Суцільне приниження: чому Путін втрачає вплив на своїх колишніх сателітів і союзиників

Скільки б у Росії не залишалося можливостей атакувати Київ ракетами та безпілотниками, скільки б ракет для С-300 не залишалося для ударів по прифронтових містах, факт залишається фактом: імперія, яку вибудовували десятиріччями, вже розпадається із шаленою швидкістю. Завдяки не підкріпленому нічим шовінізму та мілітаризму, а також переоціненим власним можливостям та шантажу, на який вже давно ніхто не ведеться. Росія перетворилася у країну 404, чия авторитарна влада вже не здатна контролювати ані країни з орбіти власних інтересів, ані навіть повноцінно притиснути деякі клани всередині своєї недодержави. До чого це призведе – читайте у матеріалі 24 Каналу.

Шалена демілітарізація армії окупантів в Україні, постійні погрози застосування ядерної зброї, які в Кремлі не здатні виконати, а також спроби позбавити цивілізовані країни доступу до своїх, зовсім не унікальних, корисних копалин, позбавили російського диктатора іміджу якогось видатного геополітичного стратега.

Натомість тепер до нього ставляться як до мавпи з гранатою, із бажаннями якої не варто рахуватися. При цьому, що найболючіше для рятівника стерхів, демонструють це навіть не лідери країн Заходу, а очільники Вірменії, Казахстану та інших країн, які Путін вважав підконтрольними собі.

Хотіли захопити світ, але за рік не впоралися з Бахмутом

Зі самого початку своєї недолугої кар'єри президента, Путін намагався здаватися не блідою міллю, а маскулінним самцем. Президенти США, Франції, Італії та інших держав хотіли сидіти поруч із ним на важливих зустрічах, із Росією бажали співпрацювати найпотужніші компанії світу.

Однак світ із легкістю "проковтнув" Другу чеченську війну та не звернув уваги на всі злочини, які наробили там представники країни ґвалтівників та вбивць, після чого в самій Росії диктатора почали зображати як великого та потужного лідера, який здатен без зайвих сентиментів правити жорсткою рукою. Так само цивілізовані країни "закрили очі" на Грузію, а коли орда вторгнулася в Україну, переважній більшості країн було вже занадто боляче розривати свої зв'язки з Москвою.

Знижки на газ та нафту, а також обіцянки зупинитися після відрізання від України кількох регіонів, за великим рахунком, всіх влаштовували. Так, на Росію наклали санкції, так почали постачати до України нелетальне озброєння, однак при цьому будували "Північний потік-2" та попри існуючі обмеження продавали рашистам товари подвійного призначення.

Навіть до лютого 2022 року країна-бензоколонка ще мала можливості стати не бідною державою, хоч і варіантів повернутися до демократії та піти шляхом нормального розвитку в неї вже й не залишалося. Тим не менше, Путін та люди з його оточення стали жертвами власної пропаганди, а також маніакального бажання виправити те, що вони вважають помилкою історії.

Їм був потрібен СРСР 2.0, який ніколи б не міг існувати без Неньки. При цьому, сам факт, що наша країна вже давно отримала незалежність й націлилася на західний вектор розвитку, бункерного фюрера та його поплічників аж ніяк не бентежив, адже росіяни та їхній лідер ніколи не ставилися до України, як до суверенної держави. Оскільки в уяві бункерного фюрера, Шойгу, Герасимова, Бортникова та інших застарілих діячів, українці були не більше як малоросами, які тимчасово вийшли з-під контролю, то й оцінку ризиків ці представники "білої раси" проводили відповідну.

• Саме тому рашистські пілоти залітали у наш повітряний простір, ніби летіли над Сирією, – із повною впевненістю в тому, що під час каральної місії вони не зустрінуть ніякого супротиву.
• Через це росіяни й заходили в напрямку Києва величезними колонами і з парадною формою у сумках. Найбільш підготовлені підрозділи окупантів готувалися за кілька днів зламати осередки нашої оборони в Гостомелі та в зоні АТО / ООС, а в їхньому Генштабі вважали, що цілком здатні провести блискавичну стратегічну операцію подібного рівня.
• Однак росіян зустрів шалений опір українського народу, через що рашистам довелося скорочувати свої апетити. І якщо на початку 2022 року бажання Путіна обмежувалися виходом своїх військ на кордони з Польщею, то наприкінці травня 2023-го чи не єдиним їхнім намаганням залишилося хоча б захоплення Бахмута. Та й зовсім не факт, що при всій концентрації вогню та підтягуванню резервів росіяни насправді зможуть повністю витіснити наших військових за межі цього зруйнованого міста.

За рік і три місяці повномасштабної війни, ядерна країна з "другою армією світу" показала всім, що не є жодною небезпекою для розвинутих держав. Незламний гарнізон Маріуполя показав, що навіть вооюючи проти повністю оточених підрозділів, застосовуючи навіть хімічну зброю, і стратегічну авіацію, маючи нескінченний запас БК та "гарматного м'яса", Кремль не здатен захопити бодай щось без повного руйнування, а подальші наступи росіян із тактикою артилерійського валу настільки вичерпали можливості окупантів, що якби не наявність ядерної зброї, на них би вже давно не звертали увагу навіть такі географічно невеличкі країни, як Литва чи Латвія.

Країна, об яку витирають ноги

Путін будував для Росії образ геополітичного лідера, десятки років "підминав" під себе всі сусідні країни, які лише міг. Бункерний створював військові союзи типу ОДКБ, модерував конфлікти між державами, на які мав вплив, а також всіляко підтримував осередки напруженості та терористичної діяльності. Він був зацікавлений в тому, щоб героїчно вирішувати спровоковані собою ж проблеми, й прославитися, як місцевий "цар-рішала".

Втім, загравання з Талібаном, фінансування ІДІЛ, дружба з Іраном та зв'язок із багатьма іншими організаціями та країнами-терористками зіграла з Путіним поганий жарт. Адже як тільки всім стало очевидно, що король голий, а Росія зійшла з геополітичної орбіти, у Центральній Азії значно погіршилася безпекова ситуація.

Почалося все, мабуть, із того, що рашисти самоусунулися від втручання у багато в чому спровокований нею вірменсько-азербайджанський конфлікт. Не змігши відволіктись від ситуації в Україні, Путін фактично кинув напризволяще своїх проксі, чим остаточно показав усім, що Росія не може бути надійним союзником навіть якщо мовиться про розрулювання відносно містечкових за мірками Москви конфліктів.

Сюди ж можна додати локальні конфлікти між Іраном та Талібаном, які хоч і не вийшли з-під контролю, але аж ніяк не грають на руку Москві. При цьому, чи можуть рашисти виступити своєрідними миротворцями між своїми союзниками в ситуації, коли ані верхівка Талібану, ані Тегеран не можуть похвалитися повноцінним контролем над своїми бандформуваннями, – питання риторичне.

Адже, по-перше, самого диктатора ніхто вже не сприймає як видатного геополітичного діяча. По-друге, що Іран, що Афганістан розпирає від зайвих для обох режимів внутрішніх протиріч, впоратися із якими на вимогу Москви просто неможливо, скільки б ображений вождь не тупотів своїми маленькими ніжками по мармуровій підлозі Кремля.

При цьому такі країни, як Узбекистан і Таджикистан, які свого часу дуже сподівалися на Росію як на гаранта безпеки від талібів, вимушено шукають собі нових покровителів. Оскільки сучасний рашистський цар не здатен ни лише захистити своїх друзів, а й навіть приборкати радикальних ісламістів, яким Москва взагалі цікава виключно як ринок наркотрафіку та джерело фінансування терористичної діяльності. Однак, попри всі намагання Багдасарова та йому подібних зв'язних із угрупованнями, ані банди ІДІЛу, ані таліби ніяк не дослуховуються до слів діда з ядеркою, та цілком здатні вирішити погратися в якусь війну за віру в сусідніх країнах.

То ж Росія стрімко втрачає навіть згадку про повагу до себе з боку навіть значно слабших країн та режимів, а про цивілізовані держави нема чого й казати – ті просто й показово витирають о Путіна та його псевдоімперію ноги.

Чого вартують лише слова сенатора Ліндсі Грема про те, що вбивство росіян – то найкраща інвестиція у світі. Хіба ще пару років тому можна було уявити, що хтось із адміністрації США відзначиться подібною заявою у бік Москви? Але ж рашистів тепер ні в що не ставлять, бо вони остаточно спустили весь свій вплив у спеціальну валізку Путіна.

Навіть сам факт того, що від поїздки до Москви відмовився прихильник проросійської політики Лула да Сілва, а політики головного стратегічного партнера Кремля й взагалі вирішили навіть не сідати за один стіл із прем'єром Мішустіним, свідчать про видатну геполітичну поразку Росії. А вона посилюється настільки, що "вєлікій лідєр" вимушено хапається за соломинку у вигляді пропозицій роздати ядерну зброю всім, хто захоче створити із ним союзну державу.

Однак через ризик отримати болісну відмову озвучувати "геніальну" ідею вимушений не сам бункерний фюрер, а його вірний та "галасливий пес" Лукашенко. Бо цілком зрозуміло, що всі подібні союзи є мертвонародженими, а "вписатися" за них ніхто не захоче. Водночас яскрава реакція Касим-Жомарта Токаєва була адресована самому Путіну, приниження було б занадто великим.

Дивіться відео з реакцією президента Казахстану щодо розміщення ядерної зброї в Астані:

Країна без майбутнього