Хроніки Охтирщини: життя людей і життя тварин

У місті-герої Охтирці за рік людей поменшало. Хто виїхав за кордон, хто — у війську, хто — невідомо де, когось уже немає... Але місто відновлюється після бомбардувань, життя триває. Кожному — яке доведеться. Людині — людське, собаці — собаче, лящу — лящове.

Здається, чим далі від великих міст, тим вишуканішими стають назви крамниць, кафе та вечірніх закладів, і якась умовна, скажімо, «Асфоделіна» конкурує з умовними «Ночами Кабірії».

Проте ось маркет «Провінція». Лаконічно та дотепно. Тим часом випічка тут краща, ніж деяка столична. Тож із хлібобулочними виробами в Охтирці все гаразд.

Працівники торговельного центру вітають покупців та запрошують їх відвідати вулицю, коли лунають сирени, — за тутешніми правилами безпеки під час повітряної тривоги.

Але, звісно ж, щоб дізнатися, чим живе місто, треба йти на ринок. Там усі останні новини. І про те, як побилися охтирський і тростянецький мери. І про те, як начебто раптом воскрес ігумен монастиря і на тік-току заспівав. І про те, як воно було на початку російського вторгнення, і як воно взагалі невідомо, що буде далі.

Сало є, арахісу немає

— А я вчора ледве й не забула про 50, — чути уривок розповіді жінки за прилавком із олією.

— То обов’язково. Бо й ковбаса не пролізе. Подавитися можна, — відгукується сусідка.

Біля входу на ринок стоїть дядько з собакою на руках.

— Що це за порода така? — питають у нього.

— Люди кажуть, лісовий звір...

На ринку багато рослинного матеріалу під посадку. Сезон. Картопля, календула, чорнобривці, нагідки, асфоделіна, знов-таки. А арахісу нема. Жінка з пакетом у розпачі:

— Раз у житті захотіла, і ніде нема. Чи ти не охрінів, собако?!

Остання репліка — це вже недалекому родичу того лісового звіра, який нишком лиже сало, що спокусливо стирчить із пакета. «Та я ж тільки скуштувати, чи воно добре, — сигналізує хвостом чотирилапий гурман. — Шукали б ото, тітонько, свій рахіс...».

Безпритульних собак у місті багато. Чув той пес, що десь під Охтиркою роблять хатки для тварин. І справді роблять. І ще багато чого тамтешні майстри роблять із дерева, крім собачих будок: альтанки, гойдалки, годівниці для птахів, клозети для людей. Ці вироби користуються популярністю. Отже є віра в майбутнє.

«Просьдьба» із «зепете»

Електрик диктує своєму колезі інформацію про лічильник, що перевіряє.

— Зепете — це в сенсі «кома»? — питає юнак.

— В сенсі ЗедПеТе — старший товариш малює у повітрі знак Зорро та латинські літери Р і Т.

Взагалі проблем із писемністю в населення немає зараз ніяких: кожен пише як він хоче. «Просьдьба хто увидит позвонить...» — це з оголошення на дошці про зниклого собаку.

Мабуть, Просьдьба — так звати того собаку, що забіг кудись, засмучений сучасним рівнем грамотності населення. Може, й до ринку з дегустаційним салом подався. Може, до дядька на руки.

З іншого боку, Охтирка — це місто, де ще можуть почитати друковане в газеті слово. Газета «Роксолана» вже не така яскрава, як раніше. Але ж виходить після перерви: чорно-біла, як наші дні, зі слоганом «Люди, які поважають себе, читають пресу, а не інтернет!». Про те, хто з міської адміністрації сів «не в свої сани», про те, хто що в кого вкрав, а хто вже продає чи бажає придбати, рецепти страв та навіть про любов. На першій шпальті — карикатура з сюжетом про ямковий ремонт: замість грейдера стоїть на дорозі корова та заповнює дірки в асфальті своїми коров’ячими коржами. Насправді корів по селах усе менше, мало хто сьогодні їх тримає. Та ось баба з дідом пасуть двох «грейдерів» біля магазину, що давно закритий. У цьому селі торгувати нікому.

Поважають тут не тільки пресу чи інтернет. Одні добрі люди рекомендували засіб проти нечистої сили. У спеціальний день треба взяти папірець і записати все те, чого б ми не хотіли, щоб воно було. Потім, після 18:00, список слід спалити, а попіл розвіяти. При тому треба проголошувати певні слова.

Так ми й зробили. Записали, що почули з марафону «Єдині новини», та й згорів той папірець.

Взявся за Грунь: на батьківщині Остапа Вишні

— За яких ото Грунь взявся? — можуть запитати. А правильніше спитати треба — за яке Грунь?

Це назва села, поблизу якого на хуторі Чечва народився Павло Михайлович Губенко, тобто відомий український письменник Остап Вишня. В ті часи це був Зіньківський повіт Полтавської губернії, нині — Охтирський район.

Село Грунь розташоване на березі річки Грунь. Традиційно назви багатьох річок пояснюються неуважністю самодержців, що мали корисну в даному випадку звичку губити різні речі у водоймах. Можливо, ця місцевість славилася великою кількістю красунь на ім'я Груня. Можливо, той Петро колись упустив у місцеву річку кілька Грунь. Втрачав же він, згідно з топонімічною легендою, лінзу від підзорної труби в річці, вигукуючи улюбленим суржиком: «Вор скла!». Чи не було цього?

— Звичайно ж, брехня! — скажуть знавці. — То була Катерина з дзеркальцем... А ще її як підкинуло в кареті на ямі, то вона й зойкнула по-нашому: «Ох, дірка!». Так місто й назвали. Так чи інакше, річка, що протікає, в тому числі, і в Сумській області, зветься Ворскла. А Охтирка зветься Охтиркою.

Втім, менш романтична, але, як вважається, найбільш близька до офіційної версії етимологія назви Грунь виглядає начебто так: «Грунь (від рум. gruiu — «пагорб»

У селі Грунь є вулиця Остапа Вишні та літературно-меморіальний музей, відкритий у 1982 році й зачинений у вихідні дні. Біля музею встановлено погруддя. Монументальний образ письменника схвально поглядає на місцевих жителів, які щодня поспішають, мабуть у бібліотеку, що розташовується в будинку-музеї.

Про користь книжок та переваги м'якої палітурки, зокрема, Остап Вишня розповідав у творі «Моя автобіографія»: «Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками. Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить».

До речі, у селі Грунь народився український співак Wellboy. Той, що про гусей співає. Гуси в селі Грунь є. Качки хлюпаються в калюжі посеред дороги. Проте жодної Груні-красуні в найближчому огляді для підтвердження теорії назви. Отже, неділя. Та нічого, іншим разом.

На березі Ворскли: жаби, кульбаби і лящ

Вийдемо на Ворсклу. На лузі серед кульбаб, підмаренника, полину і кропиви відцвітають яблуня й айва. На березі чоловік із вудкою слухає концерт місцевого хору жаб. Із цікавістю прислухається до жаб'ячого багатоголосся й лелека з того берега, бо ще не обідав.

— Ну що, риба є?

— О-о-т такий лящ, — зображує руками рибалка справді «о-о-такого ляща».

— То де ж він?

— Зійшов...

З міста долинають недоречні серед природної тиші звуки сирен. Над річкою, деревами та луками — небо, сонце, вітер. Ті самі, про які Остап Вишня писав у своєму щоденнику: «Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!».