Параноя Путіна. ТЕКСТИ проаналізували 10 тис. стенограм з виступами Путіна за 22 роки його правління

США: від партнерства до ненависті

У 2000 році, після приходу до влади, Володимир Путін заявляв про нову Росію. Президент РФ наполягав, що попри статус правонаступниці СРСР, Москва прагне іншими методами налагодити зовнішню політику. 

Перші роки правління Путіна — це приязне ставлення до світових лідерів та організацій. Керівник Кремля оголосив початок демократії в Росії. 

На словах Путін відстоює свободу слова.  В реальності ж поступово встановлює повний контроль над вітчизняними ЗМІ.

США для Росії — один з головних партнерів. 

У 2000–2003 роках головними проблемами Росії були сепаратизм у Чечні та інших частинах Північного Кавказу, а також загрози терористичних атак. Путін пропонував низку пояснень війни в Чечні. Схожі мотиви фігурували й у наступних війнах та конфліктах, які ініціювала РФ: “Разумеется, у нас не было другого выбора, как прекратить использование территории Чечни в качестве плацдарма для нападения на Россию. Россия себе больше такого эксперимента позволить не может” , “Мы там боремся не с чеченским народом. У нас никогда не было цели подавления или порабощения Чечни. Это просто невозможно и не соответствует нашим задачам, планам.”

У ті роки Путін не критикував створення нових військових баз США за кордоном. 

РФ налагоджувала відносини з блоком НАТО.  Путін розповідав, що Росія й сама не проти долучитися до НАТО.

Володимир Путін був одним з перших лідерів, який зателефонував президенту США Джорджу Бушу-молодшому після теракту 11 вересня 2001 року в Штатах і запропонував підтримку й допомогу. Відносини між президентами США та Росії переживали “медовий період”.

Після 11 вересня 2000 року Путін називав Росію союзником США у боротьбі з тероризмом. 

Відносини між Росією та США були такими плідними, що Путін заспокоював навіть європейців. За його словами, новий союз не спричинить розподілу сфер впливу між державами. 

Але поступово ситуація почала змінюватися. У 2003 році Путін публічно засудив вторгнення США в Ірак. Також він був незадоволеним зростанням проамериканських настроїв на пострадянському просторі. Хоча раніше публічно заявляв, що не проти конкуренції.

Від 2004 року стало більше нарікань на Захід. Путін відповідав на критику антидемократичних тенденцій у Росії критикою демократичних систем на Заході. 

Відбувалося розширення НАТО та ЄС. Нові члени, а це країни Центрально-Східної Європи, прагнули приєднатися до блоку, щоб убезпечити себе від майбутніх посягань Росії. Водночас їм доводиться долати спротив “старих” членів клубу.

Президент Росії звинуватив США та європейські країни в організації кольорових революцій. Революція троянд у Грузії та Помаранчева революція в Україні змусили Путіна хвилюватися за впливи Росії на пострадянському просторі. Хоча ці події — природний шлях розвитку названих країн, які лише прагнули позбутися неефективних еліт і бідності.

Почали лунати звинувачення, що чеченські війни було спровоковано зовнішніми силами.  Згодом це стало одним з елементів російської пропаганди.

У лютому 2007 році Путін виголосив відому “Мюнхенську промову”. Очільник Кремля виступив проти світу, у якому, на його думку, домінує єдина країна — США. Він розкритикував Захід за втручання у справи інших і заявив про право Росії на суверенітет.

Від травня 2008-го до травня 2012 року Володимир Путін тимчасово посадив президентом Дмитра Медведєва, а сам очолив Уряд РФ і став менше висловлюватися на міжнародні теми.

Коли Путін знову став президентом, то повернувся до “мюнхенської” риторики: критики Заходу та США. І хоча за час каденції Медведєва Росія та США намагалися перезапустити відносини, виступи Путіна засвідчили, що цього не відбулося. 

2014–2015 роки кардинально змінили відносини між Росією та Заходом. Революція гідності в Україні для Путіна — це “антиконституционный переворот и вооружённый захват власти”, спричинений США та європейськими країнами: “Украинский кризис возник не по российской вине. Он стал следствием попыток США и их западных союзников — которые посчитали себя «победителями» в «холодной войне» — навязывать повсюду свою волю”.

Проблемні точки на карті світу — справа рук американців. 

Захід на чолі зі США перетворився на головного антогоніста. 

Діями США та НАТО Путін виправдовував 24 лютого, а від хороших відносин між Росією та Заходом залишилися лише згадки про пафосні заяви початку 2000-х.

Україна: від партнерства до війни

Україна завжди займала одне з головних місць путінської політики.

У час президентства Леоніда Кучми, у 2000–2004 роках, Путін заохочув Україну та Росію до економічної кооперації в різних галузях. Президенти Росії й України організовували спільні військові паради. 

Обговорювали питання створення спільної, також з Німеччиною, структури, яка опікувалася б газотранспортною системою України. Путін намагався заманити Україну стати членом Євразійського економічного союзу.  Однак Київ зупинився лише на статусі спостерігача. Стосунки між Путіним та Кучмою розвивалися у стилі партнерства, однак без особливих “зізнань у безмежній дружбі” один до одного.

У 2004 році в Україні відбулася Помаранчева революція, яка завадила проросійському кандидату Вікторові Януковичу незаконно стати президентом України. Коли російські посадові особи критикували обрання Віктора Ющенка та звинувачували Захід у поразці Януковича, Путін намагався публічно демонструвати прагнення співпрацювати. 

У 2005 році почався “газовий конфлікт”. Президент Росії звинуватив Київ у крадіжці газу.  Згодом цей наратив став одним з центральних у компанії дискредитація України як транзитної країни.

Путін був проти проєвропейського й північноатлантичного курсу України, хоча публічно говорив, що виступає лише проти розширення НАТО: “Я думаю, что НАТО уже имеет влияние на многих наших партнеров, в том числе и на Украину, и на Грузию. Это нас не раздражает. Россия сама развивает отношения с НАТО, и даже создан Совет «Россия — НАТО», в рамках которого мы работаем, и работаем достаточно успешно. Если речь идет о расширении НАТО за счет этих стран, о включении их в НАТО, то это, конечно, другой вопрос”.

Після приходу до влади Віктора Януковича відносини між Україною та Росією налагодилися. Певний час Віктор Янукович демонстрував цілковиту лояльність і реалізував проросійський курс у гуманітарній сфері та паралельно готувався підписати митну угоду з ЄС.

У 2013 році Україна була готовою підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Путін став незадоволеним Януковичем. Він почав критикувати керівництво України та звинувачувати його у зраді національних інтересів. Почалася “митна війна”: Росія заблокувала український експорт.

На словах Путін нічого не мав проти європейського курсу України.  На ділі - намагається максимально перешкодити цьому курсу. 

Путін дедалі частіше розповідав про єдине походження українців і росіян.  Президент РФ почав говорити, що Україна отримала російські території: “За время совместного единого сосуществования Украина превратилась в большое европейское государство, получив дополнительные территории, население, причём это и за счёт России, за счёт некоторых областей на западе. Советский Союз произвёл такие обмены и наградил Украину этими территориями”.

Події на Майдані 2013–2014 року дали Путіну привід окупувати Крим і почати вторгнення на Донбас. Проте є свідчення, що окупацію Криму готували задовго до втечі Януковича.

У промовах Путіна з'явилися наративи, які стали домінантними в антиукраїнській пропаганді. Майдан — це “антиконституционный переворот и вооружённый захват власти”, анексія Криму — “волеизъявление на законных основаниях”, конфлікт на Донбасі — громадянська війна: “государственный переворот спровоцировал гражданскую войну на Украине”, а винні у всьому американці.

Після анексії Криму Путін цинічно заявив, що хвилюється за долю України , і запевнив, що “Россия территориальную целостность Украины поддерживает”.

На початку президентської каденції Петра Порошенко Путін сподівався домовитися з Києвом — легалізувати анексію Криму та автономність своїх маріонеток на Донбасі. 

Коли ці спроби було провалено, риторика стала ворожою. 

Росії вдалося нав'язати Україні так звані Мінські домовленості, але в них завжди залишався простір для різночитання, проте спроби наполягати на російській інтерпретації зазнали краху.

Прихід до влади Володимира Зеленського у 2019 році дав Путіну змогу говорити про нові домовленості. 

Початок коронавірусної пандемії змусив Путіна на певний час забути про Україну.

У 2021 році риторика знову набула формату ворожості й погроз. У липні Путін опублікував статтю “Про історичну єдність росіян та українців”. Відповідно до неї, президент РФ заперечує самостійність українського народу й називає українців молодшими братами росіян. Путін також відмовляється визнавати український суверенітет, якщо він розвивається поза межами “русского мира”.

Путін вимагав угоди, відповідно до якої Україну не допустили б до клубу НАТО. Хоча лідери НАТО й так постійно наголошували, що Україну найближчим часом в Альянсі не бачать.

Також лідер Росії повторював наративи про зовнішнє управління , розгул русофобії й націоналізму, та перетворення України на “анти-Росію” . Проте його шантаж країн НАТО й Києва не дав бажаних результатів.

24 лютого 2022 року Путін розпочав широкомасштабну війну проти України.

Православ’я

Російська православна церква в час Путіна стала невіддільною складовою політики та одним із стовпів режиму. Сьогодні керівник РПЦ патріарх Кирил активно підтримує війну й бере участь у мобілізації росіян.

Православ’я для Путіна — один з елементів “традиційних цінностей”. Наприклад, у лютому 2013 року на зустрічі Архієрейського собору Путін нагоолосив на важливості зміцнення морального стрижня суспільства.  Через деякий час Держдума ухвалила закон про запровадження кримінальної відповідальності за дії, що ображають почуття вірян.

Російська влада жваво просуває наратив про те, що всі релігії працюють над швидкою перемогою Росії у війні, а РПЦ є локомотивом цього процесу. 

Через православ'я Путін намагається прив’язати історичну Україну до Росії — він каже, що українські території поєднанні з Москвою спільним релігійним минулим.

Можна простежити цікаву тенденцію: Путін намагається публічно не називати імен своїх головних противників чи ворогів. Це й раніше стосувалося всіх, хто конкурував, зіштовхувався з диктатором, і нині стосується таких осіб, як Джо Байден чи Володимир Зеленський.