Жертву можна звинувачувати. Змиріться

Це ще один матеріал про участь українських і російських письменників у фестивалі PEN America World Voices. Погляд Наталії Лигачової, директорки ГО «Детектор медіа» та шефредакторки групи видань «ДМ» читайте тут, а думки Дмитра Золотухіна, медіаексперта, виконавчого директора громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства» — тут.

Минулого тижня українських поеток Олену Гусейнову та Анну Грувер назвали «нацистками» та «антисемітками». Усе тому, що відмовилися брати участь в естонському фестивалі Prima Vista. Про це коротко можна почитати тут.

Тоді доречно було з цього посміятися, бо авторами таких характеристик були росіяни. З тих, які постійно твердять про свою опозиційність до влади та прихильність до українців. Цього ж тижня, схоже, ставки підвищилися: вже іншим письменникам закинули шантаж і жорстокість щодо російських колег. Ідеться про поїздку на нью-йоркський літературний фестиваль World Voices Festival Ірини Цілик, Артема Чеха й Артема Чапая. Вийшло непорозуміння й організатори запланували подію за участі росіян, хоч обіцяли українцям, що цього не робитимуть. З’ясувалося, що вони просто подумали, що наші автори відмовляються брати з ними участь у якійсь конкретній події, в одному приміщенні, проте йшлося про весь фестиваль.

 World Voices Festival

Організатори погодилися, що помилка за ними, перепросили та скасували захід із росіянами. Конфлікт, здавалося б, вичерпаний, але з такою позицією не погодилися Маша Гессен (віддають перевагу займеннику «вони»), які повинні були брати участь у скасованій події. На знак протесту вони вийшли зі складу PEN America й прокоментували своє рішення виданню The Atlantic. Матеріал викликав неабиякий резонанс, бо Гессен водночас твердили, що розуміють позицію українців, але вважають рішення PEN наступом на свободу слова. Понад те, назвали Чапая, Чеха й Цілик жорстокими до росіян і звідкись узяли, що вони «шантажували» організаторів, мовляв, їх не пустять назад в Україну та покарають, якщо згодяться бути на одному майданчику із представниками країни-агресорки. Звідки ростуть ноги в такої інформації, достеменно невідомо. Припускаю, що знову хтось когось неправильно зрозумів. Але головне, що ця теза про «жорстоких українців» пішла як у суху землю не лише в голови російських «опозиціонерів». Напевне, важливо, розібратися, в чому тут справа.

 Маша Гессен (фото: Jens Schlueter / Getty Images)

Буду висловлювати доволі субʼєктивні й, можливо, контроверсійні та неприємні твердження, проте почну з інших. Важко заперечувати, що для розуміння практично всього складного й нового потрібно вивчати контекст. Нашого іноземці досі не розуміють. Росіяни, зокрема й митці, дуже довго створювали про свою країну міф, який, попри фейковість, досі сприймається за чисту монету, хоча, сподіваюся, таки поступово розвіюється. Українці ж, варто вчергове самим собі зізнатися, такого міфу про себе не мають. Нині він створюється і є доволі симпатичним, проте образ якщо вже не failed state, то якоїсь загадкової, незрозумілої та невивченої країни зберігатиметься ще дуже довго.

Наші, скажімо так, універсальні для людства бажання будуть сприйняті: страждаємо від агресії, втрачаємо рідних, прагнемо свободи та смерті ворогам. Але коли мова заходить про щось дуже особливе, лише нами прожите, тут починаються проблеми. Почнімо з простого. Іноземці зазвичай абсолютно не розуміють нашого чорного гумору й навіть можуть бути враженими. Навіть поширеним і заїждженим жартом про те, що під час тривог побоюємося йти у душ, бо прилетить, а я тут гола у завалах. Або вітальним листівкам зі словами, викладеними тілами мертвих російських солдатів. Тим часом рятуватися такими штуками для багатьох виявилося цілком природним у наших обставинах.

Що вже й говорити про складніше. Тим паче навіть у нашому суспільстві далеко не все так однорідно. Як пояснити німцям чи французам, що варто «скасувати» російську культуру? Еге ж, так пробували робити ще на початку вторгнення, але одразу довелося, щоб бути хоч трохи переконливими, помʼякшувати риторику й пропонувати «поставити цю культуру на паузу». Частково навіть подіяло, але дуже частково. Бо довгий і складний процес деімперіалізації та переосмислення «великой» (про що, власне, й йдеться, а не про знищення російської культури, як намагаються представити позицію українців її носії) лише зароджується. Й невідомо, як цей процес просуватиметься, зважаючи, що самі росіяни цим, схоже, займатися категорично не збираються. Що ж, мусимо взятися ми.

Але ще більше питань і відвертого спантеличення викликає негативне ставлення до опозиційних росіян і відмова від діалогів / примирень / дискусій і взагалі перебування разом із ними на одному заході, навіть у різні дні та в різних приміщеннях. Багатьох із нас бісить, що велика частина з них позиціонує себе як жертв і ми маємо безліч аргументів, аби це заперечити або покпинити. Бо однаково із «жертви» рано чи пізно почне пихато лізти імперськість, а часом — маніпуляції чи відверта брехня, як-от із Мариною Овсянніковою. Ба більше, «жертвами» часом вважають навіть військових, які з тих чи інших причин покинули як територію України, так і Росії та подалися в Європу розповідати про свої покаяння та страждання. І журналісти поважних видань радо беруть у них інтервʼю, причому не сказати, що критичні. Ось російський десантник Павєл Філатьєв, якого нещодавно спіймали на брехні, в ефірі CNN та France 24.

Співгромадяни цього панства їм співчувають із почуття спорідненості. А себе жаліють, бо не відчувають відповідальності або не хочуть виходити зі звичної парадигми та зони комфортного мислення. На них ми можемо й не зважати, але з представниками інших країн мусимо вести важливий діалог. І тут наштовхуємося на цілу купу моментів. Зазвичай людям властиво шукати у злому щось добре, це видається цікавим або просто не чорно-білою картинкою. Згадайте тенденцію в кіно та серіалах зображати різних серійних убивць як надломлених чи ображених батьками та суспільством людей. Ганнібал Лектер хоч і може з’їсти вашу печінку із бобами та хорошим «К’янті», але він усе ж дуже витончений та харизматичний, а якби не нацисти, то був би собі чудовим чоловіком і батьком. Також маємо пам’ятати про світовий сентимент до російської культури, образ нещасної інтелігенції та просто залежності чи зацікавленості у їхніх грошах і величезному ринку.

Але грець із тим умовним Лектером. У чому винна Маша Гессен? Вона переїхала з Росії ще у 2013 році, активно боролася проти влади й за права ЛГБТплюс-спільноти, засудила війну ще на самому початку та підтримує українців. Чому ви докопалися вже до неї, запитають американці. Як і до інших людей, які постраждали від режиму Путіна так само, як і ви? Навпаки ж, маєте їх розуміти й об’єднуватися. У правозахисній та ліберальній риториці є чітке правило: «Жертву ніколи не можна звинувачувати». Навіть якщо вона десь помилилася чи не відстояла себе та інших, навіть якщо є слабкою, нерішучою та нездатною ні на що. Та навіть якщо вона все це терпіла із фінансових мотивів. Цивілізоване суспільство мусить прийти їй на допомогу. Жінку, яка 30 років прожила із психом, ґвалтівником і тираном, неприпустимо навіть запитувати: «А що ж це ви так довго терпіли й нічого не робили?». І в багатьох випадках це дійсно правильно. Але виходить так, що і росіянам не можна закинути їхньої бездіяльності та безпорадності. Винен лише Путін і його оточення? А це ми ще не починали говорити про те, що Путін — це породження самих росіян та їхнього захоплення «сильною рукою». Чи варто дивуватися, що українцям усе частіше й частіше закидатимуть жорстоке ставлення? Тим паче, що самі росіяни взялися активно відстоювати цей свій образ, як висловився філософ Володимир Єрмоленко, «подвійної жертви». А надто складно стає, коли йдеться про людей типу Гессен, які є представниками ЛГБТ, справді упослідженої категорії, яку досі потрібно захищати.

Ви запитаєте, а як же так? Якщо жертву ніколи не можна звинувачувати, то чому Цілик, Чех і Чапай раптом ці самі звинувачення взяли й отримали? Ще й у поважному виданні. А тут ми доходимо до найбільшої проблеми. Якщо подивитися на групи людей, які в різні часи боролися за свої права, то побачимо певну тенденцію. І справа тут знову ж таки в контексті. Зазвичай люди не можуть вповні відчути болю тих, до спільноти яких не належать. Дискримінація жінок, наприклад, часто видається не такою вже і страшною, якщо ви чоловік. Або проблеми геїв бачаться давно розв’язаними, якщо ви натурал.

Тому рано чи пізно велика частина суспільства, слухаючи все нові й нові вимоги, починає дратуватися: та чого ж вам ще потрібно? Усе це сприймається вже як щось неадекватне, егоїстичне, емоційне навіть тими, хто на початку щиро співчував. А додайте сюди розрізненість думок у самій групі «жертв». Жінки не завжди підтримують феміністичний рух, ба навіть його критикують. А українці не завжди не люблять «хороших росіян» і різко виступають проти іронії у цьому терміні. Нема єдності і з приводу ось цих спільних виступів на подіях. На фестивалі у Нью-Йорку ми відмовляємося це робити, а на «Євробаченні» чомусь ні, попри участь у цьогорічному конкурсі росіянки (від Чехії). Та й тісні контакти з Росією упродовж війни нам теж можуть пригадати.

Дуже прикметною в цьому контексті є боротьба афроамериканців за свої права, яка триває досі. Навіть після поверхового погляду вона здається дуже схожою на нашу. А після глибшого занурення це відчуття посилюється. У них навіть є і свій термін — «помірні білі». Ось як їх описував Мартін Лютер Кінг: «“Помірні білі” навіть більш небезпечні, ніж Ку-клукс-клан, бо вони постійно просять нас почекати». Він мав на увазі постійні прохання стишити протести, не бути аж такими активними, агресивними та наполегливими, не бажати занадто швидких змін. Але, відповідав преподобний доктор Кінг і послідовник ненасильницької боротьби, якщо вас убивають, то прохання почекати стає трішечки дискусійним. Нічого не нагадує?

Рабство у США скасували у 1865 році. Афроамериканці продовжують твердити, що їхні права з білими досі не є рівні. Їм продовжують відповідати, що вони драматизують, що вони несправедливо злі. Попри активну позицію, купу фільмів, книжок, виступів і роз’яснень далеко не всі розуміють, що «блекфейс» — це образливо й несправедливо, а заплітання афрокосичок людьми неафриканського походження — культурна апропріація. Як і те, що борщ не може називатися російським супом. У Південній Кароліні з флагштока перед Палатою представників зняли прапор Конфедерації лише у 2015 році. Після бурхливих дискусій і протестів нащадків конфедератів, які стверджували, що це історичне надбання. Але водночас цей стяг асоціювався з расизмом і людьми, які активно захищали рабство. Як і в нас Пушкін — це не просто поет, а символ агресії.

Доводити все це нам, любі друзі, доведеться ще дуже довго. Цинізм цього світу полягає в тому, що рахуватися починають лише з тими, хто сам себе захищає. Попри всі гуманістичні принципи. У тій же Америці корінне населення постраждало не менше, ніж колишні раби, але відстоюють вони свої права не так активно, тому й результати значно менші. Поки українці не вразили світ неймовірним спротивом та історією успіху, нам замість підтримки давали два-три дні. На превеликий жаль, не існує чогось на кшталт прецедентного права, коли будь-яку нову групу, яка заявляє про утиски, одразу розуміють за аналогією з іншими, більш вивченими. Бо в кожного свої особливості та контексти, занадто складні, аби пояснити їх навіть за кілька років. Навіть якщо вас щиро хочуть зрозуміти. Не кажучи про тих, хто не поспішає йти назустріч. Тому заклик «лупаймо сю скалу» маємо тримати в голові ще дуже довго. І, напевне, це варто прийняти як належне, хай як важко це не було.