Як святкували день міста в Даугавпілсі — найбільш російському місті Латвії

З 1 до 4 червня у Даугавпілсі, найбільш проросійському місті Латвії, тривали Дні міста. На святі в населеному пункті за 120 кілометрів від російського та 26 кілометрів від білоруського кордону не було жодного слова про підтримку України та прийнятих біженців, але було багато російської мови, російських пісень і навіть ростова лялька-ведмедик із російського мультфільму «Маша і ведмідь».

Трохи контексту

Даугавпілс — друге за величиною місто Латвії, у ньому живе трохи менше 80 тисяч людей. 47% із них — етнічні росіяни. Російське громадянство при цьому мають лише 5% місцевих жителів, і ще у 13% — паспорт негромадянина, тобто за 30 років після відновлення незалежності країни ці люди так і не захотіли інтегруватися — підучити мову та пройти процес натуралізації.

Загалом почути латиську мову в Даугавпілсі — не найлегше завдання. А от російську мову тут чутно не просто у звичайних розмовах перехожих — продавці в магазинах та офіціанти в кафе теж за замовчуванням звертаються до клієнтів російською.

І трохи про пріоритети міської влади. Російський культурний центр у цьому році отримав з міського бюджету 266 тисяч євро, а на проєкти, пов'язані зі збереженням природи та біорізноманіття, місто спрямувало 60 тисяч євро. Цікаво забезпечується і допомога українським біженцям — на початку року в Даугавпілсі було 849 біженців і біженок з України, але у бюджеті закладено 56543 євро на виплати працівникам соцслужб, які беруть участь у наданні допомоги. А на проживання та харчування українців місто планує витратити 471 155 євро, хоч на момент складання бюджету муніципалітет розмістив лише 280 біженців. Утім, показово, що з 39,8 тисячі українських біженців, які зареєструвалися в Латвії, у Даугавпілсі вирішили жити менше тисячі.

На відміну від інших латвійських міст, на вулицях там практично не зустрічаються українські прапори, і місцеві жителі вважають це великим досягненням мера Андрія Елксніньша — вихідця з найбільшої у Латвії проросійської партії «Согласіє». Знесенню радянських пам'яток там дуже обурювалися, і навіть позаплановий вихідний на честь латвійської «бронзи» на Чемпіонаті світу з хокею образив деяких місцевих жителів, бо навіть 9 травня — робочий день, а тут якийсь хокей.

Я довго слухала розповіді знайомих про те, що являє собою Даугавпілс, читала статті про життя міста й дивилася ролики в соцмережах. Але в результаті поїхала туди саме на свято, присвячене дню міста, щоб побачити не лише як воно живе своє повсякдення, але і як веселиться та святкує.

Ведмедик із російського мультика

З погодою не дуже пощастило — у день основних заходів дощ ішов разів п'ять, не менше. Якоїсь миті здалося, що все марно і свята не буде. Але ні, людям просто треба було трохи часу, щоб узяти розгін.

Ближче до другої години дня 3 травня до вулиці Ригас, як струмки, почали стікатися групи людей — хтось у національних костюмах, хтось у брендованих майках, хтось із кульками, хтось у форменому одязі. Гуляв і чоловік у ростовій ляльці ведмедя з мультика «Маша та ведмідь». Я змушена зізнатися, що не вловила символізму того, що відбувається, але пізніше на нього вказали коментатори у фейсбуці. «Справжній російський ведмідь» був символом і таким собі щиглем у ніс латишам. За латвійськими законами, вулицями не можна ходити ні з російським прапором, ні з георгіївською стрічкою, а серед місцевих жителів багато тих, для кого ця символіка дуже важлива. І вони знаходять способи обійти закон і сказати один одному «я росіянин, я люблю Росію», — хтось вішає у салон автомобіля маленького чебурашку, хтось от придумав відправити на міське свято гігантського російського ведмедя, який усім довкола давав п'ять.

На другу годину була запланована хода організацій, яка за духом трохи нагадувала радянські першотравневі марші: один за одним оголошували різні міські організації — і їхні представники йшли колонами вулицею, ніби червоною доріжкою, позуючи фотографам, а глядачі, які стояли по боках, плескали в долоні та сміялися.  Танцювальні групи, поліцейські, шкільні вчителі, працівники фортеці, медики, громадські активісти — здавалося, цією вулицею зараз пройдуть практично всі городяни. Але коли закінчилися люди, за ними поїхали машини.

Якоїсь миті це стало до болю нагадувати парад на День Незалежності, яким він колись був у Мінську, — і я зловила себе на думці, що чекаю, коли поїдуть унітази на постаментах і військова техніка. На щастя, обійшлося без цього, але осад, як кажуть, залишився. Адже якщо під час ходи було видно, яку радість це приносить городянам, то автомобілі з салону на пішохідній вулиці виглядали, м'яко кажучи, недоречно.

Але люди на цій ході справді виглядали неймовірно щасливими. Пізніше багато хто методично напивався у фуд-зоні, підспівував і танцював на концертах, але такої радості вже й близько не було. І це дуже важливий симптом тієї проблеми, якою став Даугавпілс для країни. Людям у цьому місті гостро не вистачає можливості відчути себе частиною чогось великого та мейнстримного. Не бути маргіналами, не бути у вічній опозиції, а просто відчути, що люди навколо тобі раді. У цій ході було так багато гордості у кращому значенні цього слова! Там не було зарозумілості чи бажання змагатися, хто кращий і головніший. Наче місто, яке вічно живе в стані боротьби, на пів години змогло розслабитися та сфокусуватися на тому, що справді приносить радість.

Я бачила дуже багато роликів із Даугавпілса на 9 травня — день, який місцеві жителі називають святою датою. І на жодному з цих відео не було щасливих і спокійних у цьому щасті людей. Скорботних, заради справедливості, я теж не пригадаю. Це завжди люди, які прагнуть щось довести. Вони доводять, що радянський період — це не окупація Латвії, що радянські пам'ятники — це святиня, що Червона армія — найсильніша, і слово за словом, усі подібні докази зводяться до того, що «наше діло праве, ми переможемо».  Під «нами» мається на увазі Росія, під перемогою — нова окупація.

«Підожди, блін, от прийдуть наші. Тоді ви, блін, точно по-іншому забалакаєте», — говорив 9 травня латвійським поліцейським пенсіонер Григорій Бояров, якого затримала поліція, коли він, одягнений у піджак із медалями, хотів покласти квіти на місце знесеного раніше радянського пам'ятника. Російська пропаганда намагалася піднести це як затримання немічного старого, який у минулому звільняв Європу від нацизму, але виявилося, що воював Бояров не у Другій світовій війні, а в Афганістані.

Ця історія — одна з багатьох подібних. Даугавпілс ніби постійно живе в атмосфері ворожнечі та відмовляється визнавати, що час іде вперед, що світ змінюється. Не визнає помилки минулого, а з піною біля рота доводить, що все в СРСР було добре та правильно, і взагалі треба було б повторити. А під час ходи на День міста був зовсім інший порядок денний — не треба нічого повторювати, не треба журитися про минуле. Можна вийти з позиції жертви й побачити, що і в Даугавпілсі є місце для радості, хай як пафосно це не звучало б.

Концерт, який мав залишитися непоміченим

Після ходи атмосфера поступово ставала все більш гнітючою — у фуд-зоні збиралися тисячі людей, багато з них приносили свій алкоголь, і з кожною годиною центр міста все більше нагадував одну велику п'янку. На головній сцені йшов офіційний концерт латиською, але було зрозуміло, що це формальна програма для окозамилювання.

Власне для городян був паралельний концерт на іншій сцені — і там уже ніхто особливо не обтяжував себе державною мовою. З динаміків теж лунали російські пісні. Проходиш повз один намет, а там — «А дождь на окнах рісуєт, напомінаєт о твоїх поцелуях….», крокуєш повз атракціони, а звідти — «Я так хотєла жить однім тобою, однім тобою...».  Про те, що я в Латвії, а не в російському місті, нагадували хіба що цінники на фудкорті — всі вони були оформлені латиською.

А о дев'ятій вечора на головній сцені був і головний концерт. До міста приїхала Віра Брежнєва — колишня солістка гурту «Віагра», яка після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну заявила, що відмовляється від старого псевдоніма, і тепер вона просто Vera. За словами мера Даугавпілса, щоб виступати російською, вона поставила умову: її виступ не повинен транслюватися на екранах біля сцени, які зазвичай дозволяють глядачам здалеку бачити, що відбувається на сцені. Сам виступ, за словами того ж мера, обійшовся місту в 61 тисячу євро. І так, співачка і співала, і між піснями говорила російською. Про війну не говорила, зате розповідала, який чудовий мала день.

Цікаво, що місцеві жителі не оцінили її готовність солідаризуватися з ними та все одно довго обурювалися в соцмережах — і через те, що екрани вимкнули, і через те, що співачка виглядає не так, як вони її пам'ятають у минулому. Загалом тепер у Даугавпілсі на одну теорію змови більше — частина городян упевнена, що їм підсунули двійника замість справжньої Віри Брежнєвої.

І навіть пісня про «кохання під різними прапорами» деяких жителів Даугавпілса образила. Хоча здавалося, їм варто було порадіти, що Брежнєва знову «перевзулася», а її принципової проукраїнської позиції вистачило так ненадовго.

Закінчився святковий вечір салютом. Коли він почався, я тільки-но під'їхала до свого мініготелю, розташованого в приватному секторі. Під гуркіт феєрверків повз двір пронісся собака. Наступного ранку місто було малолюдним і нагадувало ранок першого січня.  Продавці на святковому ярмарку виглядали пом'ятими, більшість людей навколо явно мучилися з похмілля.

Свято скінчилося.