Викрадені Росією з України діти: геноцид під прикриттям турботи

Росія почала використовувати українських дітей для власних політичних, демографічних, пропагандистських цілей ще задовго до повномасштабного вторгнення в Україну. Варто згадати хоча би сюжет російського телеканалу 2014 року про вигаданого «розіп’ятого хлопчика» у Слов’янську, що став показовим прикладом дезінформації та гри на емоціях дорослих. Але, на жаль, поряд із фейками всі дев’ять років війни діти гинули насправді. З 14 квітня 2014 року по 30 квітня 2021 року, за даними Моніторингової місії ООН з прав людини, на сході України загинули 152 дитини, і можливо, це неповні дані. Станом на 31 травня цього року, за даними державної платформи «Діти війни», внаслідок збройної агресії Росії в Україні загинули 483 дитини, підтверджено 19 тисяч 484 випадки депортації й лише 371 дитину повернено додому в Україну.

Media Sapiens проаналізував та розпитав експертів, чому дії окупантів щодо українських дітей є геноцидом. У січні «Детектор медіа» дослідив майже дев’ять тисяч дописів у російському сегменті телеграма і в окупаційних телеграм-каналах, щоб визначити, як російська пропаганда велаінформаційну підготовку до депортації українських дітей до Росії.

«Врятовані діти Донбасу» неодноразово ставали героями російських пропагандистських сюжетів, документальних фільмів, різних культурних і благодійних заходів. 22 лютого 2023 року в Москві на стадіоні «Лужники» на мітингу-концерті виступила дівчинка з Маріуполя Аня Науменко, яка подякувала російському військовослужбовцю за те, що він «її, її сестру та сотні тисяч інших дітей врятував із Маріуполя». Потім дівчинка розхвилювалась і ненавмисно сказала в мікрофон, що забула слова. Звісно, на державному масовому заході є сценарій і нема нічого дивного, що цю вдячність дівчинці прописали. Але незабаром українські журналісти з’ясували, що мати дівчинки загинула в Маріуполі під час обстрілу, тобто росіяни змусили дівчинку дякувати за так званий «порятунок» тим, хто вбив її матір.

«Рятували» дітей із Маріуполя не лише російські військові, а й журналісти. Так, у квітні 2022 року на пропагандистському ресурсі RT з’явилася новина, що журналістка разом із «дитячою омбудсманкою» окупаційної адміністрації Донецької області нібито врятували 17 дітей, які жили три тижні в підвалі санаторію: «Дорослі співробітники санаторію поїхали, щойно почалися обстріли. Батьків не було поряд. Діти залишилися зовсім одні». Чому діти опинилися в підвалі, куди раптово поділися дорослі та звідки були обстріли, в матеріалі не уточнюють. Російські ЗМІ називають депортацію евакуацією, «порятунком від обстрілів української армії», а ті міжнародні організації, що підтримують Україну, згідно з риторикою медіа Росії, «бажають дітям Донбасу смерті».

Не обійшлося без маніпуляцій про події в Бахмуті. У російському виданні «РИА "Новости"» розповідають, що жителі Бахмута під час його «визволення російськими військами», а насправді знищення, не хотіли їхати з міста. Українська влада нібито загрожувала їм страшними карами й навіть вилучала дітей із сімей силою. Насправді ж українські військові допомагали цивільному населенню евакуюватися, а місцева влада організовувала безплатний виїзд до безпечніших регіонів України, аби врятувати життя дорослих і дітей.

Найбільш цинічними виглядають документальні фільми про життя дітей на війні, «евакуацію» та «порятунок» українських дітей. Наприклад, серія одного з таких фільмів телеканалу «НТВ» присвячена хлопчику Сашкові з Іловайська, якому 8 років. І все життя для Сашка війна у дворі — це не гра з друзями, а сувора реальність. Тож ровесник війни на Донбасі Сашко розповідає, як це: зустрічати кожен день народження, прислухаючись до свисту ракет. Звісно, цьому хлопчику, як і багатьом іншим дітям, розповідають, що саме Україна винна в тому, що він прислухається до свисту ракет.

Пропагандисти навіть не називають дітей із Донецької та Луганської областей українцями, вони використовують слова «діти Донбасу», «юні донбасівці». «Покалічені війною діти Донбасу заліковують рани в центрі реабілітації», «Вмирали на очах у батьків: історії загиблих дітей Донбасу», «Дуже багато небайдужих: як Росія рятує дітей Донбасу» — це заголовки сюжетів пропагандистських російських медіа різних років. У споживача такого контенту й на мить не має з’явитися підозра, що винуватцем цієї реабілітації або смерті дитини є сама Росія. Але найстрашніше, що з часом самі діти починають бачити в агресорці рятівницю.

Чому дії Росії мають ознаки геноциду

За словами заступниці керівника аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини Аксани Філіпішиної, у звіті, опублікованому третьою місією Московського механізму ОБСЄ, яка працювала в Україні, були застосовані два терміни: «депортація» та «незаконне переміщення дітей». Ці два явища були підтверджені стосовно українських дітей і визначені як такі, що мають ознаки воєнного злочину та злочину проти людяності.

«Слово "геноцид" поки що не звучить з уст Міжнародного кримінального суду, але це поки що. Українські та міжнародні експерти сходяться на тому, що депортація, тобто насильницьке вивезення українських дітей у межах окупованих територій і з окупованої території України на територію Росії, по-перше, дійсно є, по-друге, має надзвичайно негативні наслідки для дітей, по-третє, має ознаки геноциду», — пояснює Аксана Філіпішина.

За її даними, опинитися в Росії діти могли з декількох причин. Деякі діти осиротіли після загибелі батьків і їх просто силоміць збирали по вулицях і вивозили без одержання згоди. В інших випадках українці змушені були тікати від смерті через територію Росії, як, наприклад, маріупольці. Перед ними росіяни поставили умови, що буде зачистка території — і ви або сідаєте в автобус і їдете туди, куди вас відвезуть, або гинете на місці. Багато з цих людей не пройшли фільтраційні заходи на кордоні з Росією, тож діти були розлучені з батьками і перевезені до Росії без їхньої згоди, що є порушенням четвертої статті Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. 49-та стаття Женевської конвенції забороняє депортацію, тобто примусове вивезення до країни-окупанта цивільного населення, зокрема дітей. Такі дії кваліфікують як насильницькі, тому що в дитини ніхто не питає згоди.

Ще один шлях до переміщення наших дітей — це завуальоване оздоровлення, а насправді депортація. Ці діти були вивезені в оздоровчі табори на території Росії або раніше окупованого Криму під виглядом оздоровлення начебто на один місяць, але згодом Росія взагалі відмовилася їх повертати. Батькам виставили непомірно тяжкі умови з розрахунком, що вони не матимуть фізичних, фінансових, організаційних сил для подорожі за своїми дітьми. Повернути дітей можуть особисто батькам, тобто з рук у руки. Забирали масово групами, а повертають винятково кожну дитину в руки одного з батьків. Тому багато людей мали проробити такий довгий шлях через Україну, Європу, а далі через всю Росію аж до місця перебування дітей.

«Крім того, 30 травня 2022 року президентом Росії Путіним були прийняті рішення про спрощення надання російського громадянства нашим дітям, яких було вивезено з українських окупованих територій, що теж свідчить про примусовий характер дії стосовно дітей, бо знову ж таки процедура не передбачає згоди самих дітей», — додає Філіпішина.

• Читайте також: «Обміни не такі масові, тому що вони примусять росіян визнати, що ці діти викрадені», — керівниця організацій допомоги дітям про депортацію

Радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук каже, що Росія називає процес викрадення «евакуацією», аби наростити рівень пропаганди серед власного населення та створити ілюзію, що вони «супергерої-рятівники».

«Міжнародний кримінальний суд уже виписав ордер на арешт Володимира Путіна та Марії Львової-Білової за фактом злочину депортації та примусового переміщення дітей, що інкримінується саме як воєнний злочин. І це дуже яскравий сигнал усій світовій спільноті — все, що з самого початку говорила Україна про дії росіян, є абсолютною правдою. Росіяни не збиралися та не збираються повертати українських дітей. Про це щонайменше свідчить спрощена процедура усиновлення і зміни українського громадянства дітей на російське», — каже Дар’я Герасимчук.

На її думку, росіяни мають чітко сплановану геноцидну політику щодо української нації. Її реалізацію вони розпочали не під час повномасштабного вторгнення, а ще у 2014 році, відразу після анексії Криму. Тоді вони запустили «потяг надії», який віз громадян Росії для незаконного усиновлення українських дітей. На сьогодні ця геноцидна політика триває, але зараз вони мають більше можливостей, більше території та сценаріїв викрадення дітей.

«Окупанти роблять це заради того, щоби стерти українську націю з лиця землі. Дітей, яких не вдається вбити, поранити і психологічно зламати на території України, вони викрадають і таким чином намагаються просто поновити свою націю. Росіяни проводять так звані примусові медичні огляди на тимчасово окупованих територіях України, де в абсолютно здорових дітей раптом з’являються захворювання, через які нібито терміново потрібно оздоровлення на території Росії. Звичайно, після такого "оздоровлення" дитину назад ніхто не повертає. Вони вважають, що можуть їх русифікувати. Діти, яких вдалося повернути і об’єднати з рідними, засвідчують тотальну русифікацію», — повідомила уповноважена Дар’я Герасимчук.

Аксана Філіпішина додає, що усиновлення, по суті, і є реалізацією акту геноциду. За російським законодавством передбачено усиновлення росіянами російських дітей. Спочатку дитині за спрощеною процедурою надають громадянство Росії, вони вважають її вже російською дитиною, потім відбувається судова процедура усиновлення, за наслідками якої дитині може бути змінено ім’я, по батькові, прізвище, дата народження, місце народження тощо. Тобто повністю юридично зникає ідентичність дитини, юридична приналежність до українського походження й таким чином через усиновлення відбувається геноцид.

«Потім українських дітей вивозять у далекі регіони Росії. Ми знаємо випадки, коли дітей забирали до Ямало-Ненецького автономного округу, Хабаровського краю, Красноярського краю тощо. Представники російських органів влади різного рівня постійно висвітлюють на офіційних та особистих сторінках у соцмережах свою "любов до українських дітей" і таким чином самі себе документують стосовно місць розміщення наших дітей та їх подальшої долі. Коли ж дитина опиняється за 10 тисяч кілометрів від рідної домівки, вона потрапляє в залежність від тих людей, які опиняються поруч. Дитина є беззахисною: чинити супротив десь на півночі Росії, коли поряд немає ні українських органів влади, ні батьків, ні опікунів, нікого, хто б підтримав і допоміг, — неможливо.

Маленька людина із вразливою психікою через свій вік — сам на сам із ворожою системою, чужими людьми, з масивом російської пропаганди. По суті, створюються умови, за яких дитина позбавлена можливості висловлювати свою думку з приводу ситуації, в якій вона опинилася, і обмежена у вчиненні дій на захист своїх прав. Це є нічим іншим, як психологічним насильством над дитиною і створенням умов для "русифікації" дітей. Такі дії, можливо, будуть кваліфіковані як геноцид, оскільки мають на меті передачу дітей з української етнічної групи до російської», — каже Філіпішина.

За її словами, навіть якщо дитині повністю замінили документи та ім’я, Україна не губить цю дитину. Для того, щоби справа потрапила до російського суду про усиновлення нашої дитини, має відбутися цілий ланцюг подій. Спершу надання громадянства — це юридичні дії, в реєстрах зберігається інформація про прізвище та ім’я дитини, якій надали громадянство Росії, та звідки вона прибула. Ця дитина потрапляє в реєстри органів опіки, де так само залишається первісна інформація про дитину. Йдеться про банк даних дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, де чітко зазначено, яке дитина мала прізвище та ім’я до усиновлення і коли отримала громадянство Росії. В цих же реєстрах робляться записи стосовно кандидатів в усиновлювачі, дати усиновлення дитини, посилання на судове рішення тощо. І тільки потім робиться позначка, які ім’я, по батькові присвоєні дитині після усиновлення на підставі рішення суду. Первинні документи все одно зберігають у місцевих органах влади за місцем розміщення українських дітей. При цьому відбувається психологічна та інформаційна обробка дітей, що є порушенням прав дитини на інформацію, на свободу слова, свободу віросповідання. Дитині нав’язують місцеву культуру, релігію. Вона не може вільно обрати здобуття освіти українською мовою, перебуває в інформаційному полі, де панує постійна антиукраїнська пропаганда. Це нав’язування без права вибору. Дитина не має можливості отримувати іншу інформацію. Все це є грубим порушенням Росією як норм міжнародного гуманітарного права, так і Конвенції ООН про права дитини й тому — незаконно.

«Напередодні розв’язання цієї кривавої війни проти України в Росії одними з головних проблем були рівень алкоголізму та наркоманії, які процвітають і зараз. Можна пригадати історію, коли в них була майже національна катастрофа через масові отруєння глодом з аптек. Народ спивається, відповідно генофонд потрібно поповнювати. Це свідома політика геноциду, на мій погляд, політика помсти українському народу й українській нації за те, що ця нація проявляє стійкість, любов до своєї самобутності та прагне її берегти й розвивати. Навіть це слово "денацифікація" є не боротьбою з нацистами, як каже російська пропаганда, а є денацифікацією в розумінні знищення нації, яку простіше реалізувати через дітей, адже вони є майбутнім поколінням, продовженням роду. Я переконана, що це частина абсолютно свідомого плану, який народився в голові божевільної людини з прізвищем Путін», — пояснює Аксана Філіпішина.

Що відомо про кількість викрадених дітей

«Російська влада у своїх медіа публікує інформацію щодо так званої евакуації 744 тисяч українських дітей, — каже Дар’я Герасимчук. — Жодними списками чи персональними даними ця інформація не підтверджується. Вони не надають цю інформацію ані українській стороні, ані жодній міжнародній організації. Звісно, ми не довіряємо цій цифрі та вважаємо, що вона перебільшена заради масовості ефекту. А за нашими підрахунками, росіяни могли викрасти 200-300 тисяч українських дітей із тимчасово окупованих територій України».

Назвати більш точні дані, за словами Уповноваженої з прав дитини, наразі неможливо, адже території досі окуповані, тож через відсутність доступу важко дізнатися про долю кожної дитини. Але Україна має інформацію про понад 19 тисяч дітей.

«Цей список щодня поновлюється і складається за фактом звернення батьків, інших родичів, свідків, представників локальної влади, яким достеменно відомо про депортацію чи примусове переміщення дітей. Тож ми володіємо детальною інформацією про 19 484 дитини, а загалом ідеться про 200-300 тисяч дітей, яких могла викрасти російська влада.

Навіть якщо дитина має легальний статус сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, то ці діти є під посиленою опікою держави. Тобто якщо діти не мають батьків, вони мають цілу країну. Процес повернення відбувається повільно, бо не існує універсального єдиного механізму. Ті методи, які мали би спрацювати теоретично, на практиці не спрацювали. Наприклад, найбільший мандат у напрямку пошуку та ідентифікації депортованих і примусово переміщених дітей має Міжнародний комітет Червоного Хреста, але, на жаль, нічого з цього не відбувається. Тому під час повернення в Україну дитини або невеличкої групи дітей відбувається окрема спеціальна операція з їх порятунку.

Ми намагаємося залучити всі можливості всіх міжнародних партнерів для того, щоби створити дієві алгоритми масового повернення дітей і максимально тиснути на Росію. Ніхто не буде вести з Росією перемовини з приводу повернення українських дітей, тут немає про що говорити. Вони мають негайно повернути кожну дитину й обов’язково понести за це покарання», — пояснює Дар’я Герасимчук.

Голова правління «Української мережі за права дитини» (УМПД) Дар’я Касьянова розповіла, що їхня організація змогла повернути в Україну вже 85 дітей.

«Ми співпрацюємо з Міністерством реінтеграції, до нас зверталися з Офісу омбудсмана та інші державні установи, і ми працювали над поверненням дітей, щодо яких зверталися рідні або нам ставало щось відомо про дитину, яка потребувала повернення. Ситуації дуже різні. Були випадки, коли родина намагалась евакуюватися, але батьки загинули, а дитина отримала поранення та залишилася у важкому стані на окупованій території. Ми допомагали родичам із фінансами, логістикою, оформленням документів, супроводжували рідних, щоб вони їхали забирали своїх дітей», — каже Дар’я Касьянова.

Фахівці-психологи УМПД фіксують, що діти повертаються травмованими — деякі дізнаються про те, що батьків уже немає, безпосередньо після повернення. Діти були дуже закриті, вони розповідали про булінг з боку дітей, які були не з України.

На думку Дар’ї Касьянової, масове викрадення відбулося, тому що ніяких заходів безпеки не було вжито. Дітей не евакуювали вчасно, не розробили механізми, які дозволяли оперативно евакуювати дітей із батьками чи з інтернатних закладів. На жаль, там, де намагалися евакуювати, території вже були заблоковані, як це було, наприклад, у Херсонській чи Харківській областях.

«Ми недооцінили всі ризики. Я думаю, що дорослі розуміють свої помилки, а рашистська сторона використовує це проти нас — це спосіб зробити боляче. Також ми розуміємо, що реабілітація цих дітей уже після повернення дуже тривала й на це потрібні ресурси, підтримка і, головне, безпека, яку ми, на жаль, не можемо забезпечити нашим дітям», — каже голова правління УМПД.