Чарівний ліхтар

Історія цього проєкту є драматичною сама по собі. Коваленко розпочала роботу над «Експедицією 49» (робоча назва) у 2019 році, коли зустрілася зі спортивним коментатором і мандрівником Валентином Щербачовим. У нього була ідея реабілітаційного проєкту для дітей із лінії фронту, котрі мріють подорожувати, але не мають такої можливості. Конкретно, Щербачов хотів влаштувати для них експедицію в Гімалаї. Діти надсилали листи. Команда фільму обрала п'ятьох хлопців і дівчат із Луганщини. Зйомки тривали три роки. Багато шкоди наробила  пандемія, через яку експедицію довелося переносити. Нарешті в травні 2021-го знімальна група разом із героями поїхала в Гімалаї,  що й мало стати фіналом картини.

• Світова прем’єра фільму Аліси Коваленко «Ми не згаснемо» відбулася на цьогорічному Берлінале
• Docudays UA оголосив цьогорічних переможців

Монтаж фільму вже добігав кінця, структура оповіді вже була готова. Але світанок 24 лютого 2022 року змінив усе. Як зізнається сама режисерка, після цього не тільки «Експедиція», а й загалом режисерська професія стала здаватися їй безглуздою. Аліса пішла на фронт, воювала на Сході у складі добровольчого підрозділу. Лише згодом їй вдалося набути потрібного емоційного стану, аби завершити фільм.

Дійові особи «Ми не згаснемо» живуть у прифронтовій зоні періоду АТО/ООС, у Золотому й у Станиці Луганській. Особливої різниці в краєвидах між цими містечками немає: найвища вертикаль — терикон, дороги — розбиті, бідність — звична, соціальна перспектива — шахта, поліцейська академія чи в найгіршому, але не винятковому випадку — тюрма. Варіанти розваг відповідні: вечірня дискотека в районному БК, салют на якесь свято, ялинка на Новий рік, вештання по залізничних коліях, ковток алкоголю потай від старших. А ще — регулярна, добре чутна канонада. Війна вносить тяжку постійну ноту, роблячи цю рутину ще нестерпнішою.

Втім, герої опираються пропахлому згарищем трясовинню як можуть. Лера не розлучається з фотокамерою. Андрій копирсається в техніці, вішає в себе у майстерні портрет Ілона Маска мов сучасну ікону, мріє про американський «Харлі Девідсон». Ліза малює акварелі на цілком професійному рівні. Ілля розучує танець з однокласниками, підробляє Дідом Морозом, хоче стати актором. Руслан придумує та записує реп-номери.

З дорослими та їхньою банальною мудрістю у них більш чи менш сталий конфлікт. Мати не бачить Іллю актором. Лізу бісять розмови вчителя малювання та її матері про те, що головне в житті — вдало вийти заміж. Батько грубо й принизливо сварить Андрія за найменші похибки. Тим не менш, саме їм, осміяним і мрійливим дивакам, випадає шанс побачити Гімалаї.

Попередні повнометражні роботи Коваленко — автобіографічна «Аліса в країні війни» (2015) та «Домашні ігри» (2018). Якщо зіставити вік персонажів у цих історіях, то стане помітним, що від фільму до фільму вони молодшають. Алісі в «Країні війни» — 28 років, футболістці Аліні в «Домашніх іграх» — 20. Нарешті, «Ми не згаснемо» — захоплива розвідка світу дитинства. Кадр заповнюють дітлахи й підлітки. Аліса стежить за їхніми забавами, клопотами, ритуалами, вслухається в сміх, не уникає сліз, навіть вдається до прийому, нового для неї — накладає музику; сумовиті пісні написані польським композитором Войцехом Фричем. Такий хід небажаний для оптики спостереження, в якій зазвичай працює Коваленко, однак свідомість тінейджерів просякнута музикою, тож режисерка забарвлює емоційно важливі  епізоди цими філософічними баладами, доречно вплітаючи мюзикл у матерію документа.

Одне слово, за логікою сюжету це мав бути свого роду кінематографічний роман виховання,  зі стрибком з «дупи світу», як діти нешанобливо називають свої рідні місця, на дах світу, з ініціацією в доросле життя серед найвищих вершин Землі й обнадійливими титрами наприкінці.

Якби.

Робити інший фінал для вже готового фільму, повністю змінюючи його емоційний посил — задача майже самовбивча.

Коваленко, однак, знаходить достоту кінематографічне розв’язання.

Перший  відомий в історії людства пристрій, що створював подобу кінематографічної проєкції, називався  Laterna magica — чарівний ліхтар. Наприкінці Аліса наче проєктує на трагічне тло низку візій із того світу, в якому війни ніколи не було. Міняє ці спалахи радості наче картинки в чарівному ліхтарі, продовжуючи ряд схожих моментів у фільмі: Ліза разом із малюками біжить залитою сонцем дорогою з повітряним змієм у руках, Лера фотографує смішного кривляку — малого Колю, Андрій влаштовує вечірку-сюрприз для бабусі, діти хором співають «Щедрика», вся п’ятірка зустрічає світанок у Гімалаях.

«Ми не згаснемо» — не тільки про мрії та їхню втрату. Це так само про диво кіно. Ми не згаснемо, доки триває ця гра світла на екрані, настільки схожа на сон — і здатна перенести нас куди завгодно, не переносячи нікуди.