Оксана Патик: «Портрет Івасюка на похороні мала нести Софія Ротару, її не було, і це довірили зробити мені»

Травень 1979 року назавжди ввійшов у історію України місяцем скорботи, туги за Володею Івасюком, який так рано попрощався з білим світом, і місяцем нашого національного сорому — композитора вже після смерті почали шельмувати, називати п’яницею і навіть божевільним.

Кому ж завадив молодий обдарований композитор, поет, який у 1970–их роках спромігся однією лише піснею змусити республіки Радянського Союзу розуміти українську мову? Львів прощався зі своїм улюбленцем, якого шанували всі: і малі, і сивочолі. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому. Це була небачена у ті роки процесія, фактично непокора радянській владі, правоохоронцям, суду. Це була відповідь на всі наклепи, нашіптування, побажання й рекомендації партійно–владної верхівки, залякування судових органів не йти на похорон «самогубця». Давалися ж ці вказівки під загрозою відрахування з вузу чи звільнення з роботи. У львівських вишах саме цього дня призначили комсомольські збори з обов’язковою явкою. У версію самогубства, яку переконливо намагалося довести кадебістське і комуністично–прокурорське радянське «правосуддя», ніхто не повірив. Пошепки усі казали — вбили…

22 травня на похорон прийшли тисячі–тисячі львів’ян, а також приїжджі з сіл та з інших областей, їх було приблизно п’ятдесят тисяч. Серед них і студенти, зокрема й Львівської консерваторії, де навчався Володя. Якщо приїжджі були з жалобними вінками в руках, то водії львівських таксі запитували, для кого призначені їхні вінки. Коли прибульці називали ім’я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали грошей. Жодної квітки у Львові було не знайти, усі вони там — біля Володі, останні живі квіти його останньої весни. Коли труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, винесли з помешкання, її хотіли встановити у довжелезну машину, яку надала консерваторія. Скандування сотень голосів: «На руки! На руки! Нести!!!» — не дозволило цього. Труна тихо пливла на раменах студентів Львівської консерваторії до Личаківського цвинтаря, і злива квітів не лише летіла на дубове віко, а й встеляла останній земний зелений шлях великого українця.

Попереду траурної процесії у національному строї йшла і несла у руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Володимира Патика, студентка медінституту Оксана.

Лише через 38 років, у травні 2017–го, вона дасть своє перше ексклюзивне інтерв’ю. І робив я його для читачів газети «День».

Оксана Патик: «Навпроти львівського Володиного помешкання на першому поверсі жила пані Стефа Казімірська, з якою дружила моя мама. Звісно, що Патики зналися з Івасюком, а хто тоді з львівської інтелігенції його не знав? Він же мав неймовірну популярність. І навіть те, що у чернівецькій квартирі Івасюків ще при житті композитора на видному місці висів прекрасний натюрморт з гладіолусів роботи мого батька, це говорить радше про любов і пошану до таланту великого українця. Мав за честь зробити такий подарунок, і зробив!  Коли Володя зізнався, що гладіолуси — його улюблені квіти, тато не роздумуючи зробив з величезною радістю свій дарунок. Так виглядало, що робота чекала на нього.

Дуже добре пригадується мені той час, коли Володя ще 24 квітня пішов з дому і не повернувся. Його шукали і чекали 24 дні!!! Пані Стефа, звісно, знала більше за нас з мамою. І щоразу, коли Казімірська приходила до нас, то мала хоч сумні, але якісь новини.  Не хотілося тоді вірити у трагедію, але час минав і нічого втішного в тому не було.

Коли закатоване тіло Володі знайшли в Брюховицькому лісі, то мама Івасюка Софія Іванівна та пані Стефа (як найближча сусідка) ходили на впізнання. Ясно було, що вбили… Не зрозуміти і не бачити цього звірства не можна було. Але кричати, волати чи робити якісь гучні заяви тоді, у 1979–му, важко було… На тілі закатованого не було... очей, суцільна рана. Нелюди поламали Володі пальці на обох руках. «Пальчики мої, пальчики...» — раз у раз повторював батько біля синівського гробу. Бузувіри по–звірячому знущались із тіла музиканта і композитора, щоб зробити останні хвилини його земного життя тернисто нестерпними.

Усе вийшло якось випадково. Принаймні, тоді так виглядало. Хоч з роками починаєш розуміти, що випадкові речі у нашому житті є зовсім не випадковими. Уже приїхали Левко Дутковський та Назарій Яремчук з Чернівців, Василь Зінкевич прибув з Волині. Прийшли колеги та найвірніші друзі звідусіль… Усі чекали Софію Ротару. Похорон затримувався. Родина та близькі покійного Володі Івасюка сподівалися, що саме Софія піде на чолі траурної процесії і понесе Володин портрет.

Ба більше, бойова пані Стефа (до речі, дружина професора математики) відважно пішла до директора Личаківського цвинтаря (родині було не до того) і узгодила формальності щодо поховання там. Керівник дав згоду, затримка була з документами від влади.

Софія Михайлівна з ансамблем «Червона рута» перебувала  у гастрольному турі на Далекому Сході. У ті часи скасувати концерти було рівносильно зраді Батьківщини. Тоді Ротару вирішила, що співатиме лише Івасюкові пісні, а глядачі, як один, уставали зі своїх місць і стоячи слухали їх…

Ми ж цього не знали і не могли знати. Якби то нинішні можливості зв’язку… Звісно, що дерев’яного хреста попереду тоді нести не можна було, озвірілі комуністи та їхні боси цього би просто не дозволили. Було підготовлено портрет Володі у миртовому вінку…

Знамените фото роботи львівського митця Романа Барана було всім рідне і знайоме, адже його знали з обкладинци на платівці фірми «Мелодія» 1977 року «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка», яка розійшлася мільйонними тиражами). Протягом 1977–78 років вона мала аж вісім перевидань. Реальні тиражі навіть складно уявити!

Знову ж, нічого випадкового! Коли усі зрозуміли, що Софії Ротару не буде, моя мама сказала: «Може, Оксана то зробить…» Ми мешкали близько, п’ять хвилин ходу. І я швиденько побігла додому, щоб перевдягнутися. Треба віддати належне моїм батькам — тато — відомий художник, мама — лікар — які не могли зрадити чи бодай на мить відступитися від горя всього українського народу. Передати тодішню атмосферу словами просто нереально. Моя мама у той час мала велику колекцію вишиванок. Я вдягнула чорну борщівську шерстяну сорочку, до речі, ношу її й донині, осучаснену і модернізовану. Як і вбираю ту саму крайку та плахту… Ще влажуся в них. Увесь стрій передам колись своїй онучці Маланці, якій тепер чотири місяці.

Мені було тоді 19 років і я навчалася у Львівському медичному інституті на третьому курсі. Ні після похорону Володі, ні пізніше, мені ніхто не сказав жодного слова проти, ніхто не викликав, не дорікав, не виховував… Та й на екзаменах мене «не завалювали». А могли!!! Хоча багатьох моїх однокурсників викликали в деканат. Значить слідкували, значить знали в обличчя кожного.

Коли Михайло Григорович, батько Володі, сказав: «Виносьте!» Софії не було, і чекати її більше не могли, для мене все відбулося наче в найстрашнішому сні, наче в тумані …

Траурна процесія розтягнулася на кілька кілометрів. Стільки людей на похороні Личаківський цвинтар, мабуть, ще не бачив за всю свою історію. До нього від помешкання Володі йти пішки від сили хвилин 15, а видавалося, що йшли півтора години. Весь транспорт зупинився. Ніде не було видно жодного міліціонера. На тротуарах, узявшись за руки, стояли в ланцюгу молоді хлопці, охороняючи похорон. Усюди, де було можна бачити процесію, охочі це робили: з дахів будинків, балконів, дерев...

Я повільно йшла попереду. Що робилося позаду не бачила. Лише згодом дізналася, що за мною у глибокій зажурі ступали Левко Дутковський і Назарій Яремчук. Буковинці несли великий вінок із живих білих квітів.

Володя був неодружений, тож, за національним звичаєм, першим вінком був «кавалерський», він виявився найбільшим серед інших, його й несли Левко з Назарієм.

Також не могла бачити, але знала, що позаду йдуть поети–піснярі Ростислав Братунь (як виявилося — єдиний представник від влади; вірний друг і співавтор покійного, разом написали 30 пісень), Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Степан Пушик, Микола Петренко, Мирослав Воньо, Юрій Рибчинський, співак Василь Зінкевич, композитори Вадим Ільїн та Ігор Білозір (останній тоді ще — студент Львівської консерваторії), письменник Дмитро Герасимчук, поетеса Ганна Канич, ректор консерваторії Зенон Дашак, Лешек Мазепа, професор, педагог Володі в консерваторії.

Добре пам’ятаю виступи Ростислава Братуня і Романа Кудлика. Й досі дивуюся як вони могли взагалі говорити… Емоції зашкалювали, звідусіль чувся не плач, не стогін, а щось настільки зболене, про яке не опишеш і не розкажеш… Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», а потім, з опусканням труни в яму — і «Червону руту», сліз не соромився ніхто… Окрім, «тайняків», яких львівська інтелігенція вміла розрізняти і в натовпах, адже це не люди: без серця, без душі, без жалю, без обличчя. Якась сіра маса, якесь «воно». І їх тоді на Личакові було предостатньо.

Благо, що шваґер Володин Любомир Криса —професійний фотограф, який зберіг для історії безцінні реліквії–знимки. Навіть я, переглядаючи їх нині, здригаюся і дуже довго прокручую в пам’яті той травневий день 1979–го. Знаю, що в самогубство брата ніколи не вірили ні старша з сестер Галина, ні молодша — Оксана. Івасюки були високо інтелігентною патріотичною родиною, і як би її не плямували комуністи, вони нею і залишилися.

Роман Іваничук, який дуже любив Володю Івасюка, у своїй книзі «Благослови, душе моя, Господа» достеменно підвів риску під тим, про що всі здогадувалися, але мовчали: «Смерть його була потрібна для нагнітання серед інтелігенції липкого почуття страху. Ось ти втішаєшся славою, ти став улюбленцем публіки, твій рейтинг вищий, ніж у вождів, — невже не розумієш, що це заважає офіційній владі? Для нас, окупантів, найстрашніші речі — лідер і прапор. Тому ми лідерів компрометуємо або вбиваємо, а без них прапора ніхто не підніме. Який би ти не був талановитий, не забувай, що міру твоєї популярності повинні встановлювати ми; крім того, ти мусиш дати привід, щоб тебе хвалив народ, а ми в першу чергу, візьми від нас похвалу, посаду, подачку — і публіка до тебе вмить охолоне, зате ми вже тоді підведемо тебе під відповідний ранг — талановитого, відомого, видатного, присвоїмо тобі навіть звання генія, якщо позбудешся сверблячки лідерства, — а ні, то буде таке саме, як тому повішеному в лісі: тебе оголосять божевільним алкоголіком, тебе ніхто не захистить і після смерті, і навіть матері не буде дозволено доступитися до твого тіла, щоб вона не побачила на ньому слідів насильства... Таке ми зробили з Івасюком і не побоялися його світової популярності, а з тобою нам легше буде владнати справу...»

Влучніше не скажеш! Чесно, гарно і правдиво. Які лише нісенітниці не поширювалися, щоб очорити світле ім’я Володі. Навіть у голову подібне не могло прийти. Але наш народ розумний і добре знав та знає хто справжній вбивця.

Окрім фантастичної кількості квітів, що приносили люди на могилу Володі Івасюка, також залишали дуже багато авторських віршів, присвячених йому, часом дуже цікавих і навіть професійних, а також різні записки, звернення, інформації та інше. Так сталося, що не змогли на похорон приїхати  надзвичайно популярні Мареничі, проте з вуст у вуста передавалися слова, які вони написали на вінку і принесли його на могилу наступного дня : «Спасибі, брате, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, в віках твою «Червону руту» співати будуть солов’ї!»

Розповісти детально про все я не могла не лише через місяць чи рік, навіть і через десятки років!»

Джерело