Втратила ногу на Херсонщині: 19-річна захисниця стала на протез і має намір допомагати іншим

19-річна військова Руслана Данилкіна втратила ногу під Херсоном, але не змарнувала жагу до життя та оптимізм. Дівчина пройшла протезування три місяці тому, і вже замислюється про те, щоб допомогти іншим воїнам, які дістали важкі поранення.

Свою історію вона розповіла в інтерв’ю центру реабілітації постраждалих від війни Superhumans.

Руслана виросла в Одесі, в сім’ї військових і про війну знала багато, хоча сама не планувала брати до рук зброю. Але на другий місяць великої війни зрозуміла: не може залишатися в тилу. Зібрала документи і згодом домоглася, щоб її, 18-річну, перевели на посаду зв’язківця на передовій.

На десятому місяці служби, перебуваючи на Херсонщині, Руслана разом із побратимами потрапила під обстріл. Вижила дивом, тільки завдяки тому, що поруч була машина лікарів іншого підрозділу, які наклали джгут і довезли до операційної. Якби не вони – стікла б кров’ю до прибуття допомоги.

– Я все зрозуміла, ще коли була поранена, але коли прийшла до тями після операції і відчула, що ноги немає – вперше заплакала. Я не їла і не спала, як і всі люди з такими випадками, – зізнається Руслана.

Їй вдалося віднайти жагу до життя, встати спочатку на милиці, а потім – пройти протезування в центрі Superhumans, заснованому одеським бізнесменом Андрієм Ставніцером.

Нині Руслана користується протезом, який сама називає “механічним”: ним треба керувати, йти, напружуючи все тіло, і уважно дивитися, куди крокуєш. Попри те, як складно це звучить, захисниця впевнено пересувається, щодня проходячи чималі відстані.

Руслана думає над тим, щоб самій почати працювати в клініці та підтримувати військових з ампутацією кінцівок. Адже поки сама лікувалася, познайомилася з людьми, які після важких поранень переставали бачити сенс у житті й навіть укорочували собі життя.

Руслана ж упевнена: хоча минуле життя ніколи не повернеться, протезування здатне наблизити його рівень до того, що було раніше. Після травми можна жити і бути щасливим.