«Фашизм не розуміє відмінностей»

У Києві завершився ювілейний XX кінофестиваль Docudays UA. Однією з його центральних подій стала українська прем’єра фільму Марка Казінса «Похід на Рим» (Італія), раніше відзначеного номінацією на Премію європейської кіноакадемії (неофіційно відомою як «Єврооскар») і низкою інших нагород.

Формально наскрізним сюжетом «Походу на Рим» є підйом фашизму в Італії та Європі, старт якому дав марш чорносорочечників (бойові загони фашистської партії Італії. — «ДМ») наприкінці жовтня 1922 року на італійську столицю, що призвело до захоплення влади Беніто Муссоліні (італійський диктатор у 1922–43 роках, лідер італійських фашистів. — «ДМ»). Однак насправді змістовне поле картини набагато ширше.

Марка Казінса цікавить насамперед роль кінематографа і, ширше, культури в політичних маніпуляціях, які приводять до влади тиранів і спричиняють війни. Цей конфлікт він починає досліджувати вже на старті фільму, зіставляючи дві німі стрічки, зафільмовані у 1922 році, — «Стіл бідняків» Ельвіри Ноттарі й «A Noi!» («До нас!») Умберто Парадізі. Перша — зйомка вуличного обіду для незаможних неаполітанців — чудова реалістична замальовка тодішнього італійського суспільства, наповнена яскравими характерами. Друга — пропагандистська хроніка того самого маршу, повна маніпуляцій, пересмикувань і брехні. Власне, Казінс і далі активно використовує фільми та зйомки різних часів — як ігрові, так і документальні — щоби проілюструвати свою оповідь, яку він веде начиткою, за кадром.

Друга образна послідовність, на яку спирається фільм, — архітектура. Казінс дуже винахідливо поєднує озвучені події й тези із планами римських будівель різних епох — від античних руїн до модернізму часів Муссоліні; можна сказати, оркеструє фільм архітектурою. Так, міська забудова стає наочним втіленням тих чи інших ідеологічних змін, а також сценою для збурень і конфліктів; тому так доречно й точно в цьому ряді з’являються плани спаленого Маріуполя — жахливий прояв іще однієї імперської фантазії.

Нарешті, третій, емоційно пронизливий сюжет — історія безіменної італійської жінки, яка спочатку із захопленням прийняла фашизм, а потім відкинула його: ці реалістичні та сповнені болю нотатки (звучать як справжній щоденник, але були повністю придумані режисером) виконані видатною італійською актрисою Альбою Рорвахер.

Фактично, в Казінса вийшов багатоплановий, організований на кшталт симфонічного твору (частини фільму навіть названі музичними термінами — Feroce, Basso Сontinuo, Furioso) візуальний есей про маніпулятивні механізми влади й про те, як мистецтво може опиратися цим маніпуляціям.

Засновник французької «нової хвилі» Жан-Люк Годар свого часу стверджував, що не треба робити політичні фільми — натомість треба робити фільми політично. «Похід на Рим» — блискуче втілення цієї тези.

Марк Казінс — ірландсько-шотландський режисер і сценарист. Премʼєри його фільмів проходили в Каннах, Берліні, Венеції на кінофестивалі «Санденс». Марк знімав в Іраку, в Сараєво під час облоги, в Ірані, Мексиці, в різних куточках Азії, а також в Америці та Європі. Написав, з-поміж інших, книжки «Уявляти реальність: книга документалістики видавництва Faber» та «Історія погляду». Працював над новаторськими кінопроєктами разом із Тільдою Свінтон.

Марк Казінс

— Марку, на початку «Походу на Рим» є один цікавий момент: 28 жовтня 1922  року тодішній італійський король Віктор Емануїл ІІІ після нетривалої розмови з ватажком фашистів і лідером масонської ложі відмовляється затверджувати урядовий указ про стан облоги, тим самим відкриваючи фашистам дорогу до влади. Чому король так легко здався узурпаторам? За 20 хвилин вирішили долю цілої країни...

— Король був слабкою людиною. Як і ліберальна коаліція, що тоді керувала країною. Хороші люди — але слабкі. А от римські масони, які підтримували фашистів, були сильні. Там далі є дуже цікава сцена із сатиричного фільму 1971 року «Влада», де три великих коти на тронах — військо, торгівля й аграрні магнати — вирішують, хто очолить державу. Ми думаємо, що соціальні медіа, твітер і тікток сьогодні такі потужні. Але тоді король ставив ті ж самі запитання. Що думають люди на площах? Що думають прості люди, які п’ють вино в дешевих кафе? І король злякався, а комерсанти, військові, чиновники подумали, що Муссоліні та його поплічники можуть достукатися до простих людей. Це справжня демагогія, авторитаризм старого зразка. Але ви можете поставити протилежне запитання: «Як країни протистоять фашизму? Що відбувається в демократичних суспільствах, які кажуть "ні" фашизму?» Справді цікаве питання, чи не так? Дуже зворушливе й емоційне. Наприклад, я родом з Ірландії, а Ірландія була дуже правим, консервативним суспільством, яке не дбало про жінок чи більший рівень свободи, а дбало лише про церкву. А потім воно радикально змінилося. Там обрали жінку-президента. Країна перестрибнула з ХІХ століття в ХХІ. І зараз Ірландія набагато вища за рівнем свободи преси, ніж, наприклад, Велика Британія, це набагато краще місце для меншин, ніж багато країн світу. Тож Ірландія зробила це. Суспільство інформувало себе, прислухалося до аргументів про людяність, любов і солідарність.

— Як ви думаєте, чи пройшла Італія таку ж денацифікацію, як і Німеччина?

— Так. Звісно, важко бути надто оптимістичним, коли бачиш когось на кшталт Джорджі Мелоні (ультраправа політикиня, чинна прем’єр-міністерка Італії. — «ДМ»)…

— До речі, а чому ви вставили її фото в «Похід на Рим»?

— Я не думав цього робити, поки вона не виголосила жахливу промову в Іспанії два роки тому, де сказала, що вона проти ЛГБТ (як і всі ці праві, як Путін), а ще наголосила на універсальності хреста, що Європа за визначенням християнська монокультура, що є повним абсурдом. Коли «Похід на Рим» показували у школах Італії як частину освітньої програми, її партія намагалася заборонити ці покази. І вони здійняли галас у парламенті, мовляв, що цей хлопець може знати про Муссоліні, але, до честі італійських бюрократів, останні заперечили: ні, це цінна робота. Тому, я думаю, боротьба з фашизмом ніколи не закінчиться. І ви, друзі, знаєте це. Сподіваюся, ви виграєте свою жахливу довбану війну. Але до того постраждає багато людей. Коли я показав Майклу Муру «Похід на Рим», він сказав: «Фашисти завжди програють, але не раніше, ніж уб’ють мільйони».

— Ви показуєте багато архітектури часів Муссоліні. І це питання спадщини диктатури важливе й для нас. Що ж робити з цією монументальною пропагандою?

— Я був в Україні кілька разів. Не пам’ятаю, щоб бачив бодай один пам’ятник Леніну. Леніна більше немає чи він ще десь стоїть?

— Так, повністю зник. Але на окупованих Росією територіях ці пам’ятники відновлюють.

— Звичайно, відновлюють. Отакі монументи забруднюють наші публічні простори: нам доводиться дивитися на диктатора, рабовласника чи імперіаліста. Це якась просто чорнобильська токсичність, ніби радіація в повітрі. Але особисто я вважаю, що найкраще ці пам’ятники переносити в музеї, використовувати для історичної освіти.

— Що, на вашу думку, було для Путіна його походом на Рим?

— Похід на Рим був фантазією фашистів про завоювання і контроль. Я думаю, що війна Росії проти вас — це теж химера власності: мовляв, ми володіємо Україною. Вони вбивають тисячі людей заради своєї маячні. І, аби виправдати свої звірства, заперечують будь-яке життя в Україні. Наприклад, з огляду на те, що ми кіношники, в мене на руці нататуйовано ім’я Кіри Муратової (показує татуювання). Вона моя улюблена режисерка. В моїй десятці найкращих фільмів усіх часів є дві українських режисерки — Муратова та Лариса Шепітько. Але росіяни не можуть цього стерпіти, вони повинні заперечувати індивідуальність України, її митців, її народ, її мову, її самобутність. І при цьому кажуть: «Подивіться на нашу велику культуру». І так, є чудові письменники з Росії. Але це все завдяки винищенню інших культур, завдяки Шепітько й Муратовій. Насправді це фрейдистська фантазія руйнування. Як у примхливої дитини, котра, коли бачить, що хтось тримає сире яйце в руці, настільки хоче розбити його, що просто кричить і божеволіє від люті. Це просто дико.

— До речі, кажучи про цю війну. Ви розповідаєте про напад Муссоліні на Албанію, коли фашистська пропаганда за виправдання агресії твердила, що албанці та італійці — це один народ, якому треба возз’єднатися. Це слово в слово те ж саме, що говорить російська пропаганда про українців.

— У тому-то й річ. Фашизм не розуміє відмінностей. Відмінність лякає людей. Але якщо є ті, хто відрізняється від тебе, то ти повинен їх слухати й учитися в них. А Путін і нинішні російські експансіоністи слухати й учитися не вміють. Весь проєкт Радянського Союзу не був спрямований на те, щоби слухати й учитися в інших, натомість послання було таке: «Подивіться, які ми великі, і нам байдуже, що ви думаєте. Ми збираємося штампувати наш бренд і підганяти під нього всіх вас». Тому слухати та вчитися — це повернення до смирення і м’якості.

Читайте також:

• «Діти-герої», або Як російська пропаганда змалку вчить помирати «за Родіну»
• Back in the USSR. Чому Росія нав’язує молоді радянщину

— І останнє запитання. Ви вже частково відповіли на нього, але це важливо. Що лякає вас?

— Я не можу відповісти на це, не засмутившись. Ми зовсім недавно пережили COVID, кожна країна постраждала від нього. І хоча б тому нам варто об’єднатися як виду. Бо планета, знаєте, дичавіє. Звісно, ми здатні об’єднатися як вид — і все одно окремі люди та країни можуть знову винайти ненависть. Ось що мене лякає.

— Так, це дуже сумно. Дякую вам за змістовну розмову.

— Дякую, друже. Я сподіваюся, ви будете в безпеці. Хочу якось повернутися до Києва, тому що я чудово провів час в Україні, тож сподіваюся, що ми зможемо ще зустрітися.