Більше без претензій: яка історія конфлікту між Вірменією та Азербайджаном щодо Карабаху

Лідери Вірменії та Азербайджану 25 травня 2023 року, під час зустрічі в Москві, заявили, що більше не мають територіальних претензій один до одного.

Водночас прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що це може сприяти подальшому врегулюванню відносин між країнами і навіть зіграти роль на шляху до мирного договору.

І хоч були зроблені подібні кроки на зустріч один до одного, азербайджанський президент Ільхам Алієв все ж таки залишився незадоволений словами, які озвучив прем’єр Вірменії щодо Лачинського коридору на кордоні між країнами, через що між Алієвим і Пашиняном виникла словесна перепалка під час засідання Вищої євразійської економічної ради в російській столиці.

Про те, що з себе представляє конфлікт між Вірменією та Азербайджаном через спірний Нагірно-Карабаський – читайте на Фактах ICTV.

Витоки конфлікту

Конфлікт на азербайджансько-вірменському кордоні кипить уже кілька десятиліть.

Ще в 1920-х роках, радянський уряд, який окупував території Азербайджану та Вірменії, вперше створив в Азербайджані автономний регіон Нагірного Карабаху, де щонайменше 95% населення становлять етнічні вірмени.

У рамках однієї радянської держави, місцю для конфлікту між вірменами й азербайджанцями було мало місця, тому лише 1988 року, коли хватка Москви над національними республіками почала слабшати, анклав Нагірного Карабаху став осередком напруженості в Радянському Союзі.

Влада Нагірного Карабаху прагнула об’єднання з тодішньою радянською республікою Вірменія і проголосила незалежність від Азербайджану, іншої радянської республіки.

Уже 1992 року, після розпаду Радянського Союзу, між двома новими країнами вибухнула повномасштабна війна за контроль над регіоном.

Нагірний Карабах розташований у межах міжнародно визнаних кордонів Азербайджану, але в основному контролюється політичними угрупованнями, пов’язаними з Вірменією.

Під час конфлікту загинуло від 20 тис. до 30 тис. осіб, а сотні тисяч були змушені покинути свої будинки, перш ніж 1994 року було оголошено про припинення вогню.

За даними Ради з міжнародних відносин, Вірменія не тільки контролювала Нагірний Карабах, а й окупувала 20 відсотків навколишньої азербайджанської території.

Загострення 2020 року

У період з 1994 по 2020 рік на кордоні між країнами періодично спалахували сутички, зокрема з використанням ударних безпілотників, важкого озброєння і спеціальних операцій на передовій.

У 2016 році особливо запеклі зіткнення між Азербайджаном і підтримуваними Вірменією силами в Нагірному Карабасі тривали чотири дні.

Однак саме 2020 року почалася повномасштабна війна, після того як Азербайджан почав наступ через лінію зіткнення, утримувану вірменськими силами і місцевими бойовиками. Ця кампанія, що почалася вранці 27 вересня, призвела до шеститижневої війни.

Цьому передувала зміна влади у Вірменії, коли внаслідок революції вірменський уряд очолив Нікол Пашинян. Азербайджан, який залишився незадоволеним фактичною поразкою у війні 1990-х років, сподівався, що новий прем’єр Вірменії піде на поступки в питанні Нагірного Карабаху.

Однією з головних особливостей війни 2020 року була військова підтримка, яку Туреччина надала Азербайджану, оскільки здавна ворогує з Вірменією. За кілька місяців до початку конфлікту військовий експорт Туреччини до Азербайджану зріс у кілька разів, а самі поставки включали безпілотники та інше військове обладнання, що, на думку експертів, допомогло переломити хід конфлікту на користь Азербайджану.

Втручання Росії в конфлікт

Конфлікт 2020 року закінчився крихким перемир’ям, укладеним за посередництва Росії.

У рамках припинення вогню, досягнутого за посередництва так званих миротворчих РФ, Вірменії довелося поступитися частиною території, яку вона контролювала протягом десятиліть.

За даними Міжнародної кризової групи, було вбито понад 7 тис. бійців із двох сторін, а російських “миротворців” було направлено для патрулювання регіону.

Західні експерти, як, приміром, Алекса Фултс і Пол Стронскі з Фонду Карнегі за міжнародний мир, зазначали, що припинення вогню “не принесло регіону ні повної стабільності, ні безпеки”. Водночас, російські “миротворці” навіть до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, “насилу справлялися зі своїми обов’язками”, цитує Фултс та Стронскі The Washington Post.

За словами експертів, Росія, мабуть, має найбільший вплив серед усіх зовнішніх держав, щоб просувати світ уперед. Але її ресурси та увагу було спрямовано на продовження агресивної війни проти України.

У доповіді Міжнародної кризової групи наголошується, що після загострення конфлікту 2020 року і втручання РФ, “лінія фронту стала довшою і нестабільнішою, ніж раніше”. Це, зі свого боку, призвело до нових спалахів військових дій.

Загострення після 2020 року

Так, наприклад, у вересні 2022 року, коли російська регулярна армія вже кілька місяців обстрілювала міста України і вбивала українців, у Нагірному Карабасі спалахнули нові запеклі зіткнення. Це пов’язано, зокрема, з відведенням частини російського контингенту зі спірної для Азербайджану і Вірменії зони, оскільки Москві необхідно було посилити свої війська в Україні.

За підсумками літнього загострення 2022 року вірменські офіційні особи заявляли, що внаслідок атак азербайджанських військових загинуло щонайменше 49 осіб. Азербайджан визнав факт нанесення ударів, але заявив, що відповів на вірменські провокації.

Уже на початку березня 2023 року відбулися нові бойові зіткнення між азербайджанськими військовими та силами Нагірного Карабаху, які перебувають під контролем Вірменії. Тоді Баку звинуватив Єреван у “черговій провокації”, що спричинило відповідь з боку військ невизнаного НКР. Результатом боїв стали людські жертви з обох сторін.