Усе російське зараз слід відправити на карантин — так, і Цоя теж

Російська мова та російсько-радянський культурний багаж є важливою — або основною — частиною ідентичності мільйонів українців. Тому гостра реакція на конфлікти на зразок історії народної депутатки Наталії Піпи, яка переконувала хлопця у Львові не співати російську пісню на вулиці, закономірна. Люди, для яких російське є цінним, сприймають такі речі як свідчення загрози тотальної дискримінації. І взагалі люди не люблять дізнаватися, що з ними щось не так (на думку інших людей), особливо коли йдеться про питомі речі, такі як мова й культура. 

Чотири найпоширеніші (за моїми спостереженнями) аргументи тих, хто критикує Наталю Піпу і захищає вуличного співака, такі: 

— Це несправедливо;

— Це незаконно;

— Це не по-європейськи; 

— Це підживлює російську пропаганду. 

Почну з останнього — скажу щиро, — остогидлого й безглуздого аргументу. Ну досить уже, їй-богу. Почитайте дайджести російської пропаганди й побачите, що ніякого підживлення реальністю їй не потрібно. російська пропаганда вигадує криваві етнічні чистки, масові вбивства й депортації «русских» в Україні, бойових комарів і птахів, розіп’ятих снігурів і хлопчиків. Зрештою, вона пів року тому оголосила, що Львів і весь Захід України ось-ось анексує Польща. Фейки про цілковиту заборону російської у Львові почали плодитися в позаминулому десятилітті. Ви справді вважаєте, що кейс російськомовного хлопця, який на другому році великої війни вільно співав російську пісню на вулиці Львова, обматюкав російською мовою народну депутатку і врешті ніяк не постраждав, може ще якось допомогти кремлівській пропаганді? 

Зафіксуймо: кремлівська пропаганда цілком незалежна від реальності, і жодні наші дії їй не «допомагають». 

Тепер про несправедливість. Зазвичай у таких випадках намагаються перефокусуватись із російської мови на інші обставини: у випадку з Піпою та Цоєм — на Цоя, який нібито «наш», «не росіянин» і не стосується російської агресії. Цей аргумент узагалі не обмежується здоровим глуздом: я бачив у соцмережах твердження «якби Пушкін зараз був живий, він був би за Україну». Тут можна хіба руками розвести: якбитологічні припущення важко коментувати. На відміну від припущень, фактом є те, що пісні Цоя російською мовою є частиною російської культури. 

А російська мова та культура є інструментами агресії проти України. 

Зрозумійте правильно: російська мова та культура не є ТІЛЬКИ інструментами агресії. Як російська не є ТІЛЬКИ мовою окупанта. Їх можна ще по-різному визначити, але, зокрема, вони є інструментами агресії, а отже — чинниками небезпеки для України. 

Проведу паралель: сальмонела є живим створінням і частиною біорізноманіття Землі, але водночас вона є збудником небезпечної для людини хвороби, а отже — чинником небезпеки. Розглядати сальмонелу окремо від загрози, яку вона несе людині, можна, але безглуздо — краще помити руки й не їсти сумнівні продукти з базару. 

росія стверджує, що українці й росіяни — один народ, що російською мовою говорять «усі чи майже всі» українці, а українська мова — вигадана та штучно нав’язана. На загарбаних територіях окупанти в першу чергу виводять із ужитку українську мову, переводять на російську медіа, освіту й усе, що можуть. Українських дітей, вивезених до росії «задля безпеки», прискорено русифікують. Цей перелік можна продовжувати, але ви самі в курсі. 

І відокремити «хороші» мовно-культурні прояви від поганих ворожих практично неможливо, хоч як би комусь хотілось винести за дужки будь-які цінні для нього особисто прояви російського. Гібридна війна не дарма ще називається нелінійною. «Хороші» російські медіа сьогодні виступають проти війни, а завтра — вболівають за російських мобілізованих. Орбан сьогодні щиро хвилюється за угорську меншину в Україні, а завтра починає використовувати українську мапу без Криму. Журналіст «Новой газеты. Европа» раптом зізнається, що війна пішла йому на користь, і шкодує, що вона не почалась раніше. Дідок — божа кульбабка, який очолював товариство російської культури, наводить ракети на Яворівський полігон. 

За таких умов — коли агресор може використати буквально будь-що — нема іншого виходу, крім відправити на карантин усе російськомовне без винятку. Навіть те, що здається нешкідливим або «ідейно антипутінським». 

Я не кажу про довічні законодавчі заборони, бо після війни нам доведеться шукати російській мові та культурі місце в українському суспільстві. Яким буде це місце, значною мірою залежить і від тривалості війни, і від того, чим вона завершиться і скільки шкоди встигне завдати Україні. 

Зафіксуймо: справедливо поділити російське / російськомовне на «хороше» і «погане», «шкідливе» і «нешкідливе» неможливо. Щойно хтось спробує це зробити, на нас чекає хаос, бо в кожного своє уявлення про добро і зло. Недарма дискусія про шкідливість Цоя раз у раз переходить у площину смаків і юнацьких спогадів — люди зазвичай неспроможні відсторонитись від суб’єктивного. Об’єктивно ж пісня російською мовою — частина російської культури. 

І «Воины света»? Так, і «Воины света». (До речі, її люблять співати російські бойовики, які теж вважають себе воїнами світла.)

Незаконно? Ну, не зовсім: 19 червня 2022 року ВР ухвалила закон, який забороняє виконувати російську музику в громадських місцях. Можна сперечатися, чи поширюється цей закон на твори людей, померлих ще за СРСР. 

Як на мене, було би краще, щоб обмеження російського діяли не як закони (які зараз Верховна Рада залюбки ухвалює на патріотичній хвилі), а як тимчасові заборони воєнного часу. Законодавчі норми, які визначать права і межі присутності російського у повоєнній Україні, краще продумувати на спокійну голову й тоді, коли гармати замовкнуть. 

Зафіксуймо: закон, який забороняє публічно виконувати російські пісні, є. Але навіть там, де його формально не можна застосувати, має працювати здоровий глузд, інстинкт самозбереження й емпатія. російське вбиває. Тим, що вбиває, не варто вимахувати на публіці. 

І нарешті останній аргумент — не по-європейськи. Що ж, це правда, у Євросоюзі обмеження публічного вжитку мов не толерується. Хоча загалом до обмежень, запроваджених в Україні у межах режиму воєнного часу, ЄС досі ставився спокійно й не кидався, як до великої війни, захищати права «гнаних і голодних» — чи то російських агентів, чи то проросійських медіа, чи кого завгодно. Протестів щодо закону про заборону російської музики теж не пригадую. Напевно, в Європі розуміють, що коли на тебе наступає російська армія і падають російські ракети, ти можеш захотіти заборонити щось російське й маєш на це право. Якщо вже вони дають нам танки й ракети, то, певно, визнають наше право на оборону, зокрема від мовно-культурної зброї. 

Ще півтора року тому для ЄС неприйнятною була заборона проросійських телеканалів Медведчука — і європейські політики висловлювали стурбованість «порушенням прав журналістів» і «наступом на свободу слова». Сподіваюся, тепер ні в кого немає сумнівів у тому, що закрити канали Медведчука і «Наш» було мудрим і правильним рішенням, яке допомогло Україні вистояти й зберегло життя людей. А у 2022 році європейські політики, які раніше критикували застосування механізму санкцій проти медведчуківських пропагандистських медіа, самі почали застосовувати такий самий механізм, аби закрити пропагандистські RT, Sputnik і їм подібне. Чому? Бо російська пропаганда почала завдавати шкоди їм самим. 

Те саме, як пам’ятаємо, стосувалося права пропагувати відмову від щеплень під час пандемії коронавірусної хвороби. Свободу слова обмежили, бо вона становила загрозу громадському здоров’ю. 

Думаю, коли росія почне застосовувати у Європі мовно-культурні інструменти гібридної агресії — а вона почне, бо в неї не так багато варіантів, — ЄС теж змінить свої підходи.

Зафіксуймо: ліберальні цінності ЄС не стосуються випадків, коли свободи і права використовують, аби завдавати шкоди. 

Я дуже розумію людей, яким боляче, що їхні мову та культуру, з якими вони виросли, живуть і які сприймають як невіддільну частину себе, називають зброєю росії в гібридній агресії. Єдине, що можу порадити таким людям — наближуйте перемогу України. Що швидше Україна поверне собі територіальну цілісність і змусить росію припинити агресію, то більше шансів, що на російську мову та культуру в Україні знов зможуть дивитись не крізь призму величезної травми й зла, заподіяного українцям росіянами. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.