Режисер «Дня Незалежності»: «Мене вразило, наскільки виросло наше суспільство»

Назва  «День Незалежності» цілковито відповідає змісту. Тихий і організовані ним знімальні групи відстежують, як минув день 24 серпня торік в абсолютно різних, незнайомих одне з одним людей у різних частинах України.

Командирка протитанкового підрозділу Тетяна Чорновол у Харківській області шукає найкращу позицію для своєї «Стугни» та керує підлеглими залізною рукою.

Тетяна Чорновол

Народний депутат Верховної Ради шести скликань, активіст українського визвольного руху 1960-80-х років, хронікер подій у ВР 24 січня 1991 року Ярослав Кендзьор намагається дати телеінтерв’ю у Львові, але його весь час переривають повітряні тривоги.

Олег Репко та Сергій Сердюченко — працівники Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Києві. Вони сидять у дивній кімнаті, де химерно скомбіновані лампове радянське обладнання й сучасні комп’ютери. Олег і Сергій — саме ті, хто вмикає сигнал тривоги.

Мисткиня Наталія Корнєєва пече у себе на дачі торт із написом «Слава героям», випиває наливки з сусідом за перемогу, а потім їде до Києва дивитися на обгорілу російську техніку на Хрещатику.

Юна харків’янка  Ліза Бур’янова бере в подруги собаку на догляд, а ближче до вечора йде повз зруйновані будинки у бар «П*Х», де підробляє помічницею.

Художник Володимир Безрукий — доброволець підрозділу ім. Шейха Мансура, воює в Донецькій області. Але навіть на передовій знаходить час, аби малювати.

По суті, так складається об’ємний і яскравий портрет суспільства — яке нарешті усвідомило силу незалежності своєї країни і в якого ніхто цю незалежність уже не забере.

Кінорежисер, сценарист і продюсер Володимир Тихий (народився 25 лютого 1970-го у Червонограді Львівської області) — один із творців кіномистецьких проєктів  «Мудаки. Арабески»  й «Україно, Good bye!», співзасновник кінооб’єднання «Вавилон’13». Серед найвідоміших документальних фільмів — «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014), «Сильніше, ніж зброя» (2014) та «Бранці» (2016), серед ігрових повнометражних — «Зелена кофта» (2013) та «Брама» (2017).

Ми поговорили з Володимиром незадовго до фестивальної прем’єри «Дня незалежності».

— Володимире, то як до тебе прийшла ідея фільму саме в такій формі?

— Спочатку я мав ідею зняти симультанно де що відбувається протягом доби — ми її зреалізували в «Дні добровольця», коли тривали бої довкола Києва. Згодом ситуація змінилася на краще, тож мета «Дня незалежності» — розповісти про країну, яка перебуває в стані війни, але вже відчула, що цю незалежність ніхто не забере — зуби, падлюки, обламаєте. Це Чорновол навіть прямим текстом каже своїм бійцям.

Тож історія розгортається в декількох просторах, але в єдиному часі 24 серпня минулого року. Локації – Одеса, Харків, Миколаївщина, передова на Донбасі, передова в степах Херсонщини, Львів  і, звісно, Київ. Різні герої та героїні. Отаке плетиво сюжетне виходить, між собою взаємодіє.

— Чому ти запросив саме Кендзьора?

— Він був правою рукою Чорновола і чи не першим задокументував історичні події на відео. В нього у 1989 році з’явилася перша у Львові VHS-камера і нею він фільмував події, що відбувалися під час проголошення Незалежності у Верховній Раді. Оці знамениті кадри, коли заносять великий прапор України в залу засідань, зняв він. Тож ми й показуємо день Кендзьора — як він намагається дати інтерв’ю по телебаченню, але, щойно починається розмова, її перериває повітряна тривога. І це навіть дещо комічно виглядає.

Ярослав Кендзьор 

— А менш знамениті люди? Чому вони?

— Задача — знімати саме в цей день і щоб це було цікаво. Щоб були цікаві особистості, які розкривають той чи інший соціальний шар. Суто практично також важила легкість співпраці. Я, маючи досвід знайомства з ними, розумію, що можу розраховувати на змістовне спілкування, що це буде інвестиція у правильний бік, що це буде щиро, нічого не приховуватимуть, відкриватимуть якісь цікаві й навіть інтимні моменти свого життя.

Це ж не тільки фільм, а певною мірою соціальне дослідження. Не репрезентативне, але температуру суспільства трохи можна зрозуміти. Половина з них — російськомовні в побуті. Тобто не тільки передова, бо ще є частина суспільства, для якої ця війна — страшна біда, яка просто сталася і вони навіть не очікували, що це можливо.

— Як тобі вдавалося координувати  стільки знімальних груп водночас?

— Скажу так: є люди, які і служать, і лишаються при цьому документалістами. Я з ними підтримую зв’язок, і матеріал в окопах, наприклад, зафіксований на ручну камеру. В іншому випадку хлопці їхали знімати, як розвозять воду у Миколаєві, але була комендантська година, тож вони поїхали до бійців ТрО і з їхньою допомогою потрапили на передову до артилеристів.  Часто певні речі були імпровізовані, життя вело, так би мовити.

— Що тебе вразило?

— Те, наскільки виросло наше суспільство. Серйозно. Я не очікував. Хай навіть велика війна триває понад рік, але все одно… Наша здорова частина виявилася значно більшою, ніж я уявляв собі 3-4 роки тому. Війна ж тривала з 2014-го, і мене засмучувало, що люди живуть, її начебто не помічаючи, сприймаючи як формальність.  Через таку позірну байдужість з боку могло здатися, що якщо Росія навалиться сильніше, то в багатьох опустяться руки. Виявляється, ні. Оце вражає. У всіх верствах населення здорова частина вирішальна.

— Тож у тебе додалося оптимізму після зйомок?

— Цілком. А ще я б сказав, це споглядальний, медитативний фільм, загалом вийшло про життя на землі. Але він теплий і позитивний.

— А що було найскладнішим?

— Розрахунок певний. Це відправити, як ти слушно зауважив, одразу кілька знімальних груп, домовитися з усіма. Адже організатором усіх зйомок був я, але сам не міг бути присутнім на всіх локаціях.  Тож домовлявся попередньо, мав певні сценарії розвитку подій, бо там багато моментів пов’язано з тим, що треба шукати обхідні шляхи або брати дозволи, їздити на розвідку. Тож найскладніше — підготовка. Специфіка цього проєкту — сконцентруватися на одному дні та з ним працювати. Взагалі, у документалістиці ти як рибалка: сидиш і знаєш, що рано чи пізно клюне, бо ти впевнений у тому. А тут усе інакше: ти обмежений у часі, тож треба виходити й одразу витягати рибу.

А з другого боку, цей сюжет глобальної події — Дня Незалежності — дозволяє тобі гратися з оптикою погляду на якісь речі, в яких начебто нічого надзвичайного немає, але з огляду на те, що йде війна за Незалежність, вони мають певне сакральне значення.

— Що тепер із героями та героїнями?

— З ними все добре, на щастя. Ми зняли кіно і знайшли партнерів у Польщі. Вони надали нам половину коштів на доробку фільму. І з огляду на це треба було залагодити певні юридичні моменти щодо дозволу героїв на зйомку. Так що я більш-менш з усіма в контакті. Вони продовжують займатися тим, чим займалися, живі-здорові. Та ж Чорновол кликала на нові позиції. Вони там уже тиждень полюють на один танк, а танк полює на них.

— Які зараз у тебе плани?

— Робимо цикл коротких фільмів «Війна-ненажера». Це літературні форми — вірші або есеї, які ми ілюструємо здебільшого документальними зйомками. Тексти написані бійцями на основі їхнього емоційного досвіду, я з ними стикався у фейсбуці. Дуже потужні. Вже певні речі відібрані, зокрема, Дмитро Сухолиткий-Собчук планує взяти участь. Короткі історії з музикою і текстом, начитаним за кадром. Цей проєкт — пошук образів, які були б більш наближені до цьогорічних подій на війні. Бо ці люди, які зараз воюють, відрізняються від класичних образів тієї ж АТО. Їхній стан, їхня взаємодія з реальністю, осмислення того, чому вони пішли на війну — зовсім інакші.