Що не так із «хорошими росіянами»

Це продовження дискусії  про «хороших росіян» на сторінках «Детектора медіа». Про те, як російський «опозиційний» канал виставляє росіян жертвами, читайте тут. Позицію оглядачки «ДМ» Лєни Чиченіної читайте тут. Погляд Наталії Лигачової, голови ГО «Детектор медіа» та шефредакторки групи видань «ДМ», читайте тут, а думки Дмитра Золотухіна, медіаексперта, виконавчого директора громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства» — тут. Білоруська журналістка Наста Захаревич писала про конференцію в Ризі про українських і російських (!) біженців, куди не покликали українців. Тепер вона дає відповідь на запитання, що ж не так із «хорошими росіянами».

Вислів «хороші росіяни» давно став для багатьох лайкою, але самі вони часто не розуміють, що ж зрештою не так. Вони ж проти війни, ненавидять Путіна, а деякі навіть готові допомагати українцям. Чому ж вони не отримують від цих українців очікуваного — похвали та визнання? Що «хороші росіяни» роблять не так і чому їхні слова та дії так часто виявляються частиною так званої м'якої кремлівської пропаганди?

Навіщо слухати, якщо можна говорити

Часта претензія до так званих хороших росіян — це їхнє небажання слухати українців і бажання натомість говорити самим. Так, наприклад, російська журналістка Марина Овсяннікова, яка багато років пропрацювала на російському Першому каналі, після свого пікету «Ні війні!» та виїзду з Росії вважала за гарну ідею поїхати працювати в Україну, а на обурення українців відповідала, що не зробила нічого поганого й, навпаки, захищає Україну. Вона вирішила, що має не просто робити репортажі з країни, яку переїхала катком пропагандистська машина, на яку Овсяннікова так довго працювала. Вона вирішила, що за ці репортажі має отримати подяку та визнання.

Небажання визнати, що потерпілі можуть не приймати вибачень і відмовлятися прощати — дуже частий наратив серед подібних персонажів. У їхній картині світу все просто: вони спочатку роблять гидоту, потім кажуть «гаразд, більше так не буду» — і їх за це носять на руках. А якщо раптом не носять, то гади вони невдячні.

Але є й інший різновид «хороших росіян» — це зарозумілі гуманісти. Вони готові приймати обурення на свою адресу, але тільки за однієї умови: якщо тих, хто обурюється, можна вважати такими, що втратили здатність ясно мислити через пережите.

Ідею про те, що небажання прощати чи миритися з «хорошими росіянами» — це вивірена позиція, вони не приймають. Але вони готові, нехай і так, потерпіти неприємні фрази від українців, які живуть під бомбардуваннями. І це дуже зручна позиція: по-перше, можна постати перед публікою як смиренна людина, готова слухати, а по-друге, з почутим нічого не треба робити. Адже пишуть українці, що росіянам треба було б помовчати, не тому, що справді так думають і це справді в їхніх інтересах, а тому що вони у тривалому стресі, і «їхні емоції можна зрозуміти».

У всьому винен Путін

Відмова не просто від колективної відповідальності, але навіть від рефлексії про те, чому російське суспільство здебільшого підтримує війну проти України — це ще одна риса, характерна для багатьох «хороших росіян». Тобто замість того, щоб замислитись, як ідеологічні установки, пронесені крізь століття, знову й знову роблять із росіян гордих імперців, які вихваляють окупацію, — вони заявляють, що все це взагалі неправда. Ніхто в Росії цієї війни не хоче, за винятком Путіна. Ну, може, ще якимось окремим людям на кшталт Пригожина це вигідно, але всі інші росіяни взагалі ні до чого.

Дуже добре цей наратив видно в інтерв'ю журналістки Маші Гессен на телеканалі «Дождь». Відео так і називається: «Це лише його війна». У ньому вона розмірковує про те, що ніхто, взагалі жодна людина, окрім Володимира Путіна, не вважає цю війну своєю. І заявляє вона це після того, як Михайло Фішман, котрий бере інтерв'ю, пропонує «винести суспільство за дужки», бо «очевидно, що це особиста війна Путіна, це особисто його операція, особисто його помста, якщо завгодно, його емоції, які рухають особисто ним як людиною».

Набагато радикальнішу версію цього ж наративу продемонстрував (уже колишній) журналіст того ж «Дождя» Олексій Коростельов, заявивши: «Ми сподіваємося, що багатьом військовослужбовцям ми змогли допомогти, наприклад, з оснащенням і просто з елементарними зручностями на фронті, бо ті історії, які публікували й розповідали родичі, щиро кажучи, завдають жаху». Так виокремлюється нова категорія «постраждалих від Путіна» — російські професійні військові й так звані «мобіки», які змушені катувати, ґвалтувати та вбивати українців у не дуже комфортних побутових умовах.

Утім, Коростельова хоч і звільнили за цей монолог, сама ідея співчувати побутовій необлаштованості російської армії — це, мабуть, частина редакційної політики «Дождя». Ось слова власниці та гендиректорки телеканалу Наталії Синдєєвої: «А як без емоцій, коли таке відбувається? Розумієте, коли виявляють ці поховання масові, коли ти бачиш наших мобілізованих пацанів, які в лісі, і їм нема де жити, які не мають їжі, не мають спорядження. Це все, все жахливо».

І, звичайно ж, Синдєєва не розуміє, що ж може не подобатися українцям — вона ж проти масових поховань! Не знаю, чи є сенс пояснювати, але я спробую: річ у тім, що бути проти Путіна та проти війни не означає бути за Україну та за розвал імперії. Людей, які щиро хочуть, щоб Росія зазнала поразки, так само щиро тішить інформація про те, що російська армія погано оснащена й що бійці там деморалізовані та ослаблені поганими побутовими умовами. Голодні та замерзлі мобілізовані — це гарна новина! Адже вона означає, що ЗСУ легше боротиметься й відстоюватиме свої землі та своїх людей. А люди, які так переймаються «мобілізованими пацанами», ніяк не можуть вважатися союзниками. Вони можуть бути тисячу разів проти Путіна й цю ж тисячу разів за Росію, яка має стати ще більшою.

Ідею про бідних «наших хлопчиків» регулярно просуває у своїх відео і журналістка Катерина Гордєєва. Один із її випусків — інтерв'ю з матерями російських військовослужбовців — так і називається: «Навіщо ви пустили дітей? Це ж спецоперація». Це цитата не самої Гордєєвої, а однієї з героїнь випуску, яка не те щоб проти війни, а просто незадоволена, що опинилися там не лише досвідчені військові, а і її син. Але ж журналістка вирішувала, що саме виносити у заголовок. І вирішила вона так.

Ідею про те, що у всьому винен один лише Путін, росіяни примудряються промовляти навіть із в'язниці. Ув'язнений політичний активіст Ілля Яшин написав статтю, опубліковану пізніше в британському журналі Time. Називалася вона показово — «Не звинувачуйте всіх росіян за путінську війну». У цьому тексті Яшин намагається переконати аудиторію в тому, що російський народ щосили чинить опір Путіну, війни не хоче й узагалі ні в чому не винен. Ось кілька цитат звідти: «Володимир Путін, відповідальний за цю трагедію, став справжнім символом зла, його проклинають по всьому світу. Але здається, що дедалі частіше об'єктом ворожості стає народ Росії», «Але цієї варварською війною він вбиває і мою країну — Росію... Протягніть руку моїм співгромадянам».

Боротьба за жалість

Останній аспект, на який я хочу звернути увагу в цьому тексті — те, як «хороші росіяни» виставляють себе постраждалими від війни Росії проти України. Особливо цікаво, що в медіапростір найчастіше потрапляють не історії звичайних небагатих росіян, які виїхали з країни або залишаються там і партизанять, і не тих, хто в нових умовах залишився без необхідного дорогого лікування або опинився в цілковитій бідності. Нам розповідають історії акторів, музикантів і журналістів, у багатьох із яких були посвідки чи паспорти інших країн і гарна фінансова подушка. Дехто за кордоном мав нерухомість. З їхнім майном у Росії, до речі, теж усе гаразд — квартири стоять цілі й неушкоджені, двері зачинені на замки, і зайти туди можуть хіба що для обшуку. І не те щоб я ідеалізувала російські слідчі органи, але думаю, що, на відміну від російської армії в Україні, унітази та спідню білизну вони з квартир не виносять і в спальнях не випорожнюються.

Але ці журналісти, музиканти, актори та інші «хороші росіяни» не соромляться порівнювати себе з українськими біженцями та дуже дивуються, коли їм говорять про недоречність таких порівнянь. Найгучнішою та анекдотичною такою історією став фотопроєкт Relocated, у якому відомі російські емігранти позували з однією річчю, яку вони привезли з дому. Загалом сама по собі ідея фотопроєкту не нова, і про українських біженців (і не тільки) таке вже робили. Можливо, такі знімки росіян і залишилися б непоміченими, якби ситуація не була настільки абсурдною. Але тут зійшлося все: по-перше, організація, яка втілювала проєкт, називається «Справжня Росія», по-друге, герої на знімках дуже старанно зображують страждання, по-третє, на фото ми бачимо російський бомонд — Чулпан Хаматову, Іллю Красильщикова, Кирила Серебряникова, Іллю Азара та інших. Ну, а по-четверте, всі вони зняті на тлі гарних інтер'єрів, а як речі, взяті з дому, у них сковорідка, тенісна ракетка і — моє улюблене — домашня бібліотека з 2500 книг.

До речі, в українському проєкті «Домівка», який з'явився задовго російського Relocated, багато хто фотографувався з дітьми. І ніхто з російських зірок до цього чомусь не додумався.

«Хороші росіяни» люблять боротися за жалість. Вони теж постраждали, вони теж жертви, їм теж довелося несолодко — все це ми чуємо раз по раз, раз по раз. Вони не розуміють, чому багатьом навколо це нецікаво, але продовжують шукати й знаходять тих, хто перейметься до них співчуттям і скаже: «Так, ви теж жертви! Найсправжнісінькі жертви! Українцям скрізь допомагають, а від вас ще й відвертаються!».

І жодних інсайтів, жодної неприємної правди, жодної рефлексії. Акторка Чулпан Хаматова каже, що «російська культура тут ні до чого», журналіст Юрій Дудь заявляє, що це «Путін вдерся на територію суверенної держави й веде там війну», а актор Артур Смольянинов, який засуджує російську агресію, називає Харків і Херсон російськими містами. А на заперечення журналіста Кирила Мартинова, що так казати, мабуть, не варто, відповідає: «Ну, казати ми можемо як завгодно. Ми назвемо їх українськими, звісно, це якийсь такт. Але насправді вони все одно залишаються російськими».

Ось що не так із «хорошими росіянами». Для них визнання української незалежності — це питання такту й пристойності. Питання можливості залишитися тими, кому хоча б руку подають. І підтримувати Україну вони готові тільки, поки їм це зручно.

А щойно виявляється, що їх не збираються носити на руках за слова «ні війні», то багато що для них стає не таким однозначним.

Фото: Oleg Nikishin/Getty Images