична інформація. В нас є кіноклубні колекції, у яких наразі 129 картин. Щороку ми закуповуємо права на покази приблизно ще 10–15 фільмів. Переважно це фестивальні новинки, але інколи ми ще знаходимо скарби в нашому архіві, й це така родзинка — продовжуємо життя тим фільмам, які після фестивалю часто лягають на полиці. Також окремим інформаційним приводом у кіноклубах є події, на які ми запрошуємо режисерів та героїв фільму. Такі зустрічі теж мають певний позитивний вплив на глядацьку аудиторію, дозволяють прибрати кордони між екраном і реальним життям.

— Хто клуби засновує та працює в них?

— Це дуже різні люди, волонтери. Спільні вони у своєму запиті — використовувати документалістику як частину просвіти з прав людини. Багато вчителів, причому не тільки історії та права. Є вчителі англійської мови, які хочуть на уроках практикувати розмовну англійську: учні дивляться фільми, вчаться мови й обговорюють побачене з погляду правозахисту. Є вчителі географії, які показують інші культури, географічні цікавинки. Звісно, це культурна спільнота: працівники публічних і дитячих бібліотек, будинків культури, музеїв. Також це молодіжні осередки при органах влади, громадські та благодійні організації. Є кіноклуби й при центрах пробації — за допомогою кіно легше достукатися до порушників закону. Діють клуби й у виправних колоніях. Місце зустрічі й команда кіноклубу можуть бути різні, головне — аби їхні цілі збігалися з нашими та щоб були дотримані стандарти розуміння прав людини, культури перегляду та обговорення. Для цього, як я вже згадувала, готуємо методичні сценарії для обговорення. І наші модератори спочатку проходять методичний курс онлайн, можуть потім працювати за цими методичками. Крім того, ми ще проводимо очне й дистанційне навчання, конкурси, мотиваційні зустрічі, щоб люди не втрачали інтерес і поповнювали знання.

— Виходить, ви розкинулися по всій Україні.

— Так, досить серйозна мережа.

— А ви як туди потрапили?

— Мене ще студенткою у 2007 році загітував викладач. Сказав, що є такий фестиваль, запропонував долучитися, бо для нас як для студентів це стане чудовою практикою. Тобто я починала як студентка, потім працювала юрисконсульткою під час обговорень, потім стала регіональною модераторкою мандрівного фестивалю — як юристці мені було значно легше донести цінність прав людини, розговорити глядачів за допомогою кіно, ніж просто лекцією на важливу тему. Потім, коли почали створюватися кіноклуби, я долучилася до команди, яка апробувала цей інструмент. Мене залучали як експертку до розробки методичних сценаріїв, а два роки тому я стала частиною менеджерської команди. І таких історій у нас багато. Навіть родини створювалися після таких багаторічних знайомств у нашій мережі. І це прекрасно. Docudays поєднує людей.

— Майже мафія.

— Уточню: культурна і правозахисна. Дуже гармонійне поєднання, коли в спільноті є представники й кіносфери, і правозахисту, і культури, і освіти. Здавалося б, дуже відмінні одне від одного напрямки, але всіх нас поєднує любов до документалістики та можливість використовувати цей інструмент.

— Я знаю, що у вас недавно з’явився ще один напрям: адвокаційні кампанії. Розкажете про них?

— На певному етапі ми відчули, що просто просвіти замало. Люди стали писати нам: ось, ми поговорили про проблему, добре, але як її розв’язати? І ми зрозуміли, що нам потрібно йти далі та робити локальні кампанії задля таких змін, і почали впроваджувати адвокаційні заходи.

Ми придумували різні сценарії, як за допомогою фільму підштовхнути людей до системних змін. Потім запровадили мініпрограми з певною фінансовою підтримкою, аби наші осередки могли зреалізувати ці кампанії: зібрати людей, навчити, привести тренера, залучити додаткові матеріали. Ми на це все шукали кошти і допомагали нашим модераторам, щоб вони могли це робити.

— Як це виглядало на практиці?

— Був конкурс, усі наші осередки могли на нього податися. Вони писали, які теми для них важливі. Під ці запити ми запрошували експертів, які їх навчали, як провести цю кампанію, яких результатів можна досягти, як саме їх добитися. Після цього наші модератори вже писали більш конкретні проєкти. Ми відбирали найсильніші, допомагали доробити і потім давали певний час, аби вони могли зреалізувати свої ідеї за нашої методичної та експертної підтримки. І допомагали їм висвітлювати зроблене в медіа, щоб надихати інших активних громадян. Зрештою, адвокаційний інструмент став дуже затребуваним, люди про нього питають. Тож цього року, попри складнощі воєнного часу, ми запустили ще одну програму, і зараз на етапі впровадження ми маємо 15 адвокаційних кампаній.

— Які саме ці ініціативи?

— Головне — підтримати людей під час війни. Наприклад, допомогти інтегрувати вимушено переміщених осіб та інші вразливі категорії людей у місцеві громади. Є програма протидії булінгу та кібербулінгу. Є тема впорядкування та компостування стихійних сміттєзвалищ. Просуваємо створення і розвиток молодіжних осередків при органах місцевого самоврядування, безпекові програми у громадах тощо.

— Місцева влада як реагує?

— Дуже по-різному. Подекуди це опозиція і несприйняття. Особливо щодо волонтерства. Ніколи б раніше не подумала, що волонтерський рух може бути в опозиції до місцевої влади, але є й такі ситуації. А є організації, які знайшли собі підтримку місцевого депутатського корпусу, переконали їх, що варто співпрацювати, і починають проштовхувати програми розвитку в громадах. Наприклад, програми безпеки й творення молодіжних рад, розробки програм і планів їхньої діяльності за участі в цьому самої молоді — там жодних перешкод, чиновники дослухаються та радіють, що є ініціативна група, сама готова щось робити.

— А де більше опираються?

— Це залежить не від регіону, а від конкретного чиновника та депутатів на місці. Як скрізь: бувають люди адекватні й не дуже. Дехто сприймає так: якщо це не моя ініціатива, то вона ворожа. А буває й таке, що посеред кампанії влада розуміє, що ніякого злого умислу немає і громада налаштована дружньо. Зрештою, якщо громада хоче, то чому голова має бути проти? Перш за все такі швидкі позитивні зміни відбуваються в невеликих громадах, де відносно скромні бюджети та менше бізнес-інтересів. Але варто розуміти, що коли йдеться про національні кампанії, де є складні політичні чинники (згадаймо опір ратифікації Стамбульської конвенції чи Римського статуту), то там складніше досягти змін. У локальних проєктах менше політики, а завдяки децентралізації тепер трохи більше коштів на місцях. Із досвіду наших попередніх кампаній — нам усе одно вдавалося чиновників переконати і впровадити те, що замислили. Навіть усупереч затримкам коштів, «теркам» на сесіях. Такими маленькими кроками йдемо до великої мети. В цьому й цінність — люди на місцях відчувають свою силу, силу громади. А потім можуть переходити до масштабніших перетворень. Ми працюємо поки в основному на локальному рівні.

— Тобто фестиваль Docudays вийшов далеко за межі кіно та змінює світ за межами кінозалу?

— Так. Вплив колосальний. Діти розповідають, як наші фільми вплинули на їхній вибір професії. Школярі зізнавалися вчителям про випадки насильства в родині або починали вчитися краще, бо вийшли на контакт з учителями, а ті краще зрозуміли поведінку дітей  та інакше з ними працювали. Зміни моделей життя в громаді, починаючи, наприклад, із сортування сміття тощо. Тобто люди відчувають, що все в їхніх руках. Тому радію, що можу бути частиною цієї тихої еволюції.

— Що далі у ваших планах?

— Найближча подія — наш ювілейний фестиваль, багато цікавих нових фільмів, очікуємо поповнення клубної колекції. Загалом через пандемію, а тепер і через широкомасштабну агресію Росії проти України багато кіноклубів не мали й не мають можливості відвідувати фестиваль. Тому з великим сподіванням очікуємо на зустрічі за участі тих, хто зможе приїхати до Києва, бо це дає додаткову енергію для нових програм, єднань, ідей і планів. До кінця травня очікуємо на перші результати від наших адвокаційних заходів. І це теж уже трепетний момент, коли ми до кінця не знаємо, як воно спрацює. Ми ніколи не впроваджували адвокацій під час війни. Тож цей рік особливий.