Розтин рашизму мовою ворожнечі

Журналіст Дмитро Лиховій був серед кількох десятків медійників, запрошених 16 травня на презентацію «Анатомії рашизму» — першого з п’яти фільмів нового проєкту Суспільного «Остання війна». Частина присутніх після перегляду ділилася короткими позитивними враженнями на своїх фейсбук-cторінках. Лиховій теж поділився — і його допис дивним чином порушив стандарти цієї спільноти. Звинувачення поширене, особливо після масштабного вторгнення Росії в Україну.

Фільм уже є онлайн, і журналістка та письменниця Світлана Поваляєва дивилася його наступного дня під супровід повітряних тривог. Тож завважила: фейсбук невтомно блокує сторінки користувачів із посиланням на відео. Відео так само завзято поновлюють, як Дмитро Лиховій поновив видалений допис. Але підстава блокування та сама: мова ворожнечі.

І тут цікавіше. Гаразд, аби виявити, так би мовити, неприйнятну, нетолерантну мову в чиємусь дописі, досить комусь невидимому нам, смертним, той противний допис прочитати. Але щоб виявити мову ворожнечі у відеоконтенті, його треба переглянути. Бо в самій назві «Анатомія рашизму» нічого крамольного нема. Адже ще торік гуманітарний комітет Верховної Ради закликав уживати цей термін як визначення чинної російської людиноненависницької ідеології. А вже віднедавна більшістю голосів парламент визначив рашизм як прийнятний термін для російської державної ідеології. Тобто, слово «рашизм» саме по собі не є зразком мови ворожнечі. Так само як слово «фашизм» не пропагує фашизм, а слово «порнографія» не є прикладом поширення порнографії — теж неприйнятного для фейсбуку контенту.

Отже, доступ до «Анатомії рашизму» систематично блокують через скарги на мову ворожнечі від тих, хто знайшов час і труд відео переглянути. У розмові з колегами після показу почув думку: мовляв, такі фільми треба озвучувати російською та показувати «за поребриком», аби тамтешній глибинний народ нарешті глянув на себе збоку й задумався. Я не погоджуюся: сам зміст стрічки суперечить наївним бажанням якось чимось вплинути на російське населення. Говорячи вступне слово перед показом, журналіст та один з ідеологів проєкту Юрій Макаров зазначив: «Виходимо з того, що вони — не люди. Поки не доведено протилежне».

Юрій Макаров

Тиждень перед тим отримав і прочитав передзамовлену книжку політика та ексмедійника Вадима Денисенка «Як зруйнувати русскій мір». Зміст 200-сторінкового популярного дослідження можна було б назвати вільним переказом «Анатомії рашизму» авторства журналістки Мирослави Барчук. Чи навпаки: пані Барчук у стислій до 55 хвилин формі переповіла зміст книжки пана Денисенка, рясно додавши коментарів від лідерів думок і візуалу як наочної ілюстрації. Словом, різні люди досліджують одне й те саме та говорять про одне й те саме, іноді навіть майже слово в слово повторюючи одне одного.

Що підтверджує висловлений Вадимом Денисенком на початку його книжки заклик ретельно, уважно та з усіх можливих сторін, усіма методами та можливостями, бажано — невтомно й системно вивчати Росію хоча би в Україні. Й дуже бажано — за її межами, не обмежуючись Європою та США. Вивчення природи рашизму не завадить будь-якій державі, яка не хоче одного разу прокинутися від вибуху російської ракети. Або ж — здригнутися від звуку вибухівки, закладеної в людному місці російським чи прямо пов’язаним із Росією терористом.

«Остання війна» в наступних серіях розкаже, як так сталося, що ми в Україні проспали рашизм і не запобігли поширенню цього зла всередині країни. Але також про те, як рашизм проспав Захід, зачудований російським балетом і парою Толстой — Достоєвський. Згадають у серіалі й причини поразки першої української революції 1917–1921 років. Словом, на перший погляд нічого нового. На другий теж, і на третій. Скільки не дивись, бачиш одне: війна Росії з Україною триває давно. Вона позбавлена раціональної складової для нашого ворога. І останньою стане лише тоді, коли рашизм буде переможено.

Навіть побіжної анотації досить, аби постало питання: скільки можна товкти воду в ступі, якщо все це давно сказано й зрозуміло. Відповідь дають персоналії: завжди важливі не лише тема й контексти, але й також авторство. На одну й ту саму тему мають право говорити й говорять різні люди. Навіть в однодумців на одну й ту саму тему завжди є різні погляди. Висновки збігаються, та до них ідуть різними шляхами, дивляться під різними кутами зору. «Остання війна» — авторський проєкт Мирослави Барчук. Тому вона висловлює аудиторії власну точку зору, препарує рашизм під власним кутом розрізу. І залучає тих спікерів-співрозмовників, чиї думки допоможуть висловитися краще.

Мирослава Барчук

Їх три десятки, і загальна кількість записаних інтервʼю має хронометраж на кілька діб безперервного слухання. Перелік експертів вчергове — як на мене, — ставить під сумнів бодай якийсь потенційний вплив на зовнішню, російську аудиторію. «За поребриком» чули заледве про третину. Вони там і своїх не надто слухають, бо свої росіянам давно вже все сказали й звучать таким собі фоном, на манір FM-радіо. Загалом час би вже припинити спроби докричатися чи достукатися до свідомості агресивного сусіди.

Але в такому разі скарги на мову ворожнечі прилітають імовірніше звідси, від наших співгромадян. Тих самих «уставших от войны», для яких офіційне визначення російської ідеології як рашизм — лише політичний піар. Російське вторгнення — через небажання «бандерівців», «майданутих нациків» та інших «правосєків» жити в мирі з найближчим сусідом. А замість безглуздої боротьби з Пушкіним та Булгаковим і знесення леніних краще ото розвивати економіку та підвищувати зарплати й пенсії до омріяного «російського рівня». Пропоную визнати нарешті, що рашизм — внутрішній продукт Росії, який почав вироблятися не після розпаду СРСР, як показано у фільмі, а від часів Івана Грозного, як зазначає у своїй книжці Вадим Денисенко. Проте вдячних споживачів цього продукту вистачає й у нинішній, щодня обстрілюваній російськими ракетами Україні. Тому правий Юрій Макаров, кажучи: «Анатомія рашизму» — не дослідження їх, а робота перш за все над собою. Частина нас досі ризикує перетворитися на них.

Повернімося до спікерів. Помітно, що Мирослава Барчук як авторка формує пул експертів не лише з тих, кого легко прогнозувати та чиї висновки оцінюють у форматі: «О, так я ж давно це саме кажу!» Таких направду меншість. Більшість же озвучує або, як модно зараз говорити, підсвічує дотепер непомітні аспекти проблеми.

Наприклад, філософ Вахтанг Кебуладзе звертає увагу на те, що Помаранчева революція 2004 року яскраво вираженого антиросійського елементу не мала. Справді, між нею та Майданом девʼять років потому, в той проміжок часу, російський порядок денний нікуди із жодних сфер українського життя не подівся. Проте саме «помаранчевий» Майдан дав Путіну тривожний сигнал: утрата контролю над Україною — лише питання часу. А обрання її президентом проросійськи налаштованого Віктора Януковича не відтермінує, а прискорить світоглядний розрив.

Інший філософ, Тарас Лютий, приділяє окрему увагу релігійному характеру рашизму: «Будь-яка ідея, потрапивши в Росію, стає релігією». Ось чому, зокрема, розвалився СРСР, але з Росією так не вийде. «Русскій мір», потрапивши в контекст російської версії православʼя, набув яскраво вираженого характеру тоталітарної секти. Владу світську здолати рано чи пізно можна — комуністичний режим офіційно охрестив релігію опіумом для народу. Проте Союз розпався, церква лишилася й дуже швидко зміцнила позиції. Ставши, по суті, елементом державної політики, неполітичним втіленням рашизму. В нього росіяни вірять, він — їхня ікона. З релігіями боротися важко, із сектами — ще важче. Тому нам протистоять озброєні сектанти, і тут — жодних перебільшень.

Утім, не всіх спікерів можна однаково цитувати. Є такі, яких можна прирівняти до артистів, котрих неодмінно треба задіяти у важливих публічних заходах. Від статусних зірок зазвичай не чекають нового. Досить виконати хіт, якому охоче підспівають або слово в слово, або з незначними обмовками в тексті. До таких належать у цьому проєкті письменниця Оксана Забужко та експрезидент Віктор Ющенко.

Перша завжди бере емоційністю, експресією. Ніколи по слово далеко не ходить і свідомо не добирає висловів. Тільки ж кожен її публічний виступ, кожне інтервʼю, кожен коментар цінні не змістом, а формою. Пані Оксана завжди говорить про «русскій мір» одне й те саме, навіть однаковими фразами й конструкціями — але ж на неї цікаво дивитися. Тому в кадрі вона ідеальна. Натомість Ющенко — повна протилежність. Емоцій мінімум, правильних банальностей — максимум. Він завжди виконує функцію третього президента, і це теж ідеальний кадр. Хоча месіанства не забрати в обох.

Поза тим у «Анатомії рашизму» зміст усе ж домінує над формою. Цей зміст, повторюся, дуже не подобається частині наших співгромадян. Тож навряд автори проєкту колись достукаються до них. Важливіше інше: аби відраза до рашизму, несприйняття жодної з його форм лягли в основу не правильних професійних авторських проєктів, а правильної професійної всебічної державної політики. І не лише в Україні.

Фото: Анастасія Мантач/Суспільне