Режисерка українського фільму в Каннах: «Ми керувалися шаленою любов’ю до людей»

Українська короткометражна стрічка «Як це було», знята Анастасією Солоневич  у співавторстві з Дам’яном Коцуром (Польща), оповідає про одну добу з життя Лери (Валерія Березовська). Киянка за народженням, вона живе в Берліні, переїхавши туди через широкомасштабну війну в Україні. Через сварку зі своїм німецьким співмешканцем Лера спонтанно вирішує поїхати до Києва.

Мати й сестра ще в гостях у бабусі, повернуться пізно, тож героїня Березовської починає блукати містом. Вона заходить у районну церкву — не помолитися, а просто подивитися на людей. Потім зустрічається з близьким другом, швендяє з ним місцями ранньої юності («А пам’ятаєш, як ми тут купалися голяка?»), обговорює особливості мінування та детонації, спускається в укриття під час тривоги. На дружній вечірці підіймають тости за ЗСУ та відзначають круглу цифру втрат росіян — 100 тисяч. Уранці мама готує найсмачніший у світі сніданок, мити посуд після якого — неземне задоволення, хай навіть і немає води.

Настя і Дам’ян ведуть оповідь зчепленням отаких емоційних випадковостей, у яких кожна окрема мить здається неочікуваною — але їхня цілісність дає потужну драматичну енергію.

Анастасія Солоневич у 2021 році закінчила кафедру режисури кіно і телебачення Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 2017-го працювала на різних посадах у повнометражних фільмах, серіалах і рекламі. Торік зняла музичне відео «Калина», яке перемогло на  Міжнародному празькому кінофестивалі у секції музичних кліпів. «Як це було» — її короткометражний дебют.

З початком повномасштабного вторгнення емігрувала в Польщу, а потім у Німеччину.

— Хочеться почати розмову з самого початку: де і як застало вас 24 лютого?

— Пам'ятаю цей день до деталей. Напередодні я спілкувалася зі своєю подругою, яка працює в «органах», і та сказала: «Настю, можливо, щось буде о четвертій ранку, ти підготуй там свої тривожні валізки». Але я єдина з сім’ї вже підготувала валізку, оновила документи, зняла гроші. От зараз я навіть говорю про це і посміхаюсь. Така захисна реакція. І 24-го о п'ятій ранку мене розбудив дзвінок тієї подруги: «Вставай, почалося». Я якраз була в мами, приїхала до неї вперше за багато місяців.

— І що ви відчули?

— Повний аут. Тіло почало труситися, у голові білий шум. А потім, поступово, сфокусувалася, на відміну від мами — вона взагалі не вірила в те, що відбувається: «Настю, це провокація, що ти говориш? Які вибухи?» Я все пам'ятаю до деталей, навіть колір маминих тіней, які вона собі наклала на повіки, аби виглядати красивою. Довгий час я трималася дуже сфокусованою, мало говорила й багато розв’язувала питання. І через те, що все тримала в собі, то потім, коли ми виїхали до Польщі, я сильно захворіла, у мене пропав голос, були страшні затиски по всьому тілу. Єдине, що допомагало — щоденник, я туди виливала все.

— Повернімося у спокійніші часи. Як ви прийшли в кіно?

— Мені, як то кажуть, тринадцятий минало… В прямому сенсі слова. Взагалі, маю доволі цікаву родинну історію: батько — документаліст, а бабуся — акторка, яка грала в театрі Франка, а потім, після народження дітей, працювала редакторкою на телеканалі «Київ». А з другого боку — мама-лікарка з династії лікарів. Таким чином я опинилася між двох вогнів. З маминого боку всі мене відмовляли бути лікаркою, а з татового — бути режисеркою. Як бачите, я пішла таки творчою стежкою, хоча як надавати першу допомогу та всі ці нюанси про хвороби, пігулки, що від чого допомагає — так добре розумію, що аж страшно.

— Корисні знання, зважаючи на ситуацію.

— Так, це точно.

— Як з'явилася ідея «Як це було»?

— Власне, завдяки цим щоденникам і нотаткам. Одного разу показала їх моєму майбутньому співавтору, Дам’яну Коцуру, і ми виявили, що там є готові фрагменти сценарію. Але всі ці творчі штуки здавалися страшенно далекими — і через мій емоційний стан, і через те, що я мала закривати перші рівні на піраміді Маслоу: працевлаштування, житло... Та все ж мистецтво взяло своє.

— Режисура — диктаторська професія. На знімальному майданчику має бути один командир. Чи легко вам вдалося співавторство?

— Ми дуже детально проговорили це до старту. Дам’ян талановитий режисер, в нього своє бачення. Ми працювали у взаємоповазі й прислухалися одне до одного. Звичайно,  мали конфлікти — але йшли на компроміси. Класний досвід і для мене, і для Дам'яна. Він у мене навчився чогось, я у нього. Ми вклалися у фільм однаково.

— Чи стояв за цим сюжетом ваш власний досвід?

— Так, я використала багато особистого матеріалу. Зокрема, епізод, коли героїня гуляє з другом, а він розповідає про міни, ґрунтується на  реальному монолозі мого друга, котрий зараз служить сапером. Коли я приїхала до Києва, ми зустрілися, сиділи за столом, а він розповідав, що таке міни та як вони детонують. Я, приїхавши вперше після початку війни, маючи складні психологічні гойдалки, слухаю, як близький друг говорить про те, які міни бувають — так рутинно, наче про похід у магазин за молоком. Є й те, що ми вже видумали під час зйомок.

— Без будь-якого сценарію?

— Наприклад, бомбосховища не було в сценарії, але ми переглядали як локацію залізничний вокзал у Києві, спустилися вниз і побачили оте умовне укриття, освітлене однією лампою. Кадр красивий, треба щось зробити. Знайшли людей із вулиці, попросили в кадр: «Говоріть, що хочете, про те, що болить». Так і вийшла сцена.

Так само незаплановані й діалоги Лери з мамою та сестрою. Це справжні мама й сестра акторки. Якщо непрофесійним акторам дати сценарій, це буде неправдою. А тут уже є контакт між мамою і донькою, то чому б не використати. Ми поставили камеру, задали тему розмови. І вони розмовляли — про Різдво, про реальну бабусю. Те ж саме з Лериною сестрою — побачивши її, вирішили, що теж хочемо з нею сцену. Посадили їх поруч, дали тему — і вийшов дуже гармонійний діалог. Сестра дійсно в Києві, Лера дійсно в Берліні, тож остання питала цілком щиро: «Хочеш поїхати зі мною в Берлін?» — і отримала так само щиру відповідь: «Не хочу». Тобто виходить мікс із різних перспектив, інтимна і водночас дуже поліфонічна історія.

— До вашої участі в Каннах. Як ви потрапили на конкурс?

— Це ціла історія. У нас вийшов 15-хвилинний фільм. Думаю: ідеальний таймінг для Канн — може, спробуємо? Відіслали до різних секцій. Настає час, ми отримуємо одну відмову, другу, третю. Останній день — оголошення офіційного конкурсного відбору. Жодної відповіді. Раптом дзвінок. Дивлюся в телефон і бачу 15 пропущених. Як з’ясувалося згодом, мені дзвонили, але не додзвонилися. Підіймаю слухавку, а Дам’ян каже: «Вибирай сукню на червону доріжку, ми в Каннах».

— І яка ваша реакція?

— «Дам'яне, я, звичайно, люблю твої жарти, але давай потім, я дещо зайнята». Але це виявився не жарт. Ми тим більше отетеріли, що знімали «Як це було» точно не заради фестивалів і ні на що не розраховували. Ми керувалися шаленою любов’ю до теми, шаленою любов’ю до людей. Так чи інак, я вперше потрапила в Канни, ще й зі власним фільмом.

— І які враження?

— Божевільна енергетика та не менш божевільний стрес. У мене ще не було такого масштабу публічних подій. Може, тому на прем'єрі я була титанічно спокійна. А Дам’ян абсолютно навпаки. То я підійшла до нього й кажу: «Дам’яне, я зараз поділюся з тобою своїм спокоєм». І ми як інь і янь були на прем'єрі. А вона вийшла чудовою. Українське кіно в Каннах! Це важливо.

• Читайте також:  Історичну стрічку «БожеВільні» про каральну психіатрію в СРСР представили на Каннському кіноринку

— Дивилися фільми у своєму конкурсі?

— Там була дуже сильна анімація.

— А тематично?

— (сміється) Багато птахів і сексу. Це однозначно. Майже в кожному фільмі птахи та секс. Доволі цікава тенденція.

— Кожний фестиваль — це ще й ринок. «Як це було» купили для поширення в інших країнах?

— Так, у нас тепер є дистриб’юторська компанія, що базується в Берліні й у Франції. Зацікавилися нами та ще двома фільмами з короткометражного конкурсу.

— Наостанок хотілося б подивитися на ситуацію в Німеччині, де ви зараз живете, вашими очима. Бути у вимушеній еміграції, мабуть, психологічно складно?

— Мене тримає те, що я постійно читаю новини, постійно в контакті. Часто приїжджаю в Київ, до родини, аби просто побачити знайоме світло, знайомі будинки, відчути знайомий київський запах. І заспокоїтися. І, знаєте, таке відчуття контрасту, коли люди за кордоном говорять на Q&A після показу, як важко велося при пандемії. Не хочу знецінювати, звичайно, важко. Але коли маєш справу із війною, то зовсім інакше сприймаєш усе навколо. Такий контраст: те, з чим ми зараз стикаємося, і те, як живеться за кордоном. Мені важко було повністю поринути в цей потік кіно. Коли я розумію, що ось днями було 54 ракети випущено на Київ...

— Як німецьке суспільство ставиться до війни зараз?

— Мені пощастило з людьми тут. Звісно, мені важко дати такий повноцінний зріз. Проте в моєму колі саме серед німців максимально підтримують Україну.