Мешканці Чинадіївського замку: Не хочемо перетворювати замок на Діснейленд

Хто з нас у дитинстві, надивившись казок про лицарів, королів і принцес, не мріяв жити в справжньому замку… Не життя, а казка – суцільне свято, бенкети та прийоми важливих гостей з пишними виїздами… Втім, ті, хто зараз має можливість жити в справжньому замку, відзначають - це вимагає особливих зусиль, а про якийсь комфорт доведеться забути на десятиліття. Королі живуть зовсім не по-королівськи.

Митися – до річки, у туалет – до сусідів

Закарпатські художники Тетяна та Йосип Бартош (він також композитор і поет) 22 роки тому оселилися в покинутому, майже зруйнованому замку XIV століття, який лякав руїнами та камінням мешканців селища Чинадієво біля Мукачева. Ніякими царськими палатами та розписними стелями там і не пахло. Жити в середньовічному замку довелося за таких самих середньовічних умов.

- Комфорт та зручності – ці слова були абсолютно несумісні з побутом у замку, – згадує у розмові з KP.UA про життя у замку Йосип Бартош. - Дуло з усіх боків – жодного вікна не було… Як могли – залатали. У єдиній облаштованій кімнаті, яка була і нашою спальнею, і майстернею, і офісом, користувались маленьким електричним обігрівачем – димаря тут не було. Температура в холодний сезон не піднімалася вище за дев'ять градусів. Води не було, як і колодязя, туалету теж, та й електрику ми проводили самі, сплативши величезні борги автобази, яка раніше тут була.

У туалет і по питну воду, щоб щось приготувати на обід, іноді ходили до прийомних батьків Тетяни, які жили навпроти замку. Але розуміння з їхнього боку не зустрічали – люди похилого віку ніяк не могли зрозуміти, чому подружжя живе в руїнах і навіщось ще вкладає туди свої особисті гроші. За ці суми давно можна було своє житло купити, а то й не одне. Тому про гостинність у їхньому будинку не йшлося – доводилося проситися і до сусідів. Помитися, випрати ходили до річки - Латориця біжить поряд.

Замок нашептав

Незважаючи на всі труднощі, зараз господарі замку вважають десять років, проведених у таких обмежених умовах, найщасливішими у своєму житті.

- У мене жодного разу тоді не виникало думки все кинути, хотілося рухатися лише вперед – до своєї мети, – продовжує Йосип Бартош. – Була ідея створити у замку культурно-мистецький центр.

Таке бажання виникло, коли Йосип приїхав у гості до знайомої художниці Тетяни у Чинадієво. За порадою знайомих він запрошував її на перший організований ним міжнародний пленер митців.

Тетяна повела його до єдиної визначної пам'ятки селища – старовинного замку.

- І замок ніби продиктував мені – чому ми, художники, повинні тинятися санаторіями під час пленерів, якщо вони повинні проходити в замках?! – згадує Йосип Бартош. - Тоді я й вирішив, що тут має бути культурно-мистецький центр.

Написав заяву до місцевої ради щодо оренди замку, вірніше того, що від нього залишилося.

- Там з мене посміялися, але чомусь підписали, - згадує наш співрозмовник. – Потім у районній адміністрації теж сміялися, але затвердили. Процес отримання договору оренди в обладміністрації тривав найдовше – півтора роки, але все ж таки уклали. І відразу після цього в замку обвалився дах.

Над художниками потішалося все селище. Їх і раніше сприймали тут як білих ворон. Ну а хто зрозуміє, навіщо брати в оренду, а не зносити середньовічні руїни з горами сміття в кожному приміщенні – від горища до підвалів?

За оренду руїн грошей не беруть

Десятки тонн сміття подружжя вивозило із замку роками. Але найбільшою проблемою став дах, що все-таки обрушився. Відновити його було набагато легше навіть не обізнаному з будівельним ремеслом художнику (а робив він це сам разом  ще із трьома майстрами), ніж розібрати завали.

– Внутрішня конструкція – морений дуб, який і пила не бере, – зітхає Йосип Бартош. – Це був важкий виклик. Зовні зробили дах такої самої форми, а всередині – сучасний.

Через два роки роботи було закінчено. Тоді подружжя і зрозуміло – таки є шанс вдихнути у замок нове життя.

Оренда середньовічного замку безкоштовна – за руїни грошей не беруть. Договір укладено на 49 років.

Усі роботи за невеликими винятками художники робили власним коштом. П'ять тисяч доларів на ремонт виділила Угорщина – раніше фортецею володіла угорська княгиня Ілона Зріні. Цих грошей вистачило рівно на п'ять метрів даху. На решту, а це ще 90%, Тетяна і Йосип заробляли самі.

- Нам тоді пощастило – мій знайомий будував готель в Ужгороді та замовив для дорогих номерів у нас із Тетяною картини, копії творів художників XVI-XVIII століть, – продовжує власник замку. – Їх ми писали півтора роки і за ці гроші доробили дах.

Через туристів вісім років не пише

Йосип Бартош – відомий у Європі художник. Тут він довго жив і працював, його картини є у багатьох музеях, у тому числі в музеї подарунків Папи Римського – Івану Павлу ІІ свою роботу він презентував особисто.

Незважаючи на шану та повагу в різних країнах, Бартош зробив інший вибір: повернутися на Закарпаття та довгі роки мерзнути перед мольбертом у нелюдських умовах задля того, щоб вдихнути у замок нове життя.

– Я хотів зробити щось у своєму житті для людей, – пояснює митець. – Навіть збирався на місію до Африки. Але господиня квартири за кордоном, яку я тоді винаймав, посміхнулася: «Навіщо тобі Африка? Їдь додому – там те саме». І вона мала рацію... Коли я повернувся в Україну, з першого погляду зрозумів, що тут роботи - непочатий край. Я побачив таку прірву, таку занедбаність, таке величезне «НІЩО» у сфері культури, що мені стало страшно. І почав працювати.

Через десять років чи не цілодобової копіткої праці до Чинадієво поїхали туристи. До пандемії місцева Книга відгуків рясніла записами чи не всіма мовами світу. Хоча такого масового інтересу подружжя не очікувало – це не входило до їхніх планів.

- Ми були змушені більшу частину своєї уваги приділяти туристам – настільки, що забули про свої обов'язки та справжню мету, – зітхає художник. - Результат – я вже вісім років не тримав у руках пензля… Я не написав жодного рядка музики. Жодного твору. Не зробив у сфері мистецтва ні-чо-го. Замок став рутинним туристичним об'єктом. До пандемії я міг проводити екскурсії з восьмої ранку до 12-ї ночі. Весь час – люди, люди, люди… А не цього ми хотіли…

Подружжя бачило замок місцем із тематичними фестивалями та святами, конференціями та творчими зустрічами – щоб ті, хто прийде до замку, розуміли, куди вони йдуть і заради чого.

"Невже для цього ми працювали?!"

Вхід до замку – за благодійний внесок, але це добровільно. Гроші відразу йдуть на благоустрій – подружжя також намагається відновити старовинний парк 1709 року, який було знищено радянською владою.

- Та влада взагалі хотіла очорнити аристократію – ось звідки ці історії про те, що власники замків весь час проводили у пияцтві, розпусті чи на полюванні, - зазначає Йосип Бартош. – А їм потрібно було постійно стільки проблем у замку вирішувати – і вирішувати правильно, бо завтра вчорашнє рішення може повернутись проти тебе. Ось як у нас із дахом – тоді ми недооцінили деякі помилки, і зараз вони обернулися новими проблемами. І так із усім.

Коли власники замку несподівано для себе опинилися в центрі уваги туристів – вперше відчули, що вся їхня праця, може, й не варта того.

- Опускалися руки, коли бачили, як нищать нашу роботу – псують стіни, насадження, – зітхає митець. – Невже для цього та для цих людей ми працювали? Поки туристів не було – ми дуже любили те, що робили, і жили цим. І навіть думки «навіщо це нам?» не виникало. Ми не жили, як усі, і не прагнули чогось особливого – ми мали інші мрії. І зараз живемо дуже скромно – це люди бачать. У мене навіть машини ніколи не було, набір продуктів у магазині дуже простий.

Кохання, яке затьмарило Ромео і Джульєтту

Історій про примар і замурованих у стінах замку людей ви тут не почуєте. Зате дізнаєтеся про історію кохання, що затьмарила історію Ромео і Джульєтти, – за визнанням італійців з Верони, що побували тут. Це історія кохання княгині Ілони Зріні, яка очолювала угорський визвольний рух, та графа Імре Текелі. У цьому замку вони зустрілися. І Чинадіївську фортецю, або замок Сент-Міклоша (святого Миколая), ще називають замком кохання.

– Вони боролися за свободу своєї держави та показали, що свої інтереси треба ставити значно нижче, ніж інтереси народу, – розповідають власники замку. – Це нагадує сьогоднішню ситуацію – коли маленька країна насмілилася виступити проти величезного звіра. Ось про що ми говоримо в цьому замку, а не про примари.

Княгиня Ілона Зріні з невеликим двотисячним загоном солдатів майже весь 1686 рік тримала оборону Мукачівського замку проти найсильнішої армії австрійців, коли здалася вже вся Угорщина та було зламано захист Ужгородського замку. Тоді військам австрійців довелося відступити.

Дехто, почувши цю історію, виходить зворушеним, з мокрими від сліз очима – у Книзі відгуків багато сторінок присвячено цим розповідям.

- Наша мета – показати вікову загальнолюдську культуру, а не пропускати людей сотнями та тисячами, навіть заради внесків, хоч вони й потрібні, – зазначає власник замку. - Ми не хочемо перетворювати замок на Діснейленд, звідки люди йдуть, забувши, де були. Тут вони мають відчути живу історію, зрозуміти, що вони спадкоємці певних родів, історичних формувань, з яких і наше сьогодення.

Сьогодні замок – популярний туристичний об'єкт. Тут є клуб історичних реконструкторів, працює лицарський орден святого Миколая, проводять фестивалі та свята, навіть весілля у лицарському стилі.

У планах Бартошів – орендувати ще сім замків на Закарпатті. Це Невицький, Вишковський, Бронецький, Квасівський, Виноградівський та Довжанський замки. За ними вже зараз доглядають їхні однодумці, а в деяких уже проводять історичні реконструкції та фестивалі. Оживити історію - це та мета, яку перед собою ставили Тетяна і Йосип Бартоші.