«Тиранія ховає пам'ять»

Кіно про Голодомор — здебільшого публіцистичні оповіді, побудовані на інтерв’ю з експертами та навіть інколи на кінематографічно шкідливих реконструкціях подій. А втім, французький документаліст Гійом Рібо, який раніше знімав фільми про події періоду Другої світової, пов’язані з Голокостом, вдався до іншого способу.

Рібо конструює сюжет довкола спогадів одного з найбільш обізнаних свідків нашої трагедії — валлійського журналіста Гарета Джонса. Варто нагадати, що Джонс уперше в західному світі під власним іменем заявив про масовий голод у СРСР.

Уривки зі щоденників і статей Джонса начитані англійською за кадром; до них долучені цитати з більшовицьких директив і наказів. Що ж до візуального боку, то Рібо дуже винахідливо використав радянський кіноархів тих років — ігрові фільми, пропаганду, хроніку, світлини. Вийшла переконлива історія про нечуваний злочин радянської влади. Режисер детально розглядає причини, методи впровадження та масштаб голоду. Завдяки винищенню українського села радянська диктатура індустріалізувала імперію, але результати цього «великого стрибка» виявилися нікчемними.

Стрічка завершується заворожливими кадрами з яблуневим садом із «Землі» Довженка. Гійому Рібо вдався уважний і шанобливий погляд на Голодомор, що в цей час особливо доречно.

Ми поговорили з Гійомом Рібо та автором сценарію фільму Антуаном Жерма.

— Коли ви починали працювати над цим проєктом, тема України була далеко не на перших шпальтах. То як у вас виник задум «Насіння голоду»?

Антуан Жерма: Ми багато обговорювали цю історію з Гійомом, коли закінчували «Шлях і долю Чорної книги» (про репресії проти радянських розслідувачів Голокосту, 2019 — «ДМ»), останній фільм, який ми написали разом. Ми, звісно, обидва знали про Голодомор у загальних рисах, але швидко зрозуміли, що дуже слабко обізнані про цей спланований і організований голод. І ми спитали себе, як можемо розповісти про це. Тоді я згадав короткий уривок із книги історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи», де йшлося про валлійського журналіста, котрий бачив голод на власні очі — Гарета Джонса.

— Чому ви надали образу Джонса саму таку форму?

Антуан Жерма: Біографія Джонса має дико романтичну рису, десь між Альбером Лондре (французький журналіст і письменник, з 1932 року вручається престижна премія його імені — «ДМ») і Блезом Сандраром  (французький письменник і поет — «ДМ»). Але, перш за все, ніхто не розповів історію голоду в Україні так, як це зробив він. Джонс — блискучий студент Кембриджу, радник із закордонних питань колишнього прем'єр-міністра Великої Британії Ллойда Джорджа, але він, однак, людина справи, здатний грати з заборонами радянської таємної поліції, залишати Москву та подорожувати у плацкартних вагонах разом із голодними й обірваними селянами. З однією лише одержимістю. Тією самою, що є у викривачів: говорити правду, чого б це не коштувало. Невпинна боротьба Гарета за те, щоби голод в Україні був визнаний, попри брехню радянської держави та змову мовчання, що домінувала в західних медіа, завершує трагічну тональність цієї історії. Зараз ми з Гійомом маємо особливий потяг до переможених інтелектуалів. Це є спільним для Соломона Міхоелса, Василя Гросмана у «Чорній книзі» та Джонса у «Насінні голоду». Але переможені інтелектуали часто забуваються в історії: вони не завжди залишають достатньо слідів, щоб про них можна було зняти фільм. Що ж до Гарета Джонса, у нас були його тексти, у великій кількості. Ми переглянули його записники, статті, листування і вирішили обійтися без традиційного навислого та холодного закадрового голосу. Це оповідь від першої особи, яка відтворює його спостережливість, здатність до аналізу і його емпатію.

Гійом Рібо: Ці уривки речень, записані похапцем, іноді складні для розшифровки, розповіли мені так багато про нього. Я відкривав для себе, сторінка за сторінкою, матеріал його майбутніх статей, підслухані слова, людей, яких він зустрічав, пережиті відчуття. Ці нотатки розкрили інтимність його думок і його пошуків істини. Журналістика в її сирому стані. Ці слова мали бути у фільмі. Вони проакцентували його подорож і його історію, наближуючи його до нас. Ці слова дійсно роблять участь Джонса у фільмі зримою.

— У вас є ще прийом, який може виглядати ризикованим: ви вмонтовуєте в оповідь фрагменти з радянського ігрового кінематографа сталінського періоду…

Гійом Рібо: Я подивився на ці фільми по-іншому. Добровільно опускаючи сценарій (а саме в ньому і полягає суть брехні), можна, наприклад, виявити в «Генеральній лінії» Ейзенштейна крайню бідність селян або в «Землі» Довженка — красу і багатство українського села, наївно виставлену напоказ. Того самого села, яке буде скоро навмисно спустошене більшовиками. Клод Ланцманн сказав про свій фільм «Шоа», що це вигадування реальності, а я шукав реальність у вигадці. Я витягував із неї потрібні елементи.

— Використовуючи вигадані фільми, чи не боїтеся наразитися на звинувачення у фальсифікуванні історії?

Гійом Рібо: Створення фільмів — це, окрім усього іншого, про відкриття діалогу, про дебати й протистояння думок. То що ж ми повинні робити? Не розповідати нічого? Звісно, ні. Якщо слідувати цим міркуванням, диктатори кінець кінцем переможуть. Немає ніяких зображень. Жодних слідів. Немає свідків. Не було злочину. Але всюди насильство.

— Яке, своєю чергою, міцно пов'язане з російським і радянським ХХ століттям.

Антуан Жерма: Хто пам'ятає голод 1921 року, під час якого понад 20 мільйонів громадян Радянського Союзу голодували, а майже 2 мільйони померли? Хто пам'ятає про тисячі розстріляних селян і мільйони депортованих? Хто розуміє, що колективізація насправді була нещадною війною, яку радянська держава вела проти селянства та його способу життя? Коли ми писали сценарій з Гійомом, у наших дискусіях постійно виникало одне питання: чому ми, які багато працювали над темою масового насильства, не змогли уявити собі це насильство? Ми запитували себе, про що говорить ця наша власна нездатність до уяви. Щоб зрозуміти, нам довелося повернутися до того періоду. Тоді насильство було замасковане цілим пропагандистським дискурсом: гаслами, словами, цифрами, образами, які стирали та приховували смерті, депортації, руйнування й приниження. Пропаганда перетворила радянське село на простір амнезії, який зник із наших ментальних карт. Забуття, сконструйоване пропагандою, є політичним. Тиранія ховає пам'ять. Тому наша робота полягала в тому, щоб продовжити справу Гарета Джонса, підтримуючи це викриття брехні, розбираючи пропаганду та борючись проти її пасток.

— Чи не відіграла тодішня преса певну роль у поширенні цієї «альтернативної правди»?

Антуан Жерма: Цей фільм — притча про роль преси, у всіх її добрих і поганих аспектах. З одного боку, Джонс, який робить перші кроки в журналістиці, поважає правила професії: він їде з Москви, бо знає, що столиця не має нічого спільного з рештою країни, він, попри заборони, робить усе, щоб вибратися в Україну, зустрітися з селянами, поспілкуватися з ними й перевірити свої джерела. Одним словом, він веде розслідування, щоб зрозуміти голод. З другого боку — Волтер Дюранті, лауреат Пулітцерівської премії 1932 року за хвалебні статті про  політику Сталіна. Папа Римський журналістів у Москві, Дюранті задовольняється мовою пропаганди. Він не комуніст, але хоче зберегти всі матеріальні блага, весь комфорт, який дарує йому радянська влада (включно з можливістю отримувати «сенсації» та здіймати галас на кшталт того, що він став першим західним журналістом, який узяв інтерв'ю у Сталіна). Ми знаємо, що наодинці — off the record, як ми кажемо сьогодні — він розповідав усе, що відбувається. Він знав усе. Очевидно, що існує жахлива доза цинізму, сліпоти і моральної розбещеності. Організована поїздка французького міністра Едуарда Ерріо завершує цю послідовність. Далі преса в унісон, за деякими помітними винятками, забуває про Україну. Вражає те, що таке ставлення відображає саме ставлення канцелярій. У Ватикані, у Римі, Варшаві, Токіо, Парижі, Вашингтоні чи Берліні знають усе або майже все в режимі реального часу. Але правда нікого не цікавить. І перш за все, нічого не робиться в ім'я реальної політики: не можна втратити доступ до величезного ринку, який представляє СРСР, не можна створити враження, що ми стаємо на бік нацистів, засуджуючи радянський масовий злочин. У кожного є свої причини, і Сталін це добре розумів. Він безкарно міг спустошити й пограбувати Україну.

— Тож, підсумовуючи, можна сказати, що «Насіння голоду» — історія про правду та брехню?

Антуан Жерма: У манері письменника-романіста сталінська влада фабрикувала справжні вигадки. Це те, що ми сьогодні називаємо «фейковими новинами». Це лежить в основі нашого фільму. Використовуючи всі засоби, які пропонує кіно, ми витратили час на «демонтаж» брехні, на пошук прийомів і хитрощів, щоб розкрити ці токсичні історії. Наприклад, інсценізуючи таємне листування між членами Політбюро. Ці документи, виявлені після розпаду СРСР і відкриття архівів, є ключовими для розуміння відповідальності вищого радянського керівництва за зародження та посилення голоду. Ці таємні обміни надають контрапункт до розповіді Гарета Джонса і роблять недійсною альтернативну правду, яку Кремлю вдавалося нав'язувати так багато років.