У всьому винні «порошенківці», діаспора та «українське КГБ». Чому поведінка хороших росіян нам усе більше йде на користь

Останніми тижнями в українському інформаційному просторі активно обговорюють проблему: а як же нам потрібно доносити свою думку про так званих хороших росіян і делікатніше пояснювати, чому відмовляємося виступати з ними на одних майданчиках. Зокрема, тексти на цю тему на «Детекторі медіа» ви можете прочитати тут, тут, тут і тут. Ці дискусії я вважаю дуже правильними та корисними, бо так ми, нехай і в суперечках, напрацьовуємо способи ефективної комунікації. Оглядач «ДМ» Ярослав Зубченко висловився іпро програму «Дождя», в якій «опозиціонери» спробували виставити росіян жертвами «змови».

Так, схоже, в цьому процесі ми почали отримувати допомогу звідки не чекали — від самих росіян. І яскраве свідчення — ось це інтерв’ю Альбац і Шендеровича. Взагалі, мушу зізнатися, ще пів року тому я не могла слухати рефлексій усіх цих «лібералів» і «опозиціонерів». Відвертих пропагандистів — так, адже їхні спічі слугували зразком відбірного кринжу з категорії «так погано, що аж добре». А ось виступам чи дописам «борців із режимом» явно бракувало комічності, все було занадто серйозно, а їхні маніпуляції дратували. Не в останню чергу тому, що багато наших співвітчизників сприймали їх за чисту монету, ставили серденьки у соцмережах і писали коментарі зі слізними словами вдячності.

Але, схоже, ці часи минають. Чи то світ починає усвідомлювати зарозумілість їхньої поведінки, чи то українці все ефективніше висловлюють свою позицію, але росіяни явно занурюються в істерику, в якій вони все менше здатні себе контролювати.

В ефірі «Дождя» йшлося про останні події зі скасуванням виступів російських учасників на естонському фестивалі Prima Vista й американському World Voices Festival. А також зі спробою українських і грузинських студентів завадити доньці Олексія Навального Даші виголосити промову на їхньому випускному у Джорджтаунському університеті. Ведуча програми «Дождя» Катерина Котрікадзе відверто цьому обурювалася, хоч і сама є грузинкою за походженням.

Найперше потрібно сказати, що в інтерв’ю не було геть нічого критичного від самої ведучої, вона всіляко підтримувала своїх спікерів, а слова Альбац навіть, здається, сприймала як недостатньо радикальні. Тому ця двадцятихвилинна розмова перетворилася на акт голосінь і жалості до самих себе без жодних намагань навіть припустити, що, може, з ними самими щось не так. Але, повторюся, для нас це якраз чудово. Бо ефір мав вигляд справжнього театру абсурду — і хай би все це вони дружно повторювали на міжнародних майданчиках.

Варто написати, що Євгенія Альбац—людина недосяжно розумніша та хитріша, ніж Віктор Шендерович. Бо той із кожним своїм словом усе більше нагадував маленьку егоїстичну й ображену дитину. Стверджував, що в соцмережах на нього нападають провокатори, які, що б він не написав, намагатимуться облити його помиями. З тієї причини, що самі вони — ніхто, а на його імені просто хочуть самоствердитися. Ну або працюють за гроші. Або те й те водночас. А ще він смертельно ображений, що від нього щось постійно вимагають, наприклад, «відзвітуватися, про що говоритиме у черговому виступі». Усе це він називає змушуванням «кланятися та цілувати ручку».

Також він звинувачував організаторів різних подій, які, на його думку, не розуміють величі російських учасників і взагалі митців. «Навіщо розбиратися, скільки коштує Уліцька, Горалік чи та умовна поетеса?». Це такий дуже прозорий натяк на те, що Лінор Горалік — не што лібо как, а Олена Гусейнова — незрозуміло взагалі хто.

Євгенія Альбац послуговується значно елегантнішими методами, проте починає неабияк «сипатися» на конспірології. В організації «глобальної русофобної кампанії» вона звинувачує різні «сили». Не ілюмінатів поки, але початок хороший. Отже, це ті, хто хоче «дістати симпатію Києва», і водночас ті, хто жорстко виступає проти Зеленського. Тобто прихильники Порошенка та люди, які на нього працювали. Ці панове так себе, за словами Альбац, і називають — «порошенківці». Чули про таких?

І третя сила, панове. Ті, хто крутиться в академічних колах, — українська діаспора в Канаді. На підтвердження цих слів вона наводить приклад свого знайомого, викладача української історії, який нещодавно відмовився дати їй інтерв’ю, мовляв, не на часі. Професор, якщо він існує, явно дотримується консолідованої позиції під час війни — жодних діалогів із росіянами. Але пані Альбац трактує це як потужну діаспорну «силу впливу». Яка, звісно, отримує неабияке фінансування, бо як же по-іншому?

Обидвоє стверджують, що у спілкуванні з українцями не мають жодних проблем. Шендерович запевняє: отримує багато вдячних повідомлень. Альбац же розповідає, що за час поїздки Україною лише двічі стикнулася з упередженим ставленням. Але тут вони нічого нового не вигадали, адже безліч росіян уже на другому-третьому місяці великої війни використовували цю теорію і, очевидно, самі в неї вірили: скільки б не отримували критичних коментарів, сприйматимуть їх як провокацію. Бо ж в особисті повідомлення отримують стільки теплих звернень. Кінокритик Антон Долін, коли його просили не писати про українське кіно, бо це мало кепський вигляд після великого вторгнення, навідріз відмовлявся і злився. Адже його «самі українці про це просили», а деякі писали, що в Харкові під бомбами рятуються лише Тарковським.

Якщо Шендерович взагалі не відстрілює причинно-наслідкових зв’язків, то Альбац проговорює необхідність деколонізації культур країн «колишнього Радянського Союзу». І визнає, що про них у світі майже нічого не знають. Згадує Емський указ і Валуєвський циркуляр. Проте українцям ідеться ще і про деімперіалізацію російської культури. Не просто «а тепер поговорімо про Шевченка та Хвильового», а «поговорімо про те, як Пушкін просував імперські та расистські погляди, як Лермонтов закликав до насильства, як Достоєвський плекав концепт ні на що не здатних маленьких людей».

Як бачимо, росіяни на міжнародних майданчиках про це говорити не хочуть. У скасованій події на Prima Vista вони планували дискутувати, чи справді Набоков заздрив Кафці? А Шендерович ось обурюється скасуванню в Лондоні лекції про Мандельштама.

Підсумовуючи. Російські інтелектуали все активніше впадають у маразм. Якщо такі як Шендерович уже дійшли до потрібної кондиції, аби шитися в дурні, то Альбац іще трішки потрібно посилити свою конспірологічну картину світу. Тим часом нам із вами потрібно, навпаки, бути дуже критичними до себе й усіма способами вдосконалювати донесення наших позицій. Від самого початку в культурній дипломатії в нас були значно гірші вихідні дані, але нині все змінюється.

І наостанок. Журналіст радіо NV та ютуб-блогер Богдан Амосов написав, що платформа промаркувала його відео як «18+». Усе через голову Шендеровича, яка здалася алгоритмам оголеним тілом чи зображенням сексуального характеру.

Архівне фото: Getty Images