Війна. Як змінилися відносини українців із Богом та церквою

Кажуть, в окопах атеїстів немає. За аналогією, немає їх і в бомбосховищах. У колонах біженців, які намагаються проскочити через ділянки дороги, що прострілюються, їх теж, найімовірніше, не зустрінеш. Війна — час віри. Або хоча б готовності вірити.

Віра — «це особисте»

Згідно з соцопитуванням, проведеним Центром Разумкова на замовлення ZN.UA у квітні-травні 2023 року, у 29% українців за період повномасштабної війни віра в Бога зросла. І тільки 7%, навпаки, тією чи іншою мірою зневірилися (див. рис. 1).

На запитання «Що допомагає вам упоратися з невпевненістю в майбутньому?» найбільше респондентів (32,3%) відповіли, що «покладаються на Бога — на все Його воля». Таким чином, Всевишній випередив у цьому своєрідному рейтингу і Кирила Буданова (24,6% громадян України справляються з невпевненістю, стежачи за прогнозами начальника ГУР), і західних аналітиків (22,8% — пов'язують свої надії з їхніми прогнозами) (див. рис. 2).

Відносини з Богом в українців завжди були переважно приватними — такими й залишаються. Релігію ми традиційно сприймали як частину побуту, сімейної традиції. Або як глибоко особистий, інтимний духовний досвід співпричастя з чимсь або Кимсь вищим. Або як спосіб визначити особисте, власне місце у великих безособових конструкціях — у культурі, в історії, в нації, у Вічності, нарешті.

Найпопулярніша релігійна практика серед українців — молитва (див. рис. 3). Причому молитва «приватна»: регулярно моляться 58% опитаних (не практикують молитву 38%). А ось молитовне співпричастя в церковному богослужінні хоча б зрідка практикують лише 34% (не практикують 62%). На тлі повномасштабної війни молитися українці стали помітно частіше. Так, згідно з дослідженням, проведеним КМІС 2016 року, молилися 44% українців. А згідно з опитуванням «Соціального моніторингу» (2020), регулярно (кілька разів на тиждень) практикували молитву 38% українців. Соціологи фіксували зниження молитовної активності, зокрема на тлі гібридної війни 2014–2022 років. Однак повномасштабна війна частково повернула популярність цій найдоступнішій і найбільш інтимній із релігійних практик.

Ще одне цікаве спостереження над інтимно-побутовим характером української релігійності: наші переконання в церковній сфері формуються переважно під впливом усної творчості. Інформацію про церкву ми отримуємо безпосередньо одне в одного: 60,5% опитаних довіряють інформації про церкву, отриманій від друзів і знайомих, лише 7% не довіряють такій інформації. Для порівняння: 40% довіряють тому, що говорить про церкву влада, 18,7% довіряють світським ЗМІ (31% — не довіряють) (див. рис. 4).

Це означає, що в питаннях віри та церкви ми воліємо залишатися у форматі особистого досвіду і в згоді з найближчим оточенням. Якщо в багатьох суспільно-політичних сферах ідеал солідарності локальних спільнот зруйнований інформаційними потоками та масовою міграцією з реальних спільнот у «мильні бульбашки» соцмереж, то релігію й церкву ця тенденція не дуже зачепила. Тут ми, як і раніше, тримаємося корінням одне за одного.

Побутовий характер релігії, що дозволив їй пережити епоху войовничого атеїзму і зберегтися в політичних і церковно-політичних колотнечах ранньої незалежності, стає проблемою в період великої війни. Звичний побут розвалюється. Місцями — до основ і без надії на відновлення. Це приносить руйнування і в наші крихкі відносини з церквою. Віра в Бога зростає і зміцнюється, — соцопитування це підтверджує. Ідентифікація з тією чи іншою церквою стає навіть трохи більш визначеною, порівняно з довоєнним періодом і навіть із періодом гібридної війни: 89% опитаних асоціюють себе з якоюсь церквою або хоча б віросповіданням (див. рис. 5). Але нинішнє соцопитування також свідчить про те, що самоідентифікація з церквою і церковна приналежність (приналежність до громади) зовсім не одне й те саме. У жарті про «атеїстів Київського патріархату», як і раніше, є лише частка жарту.

Церква — «це інше»

Хоч би які були відносини українців із Богом, дослідження ZN.UA показує, що вони ніяк не конвертуються в церковність. 73% українців не асоціюють себе з жодною релігійною громадою або парафією (22,3% заявляють про свою приналежність до релігійної громади) (див. рис. 6).

Точніше, для церков усе навіть трішки гірше: згідно з нинішнім опитуванням, 62% українців не беруть участі в богослужінні. Для порівняння: 2021 року під час соцопитування Центру Разумкова на запитання «Чи відвідуєте ви богослужіння?» негативно відповіли 51% опитаних. 11% різниці — показник втрат, яких церкви зазнала за неповних два роки активної фази війни. Крім того, 21,1% опитаних заявили, що взагалі ніколи не відвідують храм (див. рис. 7). Зниження «воцерковленості» можна пояснити безліччю причин, зокрема об'єктивних. Але для багатьох із нас визначальним виявляється той факт, що ритуалізована церковна практика здається анахронічною на тлі спресованого воєнного часу, чиї години відзначаються не благовістами, а повітряними тривогами.

Так, «в окопах немає атеїстів», і релігійність українців зростає на тлі повномасштабної війни. Але церква — «це інше».

Упродовж багатьох — мирних — років церковний інститут мав в українців високу довіру. Всі без винятку соцопитування і довоєнних років, і періоду гібридної фази війни це підтверджували: церква завжди займала вищі рядки рейтингів довіри, випереджаючи державні інститути, ЗМІ, політичні партії та громадські організації. За авторитетом у суспільстві в мирний час із церквою могла суперничати хіба що армія.

Війна внесла свої корективи. І в популярність армії, яка зросла на тлі спочатку гібридної війни, а після повномасштабного вторгнення — утвердилася на першому місці в рейтингу довіри. І в популярність церкви, яка з перших рядків рейтингів сповзла вниз (10-те місце в опитуванні, проведеному Центром Разумкова на замовлення ZN.UA в лютому-березні 2023 року).

У цьому соцопитуванні було зафіксовано і втрату церквою статусу «незаперечного авторитету». Якщо ще два-три роки тому більшість українців могли вибрати серед церковних лідерів когось, хто викликає довіру, то під час нинішнього опитування з'ясувалося, що 52% опитаних або не довіряють жодному з очільників церков (27%), або не можуть/відмовляються відповідати на це запитання (25%) (див. рис. 8). Довіра в наші непрості часи не дарується просто так — вона потребує реальних підстав, виражених конкретними справами, а не просто фактом приналежності до якогось, хай навіть сакрального, інституту.

Точно так само війна відсуває в тінь церкву як фактор самоідентифікації. Тепер самоідентифікація себе-як-українця більше не потребує додаткових, не до кінця зрозумілих опор. Ба більше, українство з нечіткого відчуття спільності перетворюється на привілей. Немає більше «незаперечних авторитетів» — кожен мусить проявити себе й довести ділом, що він цінний для України та її боротьби.

Між Папою Франциском і патріархом Кирилом

Під час війни ми дуже гостро переживаємо свою спільність і готові багато чим пожертвувати заради неї. Тільки 5,4% українців просять у Бога, щоб він допоміг їм особисто. 18,4% просять допомоги для своїх найближчих. Але переважно ми просимо в Бога допомоги Україні: 29,4% просять допомогти тим, хто захищає країну, а ще майже 34% — допомогти Україні вистояти. 6,2% (здебільшого молодь у віці 18–29 років) просить Бога покарати Росію і відомстити за нас (див. рис. 9).

Патріотизм — духовна домінанта наших воєнних буднів. Він стає для нас центром тяжіння, способом відокремити «своїх» від «чужих», задає систему цінностей. «Вірю в ЗСУ» — це не просто яскравий слоган, а свого роду «символ віри» нової цивільної релігії, яка швидко формується на тлі війни. Архангели носять піксель. Ангели ганяють буси з гуманітаркою, вивозять поранених і цивільних. Служіння — це служба або волонтерство. Добро — це ті, хто протистоїть ясно вираженому агресивному злу, поміченому знаками Звіра — Z і V. Війна «заземляє» релігійні погляди. Віра набирає форми діла. Слова і уявлення опиняються на других-третіх ролях. Канони й поклони — взагалі не відіграють жодної ролі.

Згідно з опитуванням Центру Разумкова від 2022 року, яке було присвячене змінам релігійності, понад чверть опитаних (26%) відзначили, що церква не відіграє в українському суспільстві ніякої істотної ролі. Ще 10,4% не змогли визначити, яку роль церква відіграє в суспільстві.

Церква здає позиції в суспільстві на тлі активних бойових дій, — у цьому немає нічого дивного. У Святому Письмі, звісно, можна знайти сюжети й цитати з будь-якого приводу — зокрема дуже войовничі. Але загалом християнство ми сприймаємо як релігію миру. Проте не можна не зазначити, що церква здає позиції на тлі народження і розвитку цивільної релігії. Релігії одночасно необхідної й неминучої в часи люті — вона допомагає вижити і вистояти, відчути спільність і вибудувати відносини. Але в перспективі вона несе безліч небезпек.

Про це свідчить приклад наших сусідів і ворогів із їхнім культом «Великої Перемоги». Культом кровожерливим: чим більше героїв — мертвих героїв, — тим міцніший фундамент його вівтаря. Культом, який має за ніщо людське життя, особистість, гідність і звеличує тільки перемогу, яка завжди — про повне знищення противника й торжество яких-небудь ідеалів, що підходять під випадок (до яких, знову ж, не входить людина, її особистість, інтереси й гідність).

Приклад РПЦ показує, як далеко від християнства може відхилитися церква, якщо захопиться ідеологічною кон'юнктурою і замість істини Христової нестиме в маси те, що відповідає «актуальному політичному порядку денному». Рано чи пізно настає момент, коли проповідь християнських цінностей стає в цій церкві злочином — ось як священик РПЦ, що замість молитви за перемогу підніс молитву за мир і був відправлений «у заборону».

Для цивільної релігії, яка ставить в основу перемогу, «мир» — єресь. Але як бути з християнством?

На полюсі, протилежному РПЦ, перебуває Папа Римський Франциск, якого жолобить від слова «перемога», але який готовий принести в жертву миру все що завгодно. Він щиро проливає сльози на меморіальних цвинтарях обох світових воєн. Для нього немає «героїв» — тільки «бідні хлопчики», чиїсь сини, які полягли «незрозуміло за що й чому».

Де ми на цій осі, що простягнулася між цивільним культом перемоги і просвітленим невідмирним християнством, яке возвеличує мир за будь-яку ціну?

Частково відповіддю може бути рівень підтримки українцями позиції Папи Франциска щодо українсько-російської війни. 23,8% українців ображаються на понтифіка за те, що він вважає росіян такими самими жертвами війни, як і українці. 10% опитаних взагалі вважають, що Папа Франциск працює в інтересах Кремля. Тих же, хто повністю підтримує його прагнення досягти миру якомога швидше й за всяку ціну, найменше — 9,2%. (см. рис. 10)

Ситуація для понтифіка ускладнюється тим, що саме його українська паства — вірні Української греко-католицької церкви — найбільш непримиренні стосовно Росії й росіян. Понад половину вірних УГКЦ на запитання «Як ви ставитеся до громадян Росії?» відповіли, що ставляться негативно до всіх, без урахування особистої думки кожного росіянина про війну. Росіянин — отже, ворог.

І тільки 2,9% греко-католиків підтримують ідею свого очільника церкви — Папи Франциска — про прямі переговори Києва і Москви. Переважна більшість вірних УГКЦ (92%) проти таких переговорів. (см. рис.11)

Тож керівництво УГКЦ опинилося буквально між молотом і ковадлом. Діалог між умовним Львовом і Ватиканом на цьому тлі видається значно актуальнішим, ніж діалог між Ватиканом і Києвом або навіть Ватиканом і Москвою.

Місія — обоз?

Із початку війни церкви спільно з усіма українцями долучилися до військових буднів — капелани йдуть на передову разом із бійцями ЗСУ, волонтери — в сані і без — вивозять поранених та цивільних, у парафіях збирають гуманітарку, купують амуніцію, опікуються біженцями, в міру сил лікують душевні рани.

Тобто церква загалом відповідає очікуванням, які українці покладають на неї у воєнний час. В опитуванні разумковців за 2022 рік 45,5% українців одним із «першочергових завдань релігійних організацій під час війни» назвали допомогу ЗСУ. 39,5% — поклали на церкву соціальну й матеріальну допомогу громадянам, 54,3% — допомогу психологічну. Тобто громадяни України загалом підтримують думку, висловлену на самому початку війни: «Церква, яка не волонтерить, мені нецікава».

Чимало атеїстів будь-якого патріархату в Україні та за її межами такий спосіб модернізації церковного життя визнали б і прогресивним, і корисним. Але хто стане ловити душі, які хоробро б’ються на самому краю Пітьми? Місія церкви не вичерпується суспільно корисною працею — хоч би що казали з цього приводу соцопитування.

Церква просто не може дозволити собі відмовлятися від участі у формуванні громадської думки, мовчазно погоджуватися з тим, що вона — лідер тільки «мирного часу». Втрати від такого «угодовства» можуть бути занадто великими — і для церкви, і для суспільства.

Ось тільки війна зробила дуже помітним провал комунікації церкви з суспільством.

Українці, як уже йшлося вище, готові, швидше, покладатися на Бога, ніж на прогнози Кирила Буданова. Але голос начальника ГУР вони чують значно частіше, ніж голос церкви, який транслював би ясний християнський меседж. Я розумію, це непросто — пробитися до публіки через виття сирен, новини з фронту, суцільний потік «Єдиних новин» і постійний фоновий шум соцмереж. Соцопитування ZN.UA і показало, що голос церков майже нечутний: 63% опитаних не отримують інформації з церковних ЗМІ (їм довіряє 19% респондентів) (див. рис. 4).

Про церкву ми згадуємо переважно у зв'язку з переділом майна або обурливими фактами колаборації. В обох випадках церква виступає об'єктом, а не суб'єктом повідомлень. Ми майже не бачимо й не чуємо церкву, яка несе власний яскравий суспільно значущий творчий меседж.

Та саме від цієї здатності залежить майбутнє церкви. Зараз церква працює разом і поруч зі своїм народом — переважно умоглядними християнами — над спільною найважливішою справою. Чи зуміє вона проростити з цієї спільності нову церковну громаду в новій повоєнній Україні?

***

В окопах атеїстів немає. Це добра новина: ми носимо свого Бога з собою і зберігаємо єдність із ним, де б ми не були і що б із нами не відбувалося. Ми не відкинули його, незважаючи на біди, які на нас навалилися, незважаючи на молитви, які не були почуті, незважаючи на невинні життя, які були розтоптані. Незважаючи на жахливу несправедливість війни, всього 7% українців образилися й пішли — засумнівалися або зневірилися в Богові.

«Бути українцем» для багатьох із нас і тепер означає вірити в Бога. Але це зовсім не так «умоглядно», як здавалося в мирний час. Приналежність до певної церковної структури, активна ритуальна практика не робить нас ні кращими, ні гіршими людьми. Ця приналежність хіба що допомагала — а комусь і тепер допомагає — зорієнтуватися в багатогранному світі.

Але війна трохи змістила акцент — із «бути віруючим» на «залишатися людиною».

Жодні соціологічні виміри, найімовірніше, не зуміють абсолютно певно підтвердити (або спростувати) залежність між людяністю й вірою. І я не намагатимуся це зробити. Просто наведу факт: переважна більшість українців не допускає звірств стосовно полонених росіян і наполягає на тому, що українська сторона зобов'язана дотримуватися правил ведення війни.

Буча жахнула світ. Але не вбила в нас ані Бога, ані людину.

Опитування проводив Центр Разумкова на замовлення ZN.UA з 28 квітня по 3 травня 2023 методом face-to-face у 22 областях України та м. Києві. Опитано 2020 респондентів віком від 18 років. Теоретична погрішність вибірки не перевищує 2,3%.