«Русь, але вже не Київська»: як Росія інструменталізує історію України

Російська пропаганда використовує інтерпретацію історичних подій проти України, щоб дискредитувати та знецінити досягнення українців. Агітпроп регулярно поширює власні маніпулятивні твердження щодо української «історичної пам’яті», звинувачуючи українців у переписуванні історії Київської Русі, Голодомору, Другої світової війни чи окремих територій, зокрема Криму та східної частини України. Пояснюємо, як це працює і для чого це потрібно Росії. 

Українська професорка Наталія Яковенко ще 20 років тому обговорювала існування та взаємозв’язок «двох історії»: наукової та дидактичної. Під науковою історикиня розуміє пізнавальну дисципліну, що здобуває знання шляхом критичного аналізу джерел. Наукову історію спотворити неможливо, адже тоді вона перестає бути академічною та перетворюється на дидактичну. 

«Дидактична історія» служить для зміцнення «культури пам’яті» — певного спільного уявлення людей про себе та своє минуле. Саме «культура пам’яті» ще з часів Французької революції ставала наріжним каменем національної ідентичности, перетворюючи «селян в нації». Така «історія» зазвичай не потребує верифікації джерел, адже її мета не дискутувати та інтерпретувати, а тільки «знати». Наприклад, «знати», що багато століть тому існувала «могутня держава Київська Русь», чи просто «Русь». Проте не вдаватися у наукові подробиці, що обидві ці назви є пізнішими інтерпретаціями, а поняття «держава» в сучасному розумінні не може бути застосоване до політичних утворень доби Середньовіччя. Як влучно охарактеризувала «культуру пам’яті» Наталія Яковенко — це «дорогі серцю істини». 

Історики є творцями цих «істин», проте історію здавна інструменталізували, тобто використовували в політиці. Битви за «історичну пам’ять» часто ставали аргументом для ведення справжніх воєн. Війна Росії проти України — не виняток. Ми розповімо, як агітпроп країни-агресорки знецінює, десакралізує та викривляє українську «культуру пам’яті». 

«Споконвічні історичні зв’язки Росії та України» 

Кремлівська пропаганда наголошує на історичних зв’язках між Україною та Росією, щоб довести, що такі зв’язки мають залишатися й сьогодні. Пропагандисти часто підкреслюють історичний зв’язок між Київською Руссю і Росією та Україною. Зображуючи Київську Русь як «спільну державу предків», агітпроп наголошує, що Україна й Росія мають «єдине коріння». Окрім того, Київ фігурує в таких твердженнях як «матір міст руських», що нібито підкреслює історичний зв’язок і посилює вплив країни-агресорки на Україну. 

Водночас, із початком російської агресії, анексії Криму, цей історичний наратив почав зазнавати відчутних змін. А після початку повномасштабної війни росіяни замінили словосполучення «Київська Русь» на «Древняя Русь», або просто «Русь», у медіасфері та підручниках. Спочатку російські пропагандисти, а згодом і Володимир Путін у вересні 2022 року під час промови в місті Великий Новгород заявив, що «Великий Новгород є колискою Русі». І, мовляв, саме звідти розпочалася «найбільша держава Європи того часу, що об’єднала слов’янські, фінно-угорські, тюркські та інші племена, зібрала їх під свої міцніючі крила від Ладоги і Балтики, Новгорода і Пскова до Києва і Чернігова, Азова, Чорного моря, Криму…». 

Путін мав на увазі варязького князя Рюрика, якого, згідно з «Повістю минулих літ», слов’яни закликали правити в Новгороді в ІХ столітті. Сучасна історія вважає Рюрика легендарним персонажем, адже літопис «Повість минулих літ» було створено щонайраніше у ХІІ столітті. Окрім того, всі події, які нібито відбулися до середини Х століття та описані в цій хроніці, не мають жодних додаткових джерельних підтверджень. Цим меседжем російська пропаганда намагається  нівелювати історію Києва як княжого центру Київської Русі, що є наріжним наративом української «культури пам’яті».  Відповідно, делегітимізувати історичну тяглість столиці України. 

Російська пропаганда використовує історичні постаті, які відіграли значну роль як в українській, так і в російській «культурі пам’яті». Наприклад, князя Володимира Великого, що правив Київською Руссю та охрестив її, зображують як частину спільної чи тільки російської історичної спадщини. У листопаді 2016 року в Москві відкрили монумент Володимиру Великому. З нагоди відкриття Путін виголосив промову: «Новий пам’ятник — данина поваги нашому видатному предку, особливо шанованому святому, державному діячеві і воїну, духовному засновнику держави Російської». Крім того, він сказав, що «хрещення Русі стало спільним духовним витоком для народів Росії, Білорусі, України». Наголошуючи на цих «спільних постатях», Росія прагне зміцнити почуття «культурної спорідненості» та знецінити право українців на власну, відмінну від російської, культурну ідентичність. 

Ця дискредитація у сприйнятті споживачів російської пропаганди позбавляє Україну права на суверенітет і, відповідно, обґрунтовує окупацію Росією українських земель. 

«Спільна радянська батьківщина» 

Радянська епоха відіграє значну роль у формуванні «культури пам’яті» Росії та України. Російська пропаганда намагається підкреслити позитивні аспекти радянської історії, значно применшуючи її негативні наслідки. Так пропагандисти хочуть зобразити Росію спадкоємицею Радянського Союзу й утвердити її вплив на Україну. 

Російська пропаганда применшує або заперечує страждання, яких зазнали українці за радянських часів, особливо під час Голодомору — штучного голоду-геноциду 1930-х років. Голодомор зображують як спільний радянський досвід, а не цілеспрямовану акцію проти українців. Наприклад, у грудні 2022 року МЗС Росії, коментуючи рішення Європарламенту про визнання Голодомору геноцидом українців, заявляло, що твердження про зловмисний характер Голодомору є «блюзнірськими і безглуздими, а це була трагічна сторінка спільної історії СРСР, причому основного удару зазнала РРФСР, а в Україні найбільше постраждали райони з переважно російським населенням — Харківська, Донецька, Дніпропетровська та Одеська області». 

Росія підмінює поняття, щоби знецінити право українців на вшанування та пам’ять про жертв Голодомору. А отже виправдати злочини сталінського режиму; переконати читачів, що СРСР не був злом для України; утвердити наратив про «розпад Радянського Союзу як найбільшу трагедію в історії росіян, українців і білорусів». Відповідно, обґрунтувати «законність» ведення загарбницької війни проти України.

 «Велика вітчизняна війна та фашисти-українці» 

Пропагандисти країни-агресорки підкреслюють роль Радянського Союзу в перемозі над нацистською Німеччиною, однак вибірково замовчують або применшують внесок і жертви українців. Зображуючи Росію головною визволителькою України від нацизму, агітпроп використовує тактику знецінення. Пропагандисти прагнуть дискредитувати як український визвольний рух, так і українців, що в складі Червоної армії воювали проти нацизму. 

Агітпроп часто зображує весь український націоналізм і рух за незалежність нацистськими через співпрацю окремих українських націоналістичних груп із Німеччиною під час Другої світової війни. Російська пропаганда часто називає український уряд та його прихильників «фашистами» або «неонацистами», використовуючи образи Другої світової війни. Це тактика навішування ярликів. 

Агітпроп маніпулює історією військових меморіалів, пам'ятних місць та дат для просування меседжів, які прославляють Радянський Союз і зображують Росію як законну спадкоємицю та захисницю радянської спадщини. У той же час пропагандисти часто применшують або ігнорують внесок України. Усе це ― аби посилити уявлення, що Україна має бути підпорядкована російському впливу. 

«Крим завжди був російським» 

У 2014 році Росія анексувала Крим — історично та культурно пов’язаний з Україною регіон. Для виправдання своїх дій пропагандисти країни-агресорки посилалися на історичні та етнокультурні «аргументи», стверджуючи, що Крим «завжди був невід’ємною частиною Росії». 

Пропагандисти позитивно висвітлюють періоди, коли Крим перебував під російським контролем, наприклад, за часів Російської імперії та радянської доби. Водночас вони замовчують історію Кримського ханства та будь-які позитивні зміни на півострові, пов’язані з Україною. Російські фальсифікатори використовують пропагандистську тактику напівправди, адже впродовж історії Крим справді належав Росії, проте це зовсім не означає, що півострів  — «споконвічно російський». 

Агітпроп грає на етнічному та культурному складі Криму. Пропагандисти зображають Крим як переважно російськомовний регіон зі значною кількістю етнічних росіян, применшуючи історичну присутність українців та кримських татар. Окрім того, агітпроп намагається виправдовувати геноцидальний злочин, скоєний Сталіним у 1944 році, — депортацію всіх кримських татар із півострова. Підмінюючи поняття, пропагандисти стверджують, що кримських татар депортували, «тому що вони всі були нацистськими колаборантами». «Детектор медіа» вже писав, як російський агітпроп атакує кримських татар. 

Які загрози для України? 

Інструменталізація Росією історії несе низку загроз для України. Наприклад, «історичні аргументи» Росії можуть спрацювати за кордоном, зокрема на Глобальному Півдні. Легітимізуючи російську агресію, підриваючи ставлення до України як до повноцінного суб’єкта геополітики, а не просто «частини Росії». Чи «викрадаючи» в України історичні заслуги й персоналій в очах світової громадськості. Щодо внутрішньоукраїнських загроз, то виправдання СРСР та ролі Росії в українській історії можуть призвести до посилення проросійських рухів та політичних партій в Україні. А переписування підручників на окупованих територіях, про що «Детектор медіа» вже згадував, у майбутньому заважатиме реінтеграції українців в єдиний культурний простір.