Рік окупації Маріуполя: спогади і мрії про відбудову міста на березі Азову, яке знищили росіяни

Вже рік Маріуполь, горде місто на березі Азовського моря, перебуває в російській окупації. Це найбільше місто в Україні, яке росіяни захопили страшною ціною – вбивши десятки тисяч мирних мешканців, зруйнувавши все.

Яким Маріуполь пам’ятатимуть ті, для кого місто було рідним домом? Коли над ним знову замайорить український стяг? Скільки потрібно часу та ресурсів на його відбудову та яким його хочуть бачити маріупольці? Про все це читайте у матеріалі 24 Каналу.

Сотні тисяч людей у пастці: як росіяни знищували маріупольців

У 2014 році росіянам не вдалося захопити Маріуполь. Місто вистояло. У 2022 році ворог знову вирішив повторити спробу захоплення.

Від 2014 року Маріуполь зазнав суттєвих змін. Місто розбудовували, з кожним роком воно ставало все прекраснішим та сучаснішим. Однак росіянам поперек горла стоїть те, як живуть українці. Маріуполь розташований не так далеко від окупованого Донецька. Однак з кожним роком різниця між життям у цих двох містах зростала – "рускій мір" нищив Донецьк, а Маріуполь тільки ставав кращим. І так було, поки хтось не вирішив "визволити місто". Визволити від спокою, миру і життя як такого.

Маріуполь до російського вторгнення / Фото Українського інституту

24 лютого Росія пішла у наступ з окупованої території Донеччини. Інша частина військ рушила з Півдня і почала просування уздовж Азовського узбережжя. 2 березня ця частина ворожого угруповання підійшла до Маріуполя та оточила його.

Місто щодня нещадно обстрілювала російська артилерія. Кожна російська атака забирала життя мирних мешканців. Палали будинки, під руїнами вмирали люди.

Про Маріуполь почав говорити увесь світ. Російська блокада спричинила справжню гуманітарну катастрофу. Місто залишилося без води, газу, електрики та мобільного зв’язку, без харчів та ліків. Людям доводилося топити сніг, аби мати воду, а їжу готували на вогні.

Маріуполь після обстрілів у перші тижні вторгнення / Фото Нацполіції

За перші 3 тижні вторгнення росіяни зруйнували 80% житлового фонду міста, завдали ударів по цивільних будівлях, зокрема, по пологовому будинку та Драмтеатру, в бомбосховищі якого перебували сотні, а то й більше людей. За попередніми даними, цей російський злочин забрав близько 300 життів.

Драмтеатр після російського удару / Фото Maxar

На жаль, сили були нерівні, однак українські воїни продовжували героїчну боротьбу, знищуючи ворожу техніку та особовий склад противника. Однак російська армія просувалася і захоплювала місто, знищуючи його.

Після майже трьох тижнів блокади, окупанти вирішили почати пропускати місцевих, які хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію. Часто росіяни забирали на блокпостах у людей все, з чим вони їхали, а чоловіків роздягали, перевіряючи, чи немає на їхніх тілах патріотичних татуювань.

Ті, у кого не було власного транспорту, покидали місто пішки.

Минулого року ми опублікували розмову з Анною Будянською – дівчиною з Маріуполя, яка разом з рідними вирішила іти з міста пішки, коли обстріли росіян тільки посилилися. Розмова з Анною – перше свідчення маріупольців про воєнні злочини росіян, які ми опублікували.

Я досі пам’ятаю цю розмову. Вперше доводилося говорити з людиною, дім якої знищили і знищують зараз. Важко було підібрати слова, але було усвідомлення того, наскільки це потрібно, адже ми мусимо зафіксувати все, що проживаємо під час цієї війни, щоб ніколи не забувати. Готуючи цей матеріал, я перечитав нашу розмову з Анною. Досі моторошно. Однак тоді і я, і майже 70 тисяч людей дізналися, як це було жити в блокадному місті. Ми почули голос знищеного Маріуполя…

Таких як Анна, на жаль, чимало. Сотні тисяч людей стали свідками того, як Росія знищує їхній дім, а потім їм довелося шукати можливості покинути місто.

Ті, хто залишався довше, були вимушені проходити фільтрацію та виїжджати через Росію – можливість виїхати до України окупанти повністю обмежили. Тому для того, аби вибратися з міста, людям доводилося проходити допити в агентів ФСБ та перевірку телефонів. Однак цих знущань росіянам було замало. Для маріупольців влаштовували фільтрацію і на кордоні з Росією. А тим, хто виїжджав далі в інші країни, росіяни проводили ще одну фільтрацію.

Кількість людей, які загинули у Маріуполі, на жаль, невідома. Однак мова йде про десятки тисяч жертв. Попередньо озвучена цифра – близько 87 тисяч. Та росіяни замітають свої сліди. Після того, як у квітні минулого року світ побачив те, що скоїли окупанти на Київщині, вони почали спалювати трупи загиблих у мобільних крематоріях. Також тисячі людей поховали у братських могилах. Ще чимало людей під час блокади поховали у власних дворах родичі або сусіди.

Масові поховання на Старокримському кладовищі / Фото з телеграму Дмитра Лубінця

Люди як могли, вибиралися з міста. Однак бої у Маріуполі тривали.

86 діб незламності: як оборона Маріуполя стала синонімом свободи

Нацгвардійці, морпіхи, прикордонники, підрозділи МВС та СБУ з перших днів вторгнення боронили Маріуполь у важких боях. Перебуваючи в оточенні наші воїни давали потужну відсіч окупантам.

Ворог, хоч і з великими втратами, але просувався. Коли більшість міста окупувала Росія, наші воїни перейшли на територію заводу "Азовсталь". Територія металургійного комбінату становить 20% всього міста та має складну систему підземних комунікацій, тому наші захисники закріпилися там. Разом із ними перебували й цивільні, які ховалися в бомбосховищах.

Уже після окупації Маріуполя стало відомо, що наші пілоти здійснили кілька успішних вильотів до блокадного міста. Це були надважкі операції, в ході яких українські гелікоптери пролетіли окупованою територією Запорізької області на мінімальній висоті, аби ворожа ППО не помітила їх. Потім Азовським узбережжям наші воїни дісталися до заводу "Азовсталь". Першу таку операцію вдалося здійснили 21 березня 2022 року. Тоді оборонцям Маріуполя доставили боєприпаси та продовольство й евакуювали кількох поранених.

У липні минулого року ми поспілкувалися з ветераном полку "Азов", бійцем ССО "Азов" Київ – Коловратом, з позивним "Барсик". Воїн розповів про те, як відбувалася ця надскладна операція і про те, що майже ніхто не вірив у її успішність. Коли вони прибули на "Азовсталь" і командири оборонців Маріуполя дізналися, що з підконтрольної Україні території прибули військові, то не вірили власним вухам.

Авіапрорив на "Азовсталь" / Фото з архіву Коловрата

Однак, на жаль, були і невдалі спроби. Були випадки, коли ворог таки виявляв гелікоптери і збивав їх. Навіть президент Володимир Зеленський відзначав, що у Маріуполі наша країна втратила багатьох пілотів.

Бої тривали. Коли місто вже захопив ворог, усім українським воїнам довелося перейти на "Азовсталь".

15 квітня 2022 року полк "Азов" здійснив прорив на територію заводу, при цьому втративши чимало найкращих бійців.

Спогади "Хоруса" про прорив на "Азовсталь": дивіться відео

Пізніше кадри з комбінату облітали весь світ. Тоді ми вперше почули спів "Пташки" Катерини Поліщук. На початку травня морпіхи та нацгвардійці полку "Азов" з бомбосховища заводу дали велику пресконференцію, аби світ почув їх і зробив бодай щось для їхнього порятунку.

Пісня "Пташки" на "Азовсталі": дивіться відео

Інтерв'ю з "Калиною": дивіться відео

Однак Росія продовжувала спроби штурму, паралельно скидаючи надважкі бомби на завод, унаслідок чого гинули і військові, і цивільні. Ворог активно використовував боєприпаси вагою в 3 тонни. Усі спроби домогтися екстракції, тобто вивезення воїнів з Маріуполя на територію третьої країни до завершення війни, закінчувалися невдало, а бомбардування продовжувалися.

Бомбардування "Азовсталі" / Фото полку "Азов"

Тому 16 травня 2022 року наші воїни отримали наказ про складання зброї та вихід з території заводу. Захисники Маріуполя виконали наказ. Протягом 4 наступних днів оборонці "Азовсталі" виходили з території заводу. Після цього понад 2 тисячі воїнів опинилися у російському полоні.

Частину полонених росіяни утримували в колонії в тимчасово окупованій Оленівці, де 29 липня вони влаштували кривавий теракт. Тоді загинули понад 50 полонених, ще понад 150 – зазнали поранень.

За місяць до цього теракту відбувся великий обмін полоненими, у межах якого Україна повернула важкопоранених захисників Маріуполя. Другий обмін зірвав російський теракт.

Наступний обмін відбувся 22 вересня. Тоді в обмін на Віктора Медведчука Росія передала нам 200 людей, серед яких захисники "Азовсталі", цивільні та навіть іноземці. Водночас 5 командирів – Дениса "Редіса" Прокопенка, Святослава "Калину" Паламаря, Сергія "Волину" Волинського, Олега Хоминського та Дениса Шлегу вивезли до Туреччини, де вони перебуватимуть до нашої перемоги.

Командири "Азовсталі" після звільнення з полону в Туреччині / Фото МВС

У межах наступних обмінів Україні вдалося повернути частину захисників Маріуполя, також вдалося повернути тіла загиблих в Оленівці. Однак більшість воїнів досі у полоні. Зараз влада веде перемовини щодо обміну полоненими у форматі "всіх на всіх", однак про перебіг домовленостей ми не дізнаємося, поки такий обмін не відбудеться, на що кожен із нас сподівається.

Хочеться, аби кожен захисник, кожен наш воїн, повернувся додому якнайшвидше. І це не тільки про оборонців Маріуполя, а про всіх.

"Рускій мір" несе руйнування та злидні: на що перетворили Маріуполь окупанти

Унаслідок російських обстрілів та бомбардувань Маріуполь зазнав суттєвих руйнувань. Міська влада оцінює збитки міста тільки від руйнувань у розмірі 14,5 мільярда доларів. Ще 5 мільярдів – це кошти, які втратив міський бюджет лише минулого року унаслідок того, що Росія повністю зруйнувала промисловість міста. Станом на грудень 2022 року у Маріуполі знищені:

• більшість з 2 200 багатоповерхівок. Станом на грудень відомо про зруйнування понад 1 350, цифра зростає, адже ворог для приховання своїх злочинів почав зносити будинки;
• 18 з 45 тисяч приватних будинків;
• від 40 до 50% закладів освіти;
• близько 70% лікарень.

Також ворог для приховання власних злочинів вирішив знести будівлю Драмтератру.

Росіяни зносять будівлю Драмтеатру: дивіться відео

Саме місто стало злиденним, а випадки свавілля росіян – уже не поодинокі. Та для пропагандистської картинки ворог почав нашвидкоруч зводити кілька нових будинків, у які вночі в березні цього року приїхав Путін. Там влаштували цілу виставу, де нібито маріупольці дякували за "відбудову" диктатору, з подачі якого і знищили місто.

Відбудова Маріуполя після деокупації, ймовірно, стане наймасштабнішим проєктом будівництва в історії незалежної України. Своїм досвідом готові поділитися іноземні партнери, зокрема з Варшави та Ґданська – польських міст, які фактично будували з нуля після Другої світової війни. Вони не тільки готові долучитися до відбудови, розповісти про власний досвід, але й про помилки, яких колись допустилися при відбудові своїх міст.

Усе це стане можливим після звільнення Маріуполя. Та насамперед там доведеться втілювати "Fast recovery план", тобто швидке відновлення критичної інфраструктури, електро-, водо- та газопостачання, аби зробити місто придатним для життя. Уже після цього можна буде приступати до безпосередньої відбудови, яка, за попередніми прогнозами, займе щонайменше 2 роки.

Місто змін: яким будуть пам'ятати своє місто маріупольці

24 Канал поспілкувався з маріупольцями, у яких росіяни відібрали їхній дім, знищивши його. Яким вони пам'ятатимуть своє місто, чого їм зараз бракує найбільше та яким вони хочуть бачити новий Маріуполь – читайте далі.

Від промислового центру до великого сучасного міста

Олександр народився в Харкові. Там провів свої перші роки життя, але коли йому було 6, родина переїхала до Маріуполя. Після закінчення школи він повернувся назад до Харкова, але в 2020 році вирішив остаточно повернутися назад. За його словами, місто змінилося ще після 2014 року, коли бойовики намагалися його захопити. До тих подій Маріуполь був повністю промисловим, але чимало обставин призвели до змін.

Маріуполь (у травні 2014 року – 24 канал) залишився практично без вугілля, виробництво скоротилося в рази, порт теж став бути порожнім, менше контейнерів, немає гір вугілля і тільки зерно возили справно. Та і до того ж проблеми з водою. Апокаліпсис якого так боялися – стався.

І раптом усі ніби прокинулися, не відразу, але це сталося. Виявилось, що не заводами єдиними можна жити, виявилось, що уся ця конструкція з соціалкою гнила, що люди можуть більше, можуть креативно виходити з цих хворобливих ситуацій. Усе змінилося кардинально. Місто стало креативним, місто розвивалося семимильними кроками. І цей поштовх, як снігова грудка, набирав обертів з кожним роком. Просто для розуміння, за останні 1,5 року, що ми прожили в Маріуполі, реконструювали пірс, парк на лівому березі, історичні будинки в центрі міста, дороги, нові автобуси з кондиціонерами практично витіснили маршрутки, реконструювали площу, де раніше стояв Ленін. Навіть на моїй вуличці на краю міста з рваною бруківкою перед війною зробили ремонт. І це тільки мала частина.

Нашими улюбленими місцями були пляж Піщаний, парк біля моєї школи на пагорбі, Драмтеатр із площею за ним, центральний пляж із грузинським ресторанчиком "Батумі" (на жаль, я бачив його вже повністю згорілим під час блокади), оновлений пірс із ілюмінацією, кафешками та новий парковий комплекс вздовж проспекту Миру. Не ми одні любили відвідувати оновлені парки, виставки, заходи, це дійсно тішило купу людей.

Незабутнім у Маріуполі був Новий рік. Не знаю чому, але це було справді незабутнім, ялинка на площі перед Драмтеатром, вогні, затишок кафе… Хоча раніше улюбленим і найбільшим святом був День міста.

Драмтеатр у Маріуполі на новорічні свята до російського вторгнення / Фото надане 24 Каналу

Краса, якої не помічали раніше

Оксана до повномасштабного вторгнення жила у Маріуполі, де й працювала у Маріупольському державному університеті. Зараз вона живе та працює в Києві, туди ж переїхав і виш. Жінка пригадує, що Маріуполь був красивим та неповторним містом, але цього не помічалося раніше.

Гірко від думки, що тільки зараз я розумію, яким він був насправді красивим і неповторним. Я не подорожувала Україною раніше і не бачила її міст, але коли покидала окупований Маріуполь, то змогла трішки подивитися. На шляху я бачила лише відсутність людського буття. Міста цілі, а в них сірість, у якій не було нічого особливого. Маріуполь же був як барви акварелі. Я закриваю очі і ясно бачу зорі, коли стою з друзями вночі на пірсі, бачу зелену і безмежну як море траву, коли повертаюся додому з роботи, бачу сонячне світло, яке пробивається в тиші серед туману зранку.

Маріуполь був мирним. Світлим. У ньому були особливі місця, було життя.

Як це не банально, але найбільше ми любили море. Воно в мене пов'язане лише з приємними спогадами. В дитинстві я часто відвідувала його з мамою. Прокидаюся влітку о 7 ранку і вона питає мене: "Хочеш? Збирайся". І ось через годину ми ніжимося на сонці. Вже у більш дорослому віці у нас з подругою закріпилася звичка фотографуватися на морі хоча б раз на рік. А от восени на березі моря є тільки ти і тільки тиша.

Останній тиждень – два перед Новим роком особливі. Попереду свята, в тебе чудовий настрій, місто перевтілювалось і разом із ним змінюєшся і сам. Зустрічаєшся з усіма, з ким можливо, бо довго не бачився. Я б сказала, що саме у цей період Маріуполь ставав більш насиченим. Це як зазвичай куштуєш булочку, але тільки у передноворічні свята вона буває з цукровою посипкою і за це ти любиш її ще більше.

Новий рік у Місті Марії / Фото надане 24 Каналу

Олена все своє життя провела у Маріуполі. Там вийшла заміж та народила 2 чудових дітей. Зараз родина мешкає у Львові, втім, Маріуполь досі живе у пам'яті, як сучасне велике місто.

Я пам'ятаю це місто як візитну картку країни: сучасне, відбудоване, зелене із запахом моря й Азовсталі. Сучасний автопарк, якого я не бачила ні в одному місті країни, багато поліцейських, голуби на Драмі (Драмтеатрі – 24 Канал)…

Ми часто відвідували море. Влітку ходили по 2 рази на день. Взимку ходили на каток. А ще ми гуляли біля Драму та на площі. Не можу пригадати якогось одного особливого дня, бо їх було дуже багато.

Коли твій дім знищила Росія: чого найбільше зараз не вистачає маріупольцям

Олександру вдалося вирватися з Маріуполя, але для цього довелося пройти російську фільтрацію і через територію Росії виїжджати за кордон. Саме там зараз він з дівчиною і перебуває. Чоловік каже, що зараз найбільше не вистачає моря, затишного рідного будинку та кота, який так і залишився у місті.

Як би банально це не було і напевно всі скажуть так само, але найбільше не вистачає моря. Азовського моря дуже не вистачає. З вікон мого будинку було видно порт і море. Солоний запах моря в повітрі. Пляж Піщанка. Цього не заміниш нічим. З практичного – не вистачає дуже нормального інтернету. У мене, у приватному секторі на краю міста, був гігабітний інтернет, а в Європі з цим виявилося набагато складніше. Бракує мого маленького затишного будинку, ділянки з купою винограду.

Море – те, за чим, мабуть, сумують усі маріупольці / Фото надане 24 Каналу

Найбільша рана для нас – це наш кіт на прізвисько Успіх. Перед самою війною зламалася переноска. Ми виходили пішки під обстрілами, а кіт домашній і важив 8 кілограмів. Нам довелося випустити його біля будинку, сподіваючись, що пізніше ми зможемо хоча б знайти його. Якби ми взяли його з собою, він міг би втекти дорогою і загубитися. Але, на жаль, ми не можемо його знайти. Аня (наречена Олександра – 24 Канал) досі не залишає надії і всіма можливими та неможливими способами шукає його у Маріуполі.

Оксана зараз мешкає у Києві, та для неї ритм життя та розміри столиці є незвичними, тому не вистачає того, в порівнянні маленького міста, в якому так часто доводилося ходити пішки.

Раніше я не могла відповісти чи люблю Маріуполь: у ньому я прожила усе своє життя і не знала чогось іншого, тож замислювалася – люблю або приймаю як воно є? Замислювалася, чи хочу жити тут або поїхати кудись, але куди? Перебуваючи у Києві вже майже пів року, мені не вистачає "маленькості" Маріуполя. Звісно, у цьому я бачила і продовжую бачити мінус: в тебе менший вибір щось придбати або кудись сходити, але коли місто велике, ти маєш у ньому швидко рухатися, маєш постійно поспішати, а ці тези – вони не про мене.

Вдома я полюбляла ходити пішки, мені було у задоволення провести час наодинці з собою. У Києві весело кататися на метро. Перший час. Після щоденного консервування розумієш, що з цим потрібно щось робити. Не знаю, чи є місто в Україні, яке для мене порівнялося б з Маріуполем, бо там навіть хмари були іншими.

Навіть хмари в Маріуполі інші / Фото надане 24 Каналу

Олена зараз у Львові. Місто відрізняється від Маріуполя бодай тим, що моря там і близько немає, але саме його і не вистачає. А ще не вистачає дому – квартири, яку вона з чоловіком взяла в кредит, і який вдалося погасити перед російським вторгнення.

Дуже не вистачає моря. Не вистачає квартири, за яку ми тільки виплатили кредит і почали її облаштовувати. Не вистачає друзів, з якими я була з дитинства, але тепер я втратила їх назавжди через різні погляди. А ще не вистачає впевненості в завтрашньому дні, стабільності у роботі.

Хай буде кращим, ніж колись: яким має бути новий Маріуполь

Олександр, як і кожен, хто покинув свою домівку через війну, хоче повернутися. Однак російська війна зруйнувала дім. То ж тепер повернення до міста – питання невизначене. Однак чоловік вірить, що Маріуполь має великі перспективи після відбудови.

Я думаю, що Маріуполь йшов правильним шляхом, шкода що його перервали. Для багатьох маріупольців екологія – це була величезна проблема. Тим не менш, я не думаю, що хтось хоче бачити місто класичним курортним містом, втім, як і індустріальним. Я б хотів, щоб місто було сучасним, технологічно-промисловим і зручним для життя. Щоб умовно кажучи, не сирий метал вантажили на кораблі та зерно, а продукти із доданою вартістю. Наприклад, виробництво вітряних надводних електростанцій, щось у цьому дусі.

Дуже важливий елемент, якого не вистачало і над яким постійно працювали – транспортне сполучення. Поїзди Маріуполь – Львів та Маріуполь – Київ змінили у місті дуже багато, ось якби вони були ще й швидкісними, як і до Одеси, і відновити роботу аеропорту та морського транспорту, ось це було б ключем до розвитку!

Чи повернусь я до Маріуполя? Це дуже складне питання. Наш будинок знищений. Наше місто знищене. Ми дуже хочемо повернутися додому, але повертатися нема куди. Я вірю, що ми повернемося, але коли і куди, без поняття. Одного разу ми стали бездомними. Ми дуже намагаємося триматися на плаву, я сподіваюся, що ми зможемо щось заробити, а там, час покаже. У будь-якому разі місто житиме, я в цьому впевнений, і ми живі, хоч і не всі, але живі. І ми повернемося.

Оксана хоче бачити новий відбудований Маріуполь і хоче, щоб люди повернулися туди. Щоб туди повернулося життя. Однак щодо свого повернення до міста жінка поки не впевнена.

Після відбудови... Я тільки сподіваюся, аби місто стало ще краще, ніж було. Хочу, аби до нього повернулися люди, події. Бажаю цього від усього серця. Як би то не було сумно, але повертатися скоріш за все не планую, бо мого життя, яке я пам'ятаю, у Маріуполі більше немає. Війна стала своєрідним поштовхом, з неї почалася моя подорож і де вона врешті решт завершиться – я не знаю. Нехай у Маріуполі залишаться мої старі теплі спогади, а нові я створю вже деінде.

Оксана у Маріуполі до російського вторгнення / Фото надане 24 каналу

Олена переконана, що місто відбудують, хоч попереду ще багато надзвичайно складної роботи. Однак найважче – забути все, що сталося.

Хотілось би, звісно, бачити Маріуполь ще кращим, ніж він був. Я впевнена що наше місто відбудують після перемоги. Буде важко і його довго доведеться приводити в людський стан, але ще важче забути все і жити так як раніше.

Я обов'язково повернусь. Мене там чекає море, воно за мною сумує

Море у Маріуполі / Фото надане 24 Каналу