Кінематограф катастрофи

«Ми не згаснемо», реж. Аліса Коваленко, Україна

(фільм відкриття + програма DOCU/WORLD)

«Ми не згаснемо» — історія про підлітків, які живуть у прифронтовій зоні на Луганщині. Краєвиди глибоко впізнавані: одно- і двоповерхові будинки, терикони, розбиті дороги, бідність. Відповідно небагаті розваги та кар’єрні перспективи. І ще — регулярна, добре чутна канонада.

Втім, герої опираються цій рутині як можуть. Лера не розлучається з фотоапаратом. Ліза малює акварелі на професійному рівні. Андрій катається на музейному радянському мопеді, але марить про «Харлі Девідсон». Руслан записує репкомпозиції. Ілля розучує танець з однокласниками, хоче стати актором. Звісно, дорослі цих прагнень не розуміють. Але саме ці мрійливі диваки отримують неймовірний шанс — поїхати в експедицію в Гімалаї, яку організовує мандрівник Валентин Щербачов.

Одне слово, за первісним задумом це мала бути історія дорослішання з ривком із «дупи світу», як діти називають свої сірі краї, на дах світу. Але коли тривав остаточний монтаж, настав проклятий день 24 лютого 2022 року. Проте в самому фіналі, вже розповівши про зламані долі, Коваленко підклеює низку коротких безтурботних уривків — сцен зі світу без війни, які продовжують отакий пунктир радості, намічений у попередніх епізодах. Тож «Ми не згаснемо» — не тільки про мрії та їхню втрату, але й так само про диво кіно, здатного ці мрії зберегти.

«20 днів у Маріуполі», реж. Мстислав Чернов, Україна

(DOCU/UKRAINE)

Фотокореспондент Мстислав Чернов, його колега Євген Малолєтка та їхня польова продюсерка Василіса Степаненко прибули в Маріуполь у перший день російської агресії. Вони пропрацювали там майже три тижні, примудряючись за майже повної відсутності інтернету передавати знімки та відео редакторам Associated Press. Так світ дізнався про звірства росіян в оточеному місті. Євген і Мстислав лишилися в Маріуполі, навіть коли звідти виїхала решта журналістів. Зрештою наші військові організували репортерам виїзд через гуманітарний коридор разом із конвоєм «Червоного хреста».

Найпомітніший сюжет «20 днів…» — це щоденна хроніка, яку фільмують Мстислав і Євген. Другий пласт історії, ближчий за напругою до трилеру — фізичне виживання авторів. Третій — внутрішня драма режисера, котру акцентує голос самого Чернова.

Значна частина фільму знята в шпиталі, куди привозять поранених з усього міста. Це чи не наймоторошніші сцени: Чернов показує навіть скалічених або вбитих дітей, яких лікарі безуспішно намагаються реанімувати, та їхніх згорьованих батьків. Кульмінацією стає сцена наслідків атаки на пологовий: руїни ще димляться, вагітних жінок виносять на ношах. Чернов вмонтовує і російську брехню про «базу “Азова”» в лікарні. З безжальною послідовністю режисер фіксує занепад міста: зникнення ліків, мародерство, трупи на тротуарах.

Та все ж якби Чернов зупинився лише на цій фіксації поступу смерті, то він би отримав щось на кшталт неігрового хорору. Але Мстислав і Євген вписують і себе в цю історію, вони такі ж герої із загроженим майбутнім — і це дає фільму колосальну перевагу перед стандартною фронтовою хронікою.

«Залізні метелики», реж. Роман Любий, Україна — Німеччина

(DOCU/UKRAINE)

У «Залізних метеликах» перед режисером стояло складне завдання: вибудувати цілісний сюжет про малайзійський «Боїнг 757» рейсу МН17, збитий над Донбасом російським «Буком» 17 липня 2014 року, з дуже різнорідного, фрагментованого та часто затяганого по новинних стрічках матеріалу. Творчий метод Любого — монтаж фільмів із уже наявних зйомок, без прямих коментарів. З МН17 складність полягала ще в тому, що відео про цю трагедію взагалі мало.

Тож Любий вдався до ризикованого, але виправданого прийому: постановних сцен. Так, уже в пролозі група в костюмах біологічного захисту знаходить у сховищі й переглядає радянський агітпроп про те, як влаштована грізна зброя «Бук». Щоби представити загиблих пасажирів, режисер у чорно-білому потойбіччі вишиковує з них чергу на вже збитий літак. В іншій чорно-білій галюцинації агресори в хакі з розмитими обличчями вдираються в будинок свідків катастрофи та починають… танцювати з ними танго, превентивно затикаючи жертвам роти.

Звісно, не пропущені й сумновідомі записи телефонних переговорів винуватців трагедії, зйомки падіння літака на мобільні, репортажі з суду в Голландії. А вбивчі залізні метелики, якими ракета знищила літак, з’являються в анімації: ними грає дитина. З кожним таким метафоричним поворотом Любий наближає катастрофу до нас, до нашого інтимного простору. Вражає, не травмуючи.

«Король Лір: як ми шукали любов під час війни», реж. Дмитро Грешко, Україна

(DOCU/UKRAINE)

Ідею цього фільму подав театральний режисер В’ячеслав Єгоров. Разом з акторами-аматорами, які, рятуючись від війни, приїхали до Ужгорода, він вирішив поставити на сцені «Короля Ліра» та зафіксувати результат на камеру.

Дмитро Грешко зіставляє життєві драми акторів і текст Шекспіра. Олексій Дашковський (Лір) — учитель англійської мови, евакуювався з Ірпеня, коли в місто зайшли окупанти. Руслана Тимофій (Блазень) прибула з Катеринівки Харківської області — наразі ця територія є прифронтовою зоною. Юлія Горелкова (Корделія) покинула обстрілюваний Чугуїв разом із родиною. Олена Аляб’єва (Регана) привезла з Харкова чоловіка, матір і дочку. Софія Алмаз (Гонерілья) до війни проживала в Кривому Розі, евакуювалася разом із матір’ю та братом, а тато залишився вдома. Кожен із п’яти вступає з монологом про те, як зустрів 24 лютого, що думав і відчував. Ці оповіді чергуються з фрагментами, де Олексій, Руслана, Юлія, Олена, Софія або вже існують у шекспірівських образах, або вживаються в них на репетиціях. В’ячеслав Єгоров намагається зшити всі лінії по-своєму; на його переконання, «Лір» — це не про конфлікт через владу, а про любов.

Власне, найцікавіші моменти виникають завдяки зіткненню катастрофічних реальностей — Шекспірової та української. Грешко, з його хистом до монтажу, поєднує ці різнорідні й суперечливі елементи в єдине ритмічне ціле, точно розставляючи акценти, обігруючи відмінності та відтіняючи характери так, що всі «місця стику» починають випромінювати високу емоційну енергію. Досягнута єдність — мистецька й людська — дає потрібну відповідь: театр стає тією самою любов’ю, котрої вимагає час. Давня правда; але її варто пережити знову.

«Крихка пам’ять», реж. Ігор Іванько, Україна — Словаччина

(DOCU/UKRAINE)

Фільм починається зі зйомок старої пошкодженої фотоплівки крупним планом, оцих хаотичних візерунків, схожих чи то на картини далеких галактик, чи то на краєвиди, чи на палеонтологічні відбитки; ефект посилюється «космічною» синтезаторною музикою. Власне, це дуже місткий образ того, що робить Ігор Іванько. Він знімає фільм про свого діда — відомого радянського та українського кінооператора Леоніда Бурлаку. Такий сюжет сам по собі є реконструктивним, археологічним, бо потребує занурення в архіви, але це так само й робота наввипередки з хворобою Альцгеймера, котра чимдалі більше відгороджуватиме Леоніда від зовнішнього світу та знищуватиме його спогади.

Ігор оповідає про діда як про такого собі казкового супергероя свого дитинства: він умів робити, здається, все — від фокусів до ракет із мисливського патрона. А ще він знав, як зупинити час — за допомогою тієї-таки плівки. Через багато років онук намагається повторити це чаклунство: зупинити плин днів. Вберегти від ненажерливого Кроноса те, що ще можна вберегти.

«День незалежності», реж. Володимир Тихий, Україна

(DOCU/UKRAINE)

Тихий і організовані ним знімальні групи відстежують, як минув день 24 серпня минулого року в абсолютно різних людей у різних частинах України.

Командирка протитанкового підрозділу Тетяна Чорновол у Харківській області шукає найкращу позицію для своєї «Стугни». Народний депутат Верховної Ради шести скликань, хронікер подій у парламенті 24 серпня 1991 року Ярослав Кендзьор намагається дати телеінтерв’ю у Львові, але його весь час обриває повітряна тривога. Олег Репко та Сергій Сердюченко — саме ті, хто вмикає цю тривогу. Вони сидять у дивній кімнаті, де скомбіновані лампове радянське обладнання та сучасні комп’ютери. Мисткиня Наталія Корнєєва пече в себе на дачі торт із написом «Слава героям», а потім їде до Києва дивитися на обгорілу російську техніку на Хрещатику. Юна харків’янка Ліза Бур’янова бере в подруги собаку на догляд, а ближче до вечора йде повз зруйновані будинки у барі «П*Х», де підробляє помічницею. Доброволець підрозділу імені Шейха Мансура, художник Володимир Безрукий навіть на передовій знаходить час, аби малювати.

Так складається об’ємний і яскравий портрет суспільства — яке нарешті усвідомило силу незалежності своєї країни і в якого ніхто цю незалежність уже не забере.

«В Україні», реж. Томаш Волський, Пьотр Павлус, Польща

(DOCU/ART)

З усіх способів і стилів осмислення подій війни польські режисери Пьотр Павлус і Томаш Волський обрали найскладніший: не розказувати, а показувати. Вони не дають коментарів у жодній формі, не супроводжують фільм титрами, не беруть інтерв’ю, навіть не запускають закадрову музику. Просто встановлюють камеру і спостерігають. На середніх планах, статичною зйомкою фіксують плин життя на територіях, так чи інак зачеплених війною.

Родина безтурботно фотографується на тлі розбитої російської техніки. Хлопчик сердито б’є по танковій гарматі, котра дивиться просто в камеру. Військові на блокпосту кажуть водієві «Скажіть, будь ласка, “Укрзалізниця”». На узбіччі лежить збитий дорожній знак. Жінка з торбами переходить вулицю; на передньому плані лінія протитанкових їжаків. Робітники закривають вікна і балкони на дев’ятиповерхівці великими щитами із ДВП. Жіноцтво юрмиться в очікуванні роздачі благодійних продуктів під табличкою «Дружби народів 233» — густий чорний гумор. З отакої, вихопленої спостережливим оком мозаїки, складається картина життя в найтяжчий час.

«Три жінки», реж. Максим Мельник, Німеччина

(DOCU/WORLD)

У Карпатах між Україною, Словаччиною та Польщею лежить село Стужиця. Режисер Максим Мельник зауважує, що його, власне, привабила ця назва, котра означає щось на кшталт «холодне місце», а ще розташування села в «кишені» між трьома кордонами: захотілося подивитися, які люди там живуть. Він знайшов трьох героїнь: фермерку Ганну, біологиню Нелю й поштарку Марію.

Насправді такий добір професій виглядає ідеальним. Рівні в незаможності, ці троє являють всі рівні досвіду, потрібні для розуміння того, як тут живеться.

Для Ганни земля — це її робота і доля; вона сама частина цього ландшафту. Коли Максим захоплено каже про краєвид: «Краса!», Ганна знизує плечима: «Гори та гори». Неля — це раціональний погляд зі сторони. Вона не може жити без Національного парку, розташованого неподалік, вона намагається спізнати це місце, копирсаючись в екскрементах тварин чи вистежуючи кажанів: вона виявляє, звідки починаються довжелезні харчові ланцюги всього краю. А Марія — це зв’язок Стужиці із зовнішнім світом, вона посланиця держави, і хоча її звістка у вигляді пенсії невелика, сама вісниця — весела. Вона хвацько перекидає стаканчик-другий наливки зі своїми клієнт(к)ами й для будь-якої ситуації знаходить влучне слівце.

Отак, почавши із суто туристичної цікавості, Мельник зрештою витворює максимально об’ємну картину реальності, в якій опинився. Він подовгу розглядає карпатські краєвиди; промальовує побут селян, не упускає ані тварин, ані комах, не приховує ані злиднів, ані горя, ані веселощів. У підсумку виходить і антропологічне, і поетичне кіно — нечасте поєднання.

«Зерна голоду: Україна 1933», реж. Ґійом Рібо, Франція

(DOCU/WORLD)

Фільми про Голодомор — здебільшого публіцистичні оповіді, побудовані на інтерв’ю з експертами та навіть інколи на реконструкціях подій. А втім, французький документаліст Гійом Рібо, який раніше знімав фільми про події Другої світової, вдався до іншого способу.

Рібо конструює сюжет довкола спогадів одного з найбільш обізнаних свідків нашої трагедії — валлійського журналіста Гарета Джонса. Варто нагадати, що Джонс уперше в західному світі під власним іменем заявив про масовий голод в СРСР. Його репортажі були надруковані в таких впливових виданнях, як New York Post і The Guardian.

Уривки зі щоденників і статей Джонса начитані англійською за кадром; до них долучені цитати з більшовицьких директив і наказів. Що ж до візуального боку, то Рібо дуже винахідливо використав радянський кіноархів тих років — ігрові фільми, пропаганду, хроніку, світлини. Вийшла переконлива історія про нечуваний злочин радянської влади. Рібо детально розглядає причини, методи впровадження та масштаб голоду. Завдяки винищенню українського села радянська диктатура індустріалізувала імперію, але результати цього «великого стрибка» виявилися нікчемними.

Стрічка завершується заворожливими кадрами з яблуневим садом із «Землі» Довженка. Гійому Рібо вдався уважний і шанобливий погляд на Голодомор, що в цей час особливо доречно.

«Іван і Марта», реж. Сергій Буковський, Україна

(фільм закриття)

Закриє XX фестиваль Docudays UA світова прем’єра нової картини Сергія Буковського «Іван і Марта». Над відвертою кінооповіддю про життя та творчість видатного українського дисидента, письменника-шістдесятника й літературознавця Івана Дзюби та його дружини Марти режисер працював останні п’ять років. Фільм був завершений уже після смерті легенди національно-визвольного руху.

Варто так само нагадати, що в рамках фестивалю відбудеться показ ретроспективи робіт Буковського, в яку увійдуть такі стрічки, як «Завтра свято» (1987), «Дах» (1990), «Дислокація» (1992) і «Знак тире» (1992).