Як українці ставляться до Росії та її громадян? Братами ми ніколи не були

«Усі війни закінчуються..» — теза, з якої часто починають розмови у контексті політики умиротворення російського агресора. «Мирні плани» Китаю, Бразилії та ПАР, заклики Папи Римського до примирення та вислови Дональда Трампа щодо можливості швидкого завершення російсько-української війни спонукають проаналізувати, як українці бачать перспективи взаємовідносин із країною-агресоркою.

Чи має ще силу ідея «зійтися посередині»? Чи можливе примирення між Україною та Росією? Як змінилося ставлення громадян України до громадян Росії? Думками українців з цього приводу поцікавилися у рамках опитування, яке на замовлення ZN.UA нещодавно провів Центр Разумкова.

«Чи можливе примирення між Україною та Росією?» — запитали ми. Більшість українців (68,5%) категорично відкидають пропозиції «голубів миру» і вважають, що примирення між Україною і Росією неможливе (див. рис. 1). Понад третина з них (36,3%) не бачать жодних перспектив до примирення, а 32,2% українців вважає, що має пройти багато часу, тому обрали відповідь «Ні, за життя нинішнього покоління примирення неможливе». Така позиція українців є прогнозованою і цілком закономірною. Бо коли очманілий сусід бігає за тобою із сокирою і трощить усе навколо, то навряд чи спаде на думку шукати з ним примирення. Радше, виникне сильне бажання угріти його поліном.

Причому найбільше не хоче пробачати молодь (див. рис. 1а). А молодь — це про майбутнє. І майбутнє України не хоче примирення.

Однак в Україні залишається 21,6% оптимістично налаштованих громадян, які все ж бачать можливість такого примирення. Так, 11,9% опитаних не покладають відповідальності за воєнні злочини російської влади, що скоєні в Україні, на весь російський народ. Тому вважають, що примирення можливе «...після суду над російськими воєнними злочинцями та виплати компенсацій». 5,6% українців вірять у велику силу каяття, тому примирення очікують, «...тільки якщо Росія покається». Відсоток же тих, хто вірить, що можна двічі увійти в одну і ту саму річку, сподівається, що все повернеться, «як було раніше», і обрав варіант відповіді «Відразу після завершення бойових дій», виявився навіть меншим (4,1%) за частку респондентів, які не визначилися і обрали варіант «Важко відповісти» (9,9%).

Вінстон Черчилль радив пам’ятати, що ставлення — це дрібниця, яка має велике значення. Оскільки думка про щось (про когось) визначає наш алгоритм прийняття рішень. Бо ставлення — це перш за все про бажання зблизитися чи відштовхнути, довіряти чи остерігатися, підтримати чи перешкоджати. Попередні опитування Центру Разумкова показували, що навіть після анексії Криму, у квітні 2014 року, відносна більшість (45%) українців висловлювала позитивне ставлення до громадян Росії, а у червні 2017-го — нейтральне (42,5%). Улітку 2015 року, після боїв за Іловайськ і Дебальцеве, попри великі втрати, майже половина українців (47%) характеризувала своє ставлення до росіян як «тепле». Аналіз опитувань, проведених російською організацією «Левада-центр» за останні десять років, показав, що ставлення росіян до українців було кардинально іншим і варіювалося від «зверхньо-поблажливого» («хохли — ті ж росіяни, але трохи гірші») до «ворожого» («фашисти, які нас не люблять»). Маємо визнати, що тривалий час стосунки між українцями і росіянами були, радше, «нерозділеним коханням», аніж «взаємною любов’ю».

Повномасштабне вторгнення кардинально змінило ставлення українців до Росії. Про це свідчать і відповіді на запитання «Як ви ставитеся до громадян Росії?». Тією чи іншою мірою 84% українців ставляться до громадян Росії негативно (див. рис. 2). Понад третина респондентів (34,6 %) вважає, що росіяни несуть колективну відповідальність за війну з Україною, незалежно від їхніх політичних переконань. Судячи з відповідей, понад чверть українців (26,1%) досі переконані, що десь існують «хороші росіяни», тому негативно ставляться до всіх громадян Росії, окрім тих, які активно виступають проти війни та Кремля. 23,3% не готові змінити своє ставлення до всіх росіян, тому негативно ставляться лише до тих громадян Росії, що підтримують агресію Росії проти України.

«В усіх злочинах війни винен лише Путін та його оточення, а росіяни не причетні», — таку позицію німецького канцлера Олафа Шольца, яку багаторазово повторювали російські ліберали, підтримують 9,2% громадян України. Закономірно виникає запитання: а звідки тоді з’явилися цвинтарі розстріляних автомобілів з написами «Діти»? Хто спрямовує ракети і безпілотники на мирні українські міста? Хто ґвалтував і руйнував? Хто викрадав українських дітей? Ймовірно, що такі запитання теж не з’являються в «картині світу» 1,9% українців, які, попри всі звірства, руйнування і вбивства, що вчинили росіяни, продовжують позитивно ставитися до всіх громадян Росії без винятку.

Улітку 2022 року видання The Washington Post опублікувало результати проведеного Gradus Research опитування українців стосовно родинних зв’язків громадян України у Росії. Зазначене дослідження показало, що 48% громадян України мають принаймні одного родича в Росії. Більшість з опитаних спонукали своїх російських родичів переосмислити правдивість прокремлівської інформації та засудити агресію проти України. І хоча майже 40% опитаних зазначили, що їм не вдалося змінити переконання своїх родичів, видання The Washington Post дійшло висновку, що родинні зв’язки українців можуть бути недооціненим інструментом в інформаційній війні.

Дослідження, яке провів Центр Разумкова, показало, що близько половини респондентів (46,6%) мають родичів у РФ або РБ. Однак 42,2% із них на запитання «Як змінилися ваші стосунки з родичами в Росії та Білорусі?» обрали відповідь «Ми посварились і не спілкуємося», а майже кожен третій (29,5%) обрав «страусову стратегію»: «Я про це не говорю — значить цього немає», тобто варіант «ми спілкуємось, але уникаємо розмов про війну і політику» (див. рис. 3). Тому можна стверджувати, що все ж хибним виявилося припущення поважного американського видання щодо можливості вплинути на переконання росіян через родинні зв’язки.

Доволі передбачуваною виявилася позиція 2,5% громадян України, які обрали відповідь «Мої родичі підтримують дії Росії та Білорусі і мені їхня позиція близька, тому між нами проблем немає». Оскільки така відповідь корелюється з відсотком українців, які «позитивно ставляться до всіх громадян Росії без винятку». Маємо прийняти той факт, що серед нас живуть громадяни України, які радо зустріли б нашу поразку у війні. Також можна припустити, що 15,4% респондентів, які зазначили, що «родичі на боці України і ми є однодумцями», не підтримують ідеї колективної відповідальності росіян за воєнні злочини російської влади.

У медійному просторі відносно новим феноменом стала культура скасування (cancel culture, call-out culture), або культура відміни, коли особа чи група осіб засуджується спільнотами через порушені правові, суспільні, етичні норми, неприйнятні висловлювання або негідну поведінку. Як спосіб скасувати публічну підтримку, притягнути до відповідальності чи змінити суспільну думку. Соціолог культури Паскаль Ґілен говорить про культуру бойкоту як про етап деколонізації України. Дієвість культури скасування можна оцінити за обуренням і бідканнями росіян, які підтримали агресивну політику Росії. Українці мають досвід культури бойкоту щодо Ані Лорак, Вєри Брєжнєвої, Світлани Лободи та багатьох інших публічних осіб. У соціальних мережах часто відбуваються запеклі дискусії, що пов’язані з культурою скасування.

«Як ви вважаєте, чи повинні українські спортсмени, митці, вчені відмовлятися від участі у змаганнях, конкурсах, заходах, де беруть участь росіяни?» — запитали в українців і запропонували обрати одну відповідь. «Повинні відмовлятися» — таку чітку межу між нами і російським агресором обрали 22,8% респондентів, а 16,6% запропонували «...відмовлятися за умови, якщо ці заходи організовані росіянами». Тобто культуру бойкоту цілком підтримують 39,4% українців. Для 13,9% українців достатньою підставою, щоб зберегти контакти і співпрацювати з росіянами, є заява-осуд злочинних дій російської влади. Залишили за українськими учасниками можливість зробити ціннісний вибір та вибрали відповідь «Українські учасники цих заходів самі повинні вирішувати, чи брати в них участь» 18,6% респондентів. Та все ж більше респондентів вважає, що українці мають відмовитися від участі у змаганнях, конкурсах, заходах, в яких беруть участь росіяни (див. рис. 4).

Збентеженість викликають 14,4% респондентів, які вважають, що культура, наука і спорт перебувають поза політикою. Вони й досі не готові розірвати ментальні і культурні зв’язки з Росією та, ймовірно, є явними чи потенційними носіями ворожих ідей і наративів. Можна припустити, що саме вони знову говоритимуть «какая разніца» та стануть електоральним полем для латентних проросійських партій на оновленому політичному ландшафті України. Нам слід подивитися правді у вічі і визнати, що ракетні обстріли, зруйновані будинки, вбивство мирних жителів і викрадення дітей не змінили світоглядних і ціннісних орієнтацій частини громадян України. Тому маємо бути пильними і розуміти, що після війни на нас чекає важка праця у творенні незалежної держави.

За понад рік повномасштабної російсько-української війни українці стали свідками багатьох нелюдських дій, вчинених росіянами щодо військовослужбовців ЗСУ та мирного населення України. Чи це російський спосіб ведення війни, ментальна і моральна деградація, помста за власні приниження або ж заздрість — аналізуватимуть у майбутньому фахівці різних предметних галузей. Важливо нині дізнатися, чи змінилися особистісні якості українців в умовах геноцидної війни.

«Широко відомі відео, на яких російські військові усіляко катують, навіть каструють, відрізають голови українським полоненим. Чи мають українські військові у відповідь поводитися так само щодо російських полонених?» — запитали у громадян України.

45,2% респондентів обрали відповідь «Ні. Катування полонених — це грубе порушення законів війни, і наші військові не мають коїти воєнні злочини, не мають перетворюватися на садистів». Якщо додати 26,9% тих, хто відповів: «Не знаю. З одного боку, лють бере, з іншого — це ж не по-людськи», то вийде, що 72,1% українців доводять: нашим найбільшим проявом сили все-таки стала людяність. Навіть стосовно нелюдського ворога. Ми зберегли людяність у пекельних умовах, коли ворог поставив за мету не перемогти, а знищити народ. Згадайте про це, коли знову «накриватиме» чергова «зрадонька» і «всепропалість». Ми зберегли людську гідність і спрямували свою холодну лють у конструктивне русло — військову доблесть, винахідливість, волонтерство, творчість і гумор.

6,1% опитуваних обрали відповідь «Важко відповісти». 7,5% тих, хто мав певні причини, відмовився від відповіді. І хоча 11,7% відповіли: «Так. Українські військові мають чинити з російськими полоненими так само», всі розуміють, що одне, відчуваючи злість, — сказати і зовсім інше — реально катувати живу істоту.

Людяність стала опорою, що допомогла зберегти особистісну та національну ідентичність, створити горизонтальні зв’язки і вірити у перемогу, а не у «перемир’я за будь-яку ціну». Тому на запитання «Чи підтримуєте ви проведення прямих переговорів з Російською Федерацією для досягнення миру?» більшість українців (63,9%) відповіли відмовою. 13% респондентів було «важко відповісти» на це запитання. Лише 23,1% респондентів висловили готовність підтримати проведення прямих переговорів із Росією для досягнення миру (див. рис. 5).

Понад рік повномасштабної агресії Росії нівелював ідею президента Володимира Зеленського «зійтися десь посередині» та швидко припинити війну. «Якщо постане питання, що для досягнення миру потрібно повернутися до лінії розмежування, що існувала до 24.02.2022, а не до кордонів 1991 року, чи погодитеся ви з такими умовами?» — запитали в українців, і більшість громадян (66,8%) відповіли: «Ні, не погоджуюся». Така відповідь демонструє загальну стійкість українців і віру у перемогу. Можливо, «замріяні янголи», за влучним висловом українського письменника, нарешті «прокинулися»? Можливо, проходячи «кола пекла», ми щось згадали про себе? Щось «приспане» ворожою пропагандою?

Примітно, що відсоток тих, хто згоден повернутися до лінії розмежування, яка існувала до 24.02.2022 (17,2%), менший за відсоток тих, хто готовий до прямих переговорів із Росією для досягнення миру (23,1%) (див. рис. 6). І владі неодмінно доведеться рахуватися з такими прагненнями українців.

2014 року Анастасія Дмитрук написала пророчий вірш «Никогда мы не будем братьями». Російсько-українська війна не тільки підтвердила цю думку, а й показала, що братами ми ніколи не були. І це записано кров’ю на скрижалях історії нашої Перемоги.

Опитування проводилося Центром Разумкова на замовлення ZN.UA з 28 квітня по 3 травня 2023 року методом face-to-face у 22 областях України та м. Києві. Опитано 2020 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.