Журналістика сліз і страху

Рецензія на документальний фільм «Окупація: ціна слова» від «Слідства.інфо» про українських журналістів, які опинилися в окупації та зазнали переслідувань російських військових. Репортаж із презентації фільму читайте тут.

На своїй сторінці у фейсбуку медіаекспертка Світлана Остапа так оцінила новий документальний фільм «Слідства.інфо» «Окупація: ціна слова»: «Я вважаю, що це фільм про важливість журналістики в Україні. Справжньої, не продажної. Яку так дехто хоче замінити анонімними телеграм-каналами. Подивіться фільм, коли матимете час. Це теж історія України».

Стрічка Яніни Корнієнко та Якова Любчича — не перша розповідь про українських журналістів, котрі опинилися під російською окупацією. Наприклад, місяць тому вийшов фільм «Журналісти на війні» Сергія Мамаєва. Напевне буде ще. І так само напевне всі вони теж будуть присвячені пам’яті загиблих колег. Порівнювати, вимірювати, хто краще розкаже про долі колег, нема бажання й смислу. Бо кожен уже готовий або ще не створений фільм оповідатиме інші історії інших колег, без повторів. Шукати ексклюзивність не варто. Адже незалежно від персоналій події розвивалися за одним із чотирьох сценаріїв. Усі вони показані авторами «Окупація: ціна слова».

Стрічка починається й завершується сльозами. На початку їх не стримує мелітопольська журналістка Світлана Залізецька — надто важкі спогади — і оператор не вимикає камеру, дає жінці час опанувати себе. У фіналі плаче Василь Хилюк, батько викраденого росіянами журналіста агентства УНІАН Дмитра Хилюка. У полоні побував і Олег Батурін, журналіст із Каховки, який не приховує: весь час йому було страшно. Відчуття настільки сильні, що журналіст не витримує й просить колег більше не розмовляти з ним біля будівлі, де його утримували росіяни. А журналіст із Нової Каховки Олександр Гунько задля збереження життя погодився взяти участь у записі пропагандистського ролика, після чого його відпустили.

Більшість часу в фільмі забирають інтерв’ю трьох журналістів і батьків четвертого. Крім того, використані відео з ґаджетів та мальована графіка. Приблизно рік тому в українському сегменті ютуба, переважно на каналах з історичним контентом, вона почала заміняти звичні для ефірних і не тільки каналів реконструкції. Малюнки не анімовані, і певною мірою наближають стрічку до формату графічних романів. Між іншим, в Україні цей сегмент породила війна: 2016 року донецький художник Сергій Захаров після майже двох місяців у полоні донецьких терористів випустив графічний роман «Діра», в якому описав, точніше — намалював свої враження від окупації й полону.

Світлана Залізецька плаче, бо їй єдиній із чотирьох пощастило вирватися, уникнувши арешту, полону, тортур і принижень. Вона відчула небезпеку й під виглядом медпрацівниці залишила окупований Мелітополь. Олег Батурін, на відміну від колеги, на призначену знайомим зустріч пішов, після чого був викрадений, зазнав тортур і дивом лишився живим. Це справді диво, адже ним опікувався особисто колаборант, який до вторгнення був антигероєм публікацій журналіста.

Світлана Залізецька, Олег Батурін та Олександр Гунько

До чого змусили Олександра Гунька, у фільмі можна побачити. Причому змонтовано так, аби відео спершу шокувало. Адже Гунько доволі відомий у професійному середовищі журналіст і колумніст, чиї тексти й оцінки політичних, суспільних і соціальних процесів часом були дискусійними й не всім колегам подобалися. Тож коли в кадрі без попередження з’являється заочно знайомий колега й починає вихваляти Росію, перша думка — зараз покажуть історію колаборанта. Та вже за хвилину з’являється справжній Олександр Гунько й розповідає про пережите. По нього прийшли й забрали, в чому був, аж шестеро озброєних російських солдатів. Далі було три доби безперервних допитів і катувань. Результат — пропагандистський продукт, який мав, з одного боку, дискредитувати самого Гунька в очах його читачів, а з іншого — наочно довести, що опір окупантам не має сенсу.

На цьому протягом фільму постійно наголошує Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації. Окупанти, куди б не зайшли, всюди мали списки місцевих лідерів думок, громадських активістів і, звісно, журналістів. За них бралися найперше, аби випередити події й перекрити кисень, забрати можливість сказати й показати бодай хвилину правди про настрої українців на окупованих територіях. Росіянам тут здебільшого не раді, якщо винести за дужки зрадників, котрі, власне, складали списки й потім дистанційно керували викраденнями. Зі слів Оксани Романюк, така увага до майстрів слова показова. Їх бояться, з ними рахуються, тому лякають і намагаються ламати першими. Проте щоразу помітно, коли людина говорить або робить щось під дулом пістолета й загрозою не так собі, як близьким людям.

Поки що невідомо, як росіяни хочуть використати полоненого Дмитра Хилюка. Напевно, свого не домоглися. Інакше батьки й колеги вже мали б від нього або про нього невтішні новини. Перебування в полоні — теж погана новина. Проте після викрадення певний час про журналіста взагалі ніхто нічого не чув.

«Окупація: ціна слова» — не про день нинішній. Хоча б тому, що наступного дня після прем’єрного показу внаслідок жахливого теракту на Каховській ГЕС під водою опинилася Нова Каховка — місто, про яке йдеться в стрічці як про живе, хай захоплене й поневолене. Журналісти, яким пощастило вирватися, зробили це в перші тижні й місяці окупації, торік. Перед тим намагалися хоч якось працювати, висвітлювати події в несприятливих для того умовах. Вільних ЗМІ й вільних журналістів під окупацією вже не існує. Вони або на волі, або за російськими ґратами. Тож подібні стрічки — нагадування про них, їхню працю та ціну слова під час війни.

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»