Чи не час припинити? Що робити Україні з транзитом російських газу, нафти та аміаку?

Неодноразово звучало і звучить — з якого дива Україна продовжує транзит російських газу та нафти через свою територію в той час, коли Росія десятий рік веде геноцидну війну проти нашої країни? Питання загострилося після 24 лютого 2022 року, а особливо після 11 вересня, коли РФ розпочала масовані ракетні удари по енергетичній інфраструктурі України. Ну, а підрив росіянами Каховської ГЕС 6 червня та замаскована підготовка ядерної аварії на ЗАЕС ставлять питання руба: чи не час зупинити транзит?

Транзит газу

31 грудня 2024 року втратить чинність «Угода про надання послуги з організації транспортування природного газу територією України між ПАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України» від 30 грудня 2019 року. Угода була результатом важких переговорів за сприяння Єврокомісії.

Тоді росіяни спільно з потужними європейськими компаніями завзято реалізовували проєкт «Північний потік-2», щоб зробити український маршрут просто непотрібним, збільшуючи залежність Європи від російських постачань безтранзитним маршрутом через Балтику. В окремі роки 45–47% імпортованого газу надходило з Росії. А залежність деяких країн — членів Євросоюзу була ще більшою. Зрештою, Росія в особі «Газпрому» втратила більшість позицій на європейському газовому ринку після «спецоперації з осушування» його протягом 2021 року та підриву «Північних потоків» у вересні 2022-го. Але...

Але російський природний газ продовжує надходити і споживатися в Європейському Союзі. Хоча ЄС ухвалив рішення скоротити споживання газу, інтенсифікувати перехід до відновлюваних джерел енергії, а головне — замінити російські енергоносії на ринку газу та інших викопних палив (план RePowerEU), тим не менш повністю відмовитися від постачань із Росії ЄС не в змозі. Частка російського трубопровідного газу суттєво впала. У першому кварталі 2023 року вона становила лише 5,7%, а інший газ надходив з родовищ Північного моря, з Північної Африки, Каспію та у вигляді СПГ, а також піднімався з підземних сховищ.

Однак ЄС і досі не спромігся ухвалити рішення про повну заборону імпорту з РФ природного трубопровідного газу і СПГ, а деякі країни продовжують отримувати російський газ у попередніх договірних обсягах. Споживачами трубопровідного газу залишаються Угорщина, Словаччина, Австрія, Італія. Але і вони, за повідомленням європейської преси, наполегливо шукають альтернативні джерела газу, щоб якнайшвидше замінити російські поставки. Наприклад, Австрія, за даними Politico, імпортувала з Росії 57% газу у лютому. Російський СПГ надходив до терміналів Бельгії, Іспанії, Нідерландів і після регазифікації потрапляв у загальноєвропейську газову мережу. Загалом, за оцінками фінського Центру досліджень енергетики та чистого повітря CREA, за п’ять місяців поточного року в країни ЄС було імпортовано трубопровідного та скрапленого газу на загальну суму близько 6,3 млрд євро, що значно менше, ніж 2022-го, коли ціна російського газу була в п’ять разів вищою.

Останнім часом російський газ потрапляє в Європу двома шляхами. У червні цього року територією України транспортується щодобово близько 40–42 млн кубометрів газу (15 млрд у річному обчисленні). Ще близько 25 млн кубометрів на добу надходить «Турецьким потоком» через Туреччину та Болгарію. Попри всі намагання «Газпрому» знищити український маршрут транспортування газу, він знову став основним для постачань в Європу.

Українська газотранспортна система (ГТС) є надійним транзитним маршрутом газу для Європейського Союзу. Чи має економічну доцільність транспортування російського газу для України? Поки так, враховуючи, що на сьогодні 70–80% доходу оператор ГТС отримує від послуги за транспортування газу. Але не корпоративний інтерес є головним для збереження транзиту. В Україні і на урядовому, і на корпоративному, і на експертному рівнях завжди наголошувалося, що українська ГТС є надійним напрямком транспортування газу для ЄС. Євросоюз допомагає Україні, Україна сприяє ЄС у міру своїх можливостей.

Відповідальне ставлення до транзитного транспортування газу закріплено в Стратегії зовнішньополітичної діяльності України від 26 серпня 2021 року. Згідно з пунктом 62 Стратегії «Україна залишатиметься надійним і відповідальним партнером ЄС у питанні транзиту газу, що слугуватиме гарантією зміцнення енергетичної безпеки Європи, розвиватиме стратегічне партнерство з ЄС в енергетичній сфері. Буде продовжено роботу з метою забезпечення повної інтеграції енергетичних ринків України та ЄС».

Транзитні гарантії прописано в Угоді про асоціацію Україна—ЄС. Відповідно до пункту 1 статті 276 «Збій у постачанні», «кожна Сторона гарантує, що оператори системи передачі вживатимуть необхідні заходи для того, щоб:

а) мінімізувати ризик випадкового переривання, скорочення або зупинки транзиту і транспортування;

б) швидко відновити нормальну роботу такого транзиту або транспортування, яка була випадково перервана, скорочена або зупинена».

Отже, питання подальшого транспортування газпромівського газу має бути узгодженим і комплексним та залежить від рішення ЄС щодо можливості/заборони його імпорту. Йде другий рік повномасштабної війни, але російський газ продовжує споживатися в Європейському Союзі. І це основна причина збереження його транзиту нашою територією. Проте українську ГТС потрібно підготовити і технічно, і фінансово до нових умов роботи. Витрати оператора мають бути оптимізовані через виведення з експлуатації надлишкових об’єктів чи перепрофілювання використання компресорних станцій, які наразі не задіяні, для маневрової електрогенерації.

Чи має агресор і надалі отримувати кошти в Європі за свій газ для подальшого руйнування України, яка є країною-кандидатом на вступ до ЄС? Щонайменше нелогічно купувати газ у країни, яку Європейський парламент визнав державою-спонсором тероризму. Але допоки російський газ споживається в деяких країнах ЄС, його транспортування має здійснюватися. Рішення щодо повної заборони імпорту газу з РФ (як трубопровідного, так і СПГ) повинно бути ухвалено Радою ЄС.

Транспортування нафти

Нафтопереробна та нафтотранспортна галузі України стали для Росії цілями на ураження з початком путінського правління. РФ цілеспрямовано вкладала кошти і докладала зусиль у розбудову обхідних нафтотранспортних потужностей для обмеження транзиту через Україну та збільшення фінансового тягаря для української економіки. З понад 53 млн тонн транзиту на початку 2000-х зараз транспортується близько 12 млн тонн російської нафти в три країни Центральної Європи.

Так чи інакше, остання тонна російської нафти для ЄС пройде через територію України, оскільки її основним отримувачем є орбанівська Угорщина. Але завершення транзитної функції нафтотранспортної системи не означає припинення використання інфраструктури транспортування нафти.

Нафтові ін’єкції режиму Орбана стримують Росію від масованих ударів по нафтотранспортній інфраструктурі, на відміну від паливної та нафтопереробної, яка зазнала фатальних уражень.

Наявність власного нафтовидобутку навіть у обсязі 1,4–1,5 млн тонн на рік зберігає потребу у нафтотранспортній інфраструктурі. Неможливість швидкого відновлення вітчизняної нафтопереробки спричиняє необхідність доставляти видобуту нафту трубопроводом «Дружба» на переробку в сусідню Словаччину чи Чеську Республіку. Найближчі два роки країни Центральної Європи продовжать імпортувати російську нафту, використовуючи винятки із нафтового ембарго ЄС 2022 року, що приводить до збереження транзиту в такі країни, як Словаччина та Чехія, що послідовно і системно підтримують нас у протидії російській агресії.

Курс на декарбонізацію не означає автоматичного припинення використання нафти. Звісно, що «Укртранснафта» вже сьогодні повинна опрацьовувати сценарії припинення транзиту російської нафти, перепрофілювання частини інфраструктури для інших потреб або виведення їх з експлуатації. При цьому важливе значення матиме використання нафтотранспортної інфраструктури для забезпечення енергетичної безпеки держави, зокрема, забезпечення стійкості системи постачання нафтопродуктів. Адже ми повинні враховувати небезпеку подальших ракетних ударів із російського боку навіть після відновлення територіальної цілісності України в межах кордонів 1991 року. Цілком імовірною може бути потреба у частковій розбудові такої захищеної інфраструктури.

Членство України в НАТО дало б унікальну можливість для Альянсу розширити свою мережу паливного забезпечення (продуктопроводи), яка відстала на пів століття від реалій сьогодення — війни Росії в Європі проти України і проти Європи. Вона не враховує навіть реалій членства в Альянсі країн Центральної Європи. І тут українська нафтотранспортна система має свої перспективи.

Транзит аміаку

До 24 лютого 2022 року основним маршрутом постачання російського аміаку на світовий ринок був аміакопровід Тольятті—Одеса потужністю 2,5 млн тонн на рік, через який проходило близько 76% російського експорту аміаку. Частка Росії в світовому експорті чистого аміаку — близько 12%. Він постачався від російського підприємства ПАТ «Тольяттіазот» (ТОАЗ) до Одеського припортового заводу, звідки завантажувався в спеціальні танкери-аміаковози та прямував до споживачів. Після повномасштабного вторгнення транзит аміакопроводом зупинився, а з семи агрегатів ТОАЗ працюють у режимі зниженого навантаження лише три. Маючи дешевий газ, Росія є одним із найбільших виробників та експортерів аміаку й виробляє до третини амонійних добрив у світі.

Росія намагається створити власні експортні потужності морським транспортом. До кінця 2023 року має бути запущена перша черга морського портового комплексу з перевалки аміаку поблизу Тамані потужністю 2 млн тонн на рік. Проєкт має позбавити ТОАЗ залежності від українського транзиту і, за планами, бути повністю завершеним 2025 року. Загальна потужність нового терміналу становитиме 5 млн тонн на рік. Дивний вибір місця розташування терміналу, бо він перебуватиме в зоні ураження далекобійних засобів Збройних сил України.

Москва називає відновлення транзиту однією з умов подовження дії «зернової угоди». ООН бездумно підтримує відновлення постачання аміаку трубопроводом, намагаючись допомогти глобальній продовольчій безпеці. Чому це важливо для Росії? Аміак виробляють із природного газу. На тлі суттєвого скорочення споживання російського газу в ЄС збільшення експорту аміаку може дозволити збільшити обсяги внутрішнього споживання газу російським хімпромом, що принесе додаткові кошти на ведення війни.

Чому транзит аміаку є невигідним і небезпечним для України? По-перше, це означатиме збільшення доходів РФ, які вона витратить на війну в Україні. По-друге, аміак — токсична речовина. Вибух унаслідок чергової російської масованої ракетної атаки чи прихованої диверсії може призвести до масштабної катастрофи. В травні 2022 року був пошкоджений аміакопровід під Бахмутом, який на той час не експлуатувався, але залишався з технологічним газом усередині. Попри те, що він не працював, наслідком стало утворення аміачної хмари із зоною ураження радіусом 4 км. Трубопровід проходить у безпосередній близькості до лінії фронту. А 6 червня внаслідок обстрілу під час бойових дій із аміакопроводу Тольятті—Одеса у Куп’янському районі Харківської області стався витік 134 тонн аміаку. Ситуація з Каховською ГЕС показала, що ворог цілеспрямовано творить екоцид на території України і вдається до будь-яких воєнних злочинів.

2021 року транзитом через Україну пройшло 2,3 млн тонн аміаку, за які «Укрхімтрансаміак» отримав від Росії близько 108 млн дол. — доволі мізерну суму, не варту ризиків. Тому досі реакція Ради національної безпеки та оборони України є єдиною правильною: «Ми не маємо права підтримувати країну-терориста, щоб вона заробляла, користуючись нашою інфраструктурою, нашою територією». Залишається лише додати, що ми не маємо права наражати себе на небезпеку, адже транзит аміаку із значним відсотком ймовірності може бути використаний для масового ураження.

Час добігає кінця

Те, що має початок, має й кінець. Транзитний період завершується. Ядерний шантаж Росії вносить серйозні корективи. (Без)діяльність міжнародних організацій і наших партнерів після підриву агресором Каховської ГЕС змушує нас переосмислити традиційні підходи. Україна в умовах зовнішньої агресії дотримується своїх зобов’язань перед європейськими партнерами. Але коли агресор починає діяти за алгоритмом масового ураження, навряд чи ми вправі задля комфорту європейців піддавати ризику життя своїх громадян, як у випадку транзиту аміаку, чи продовжувати транзит нафти троянському коню Росії в Європі або ж транзит газу альпійським путінферштеєрам. До речі, одне з припущень, чому Росія так наполягала на відновленні транзиту аміаку, полягає в плануванні ураження підрозділів ЗСУ через підрив трубопроводу в районі Бахмута в ході контрнаступальної операції або ж диверсії під виглядом технічного інциденту на терміналі в порту «Південний» під час відвантаження аміаку на борт.

Уряд України повинен був би чітко попередити європейських партнерів, що дії не зупиненої недостатніми західними санкціями Росії можуть у будь-який час унеможливити подальший транзит газу та нафти на територію ЄС. Ворог вражає критичну інфраструктуру України на всю глибину її території. Україна не має достатньо далекобійних засобів ураження, щоб адекватно відповісти на ці удари вглиб території РФ — принаймні до Ямалу та Уралу. Тому відповідь має бути асиметричною. У війни інша логіка, ніж у комерції. Ворога треба нищити всюди, скрізь йому має завдаватися шкода. Компромісу з тими, хто прийшов нас вбивати, бути не може. Тому у транзиту йде зворотний відлік часу.