Ірина Славінська: «Культура — це те, що нас захищає та що маємо захищати ми». Частина 1

Письменниця та перекладачка, виконавча продюсерка радіо «Культура» Ірина Славінська під час цьогорічного міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал» стала кураторкою його літературної програми. Вона має назву «Перенести досвід у пам'ять», бо митці продовжують писати твори, які відображають воєнний час, щоб зберегти цей досвід за допомогою друкованого слова. Серед подій «Книжкового арсеналу» — поетичні читання «Поезія в пікселі» та дискусія «Наш Крим: на сторінках книжок». У першій частині інтерв'ю з Іриною Славінською говоримо про цей фестиваль.

— З 22 по 25 червня проходитиме 11-й міжнародний фестиваль «Книжковий арсенал». На вашу думку, наскільки важливо його проводити саме зараз під час війни?

— Я впевнена, що проводити «Книжковий арсенал» і загалом такі події в культурній царині необхідно. Великою мірою я бачу це як жест незламності. Такі заходи та відважні команди їхніх організаторів засвідчують, що у нас є сили працювати далі. Я щаслива, що «Книжковий арсенал» цього року відбудеться.

— Ірино, цьогоріч ви є кураторкою основної літературної програми фестивалю, яка має назву «Перенести досвід у пам'ять». Про що вона? Який її основний сенс?

— Я виходила з того, що ця літературна програма має вмістити те, що ми проживаємо з 24 лютого 2022 року в літературному контексті. Але, вочевидь, ми не можемо говорити про літературу саму по собі: книжки ми читаємо або не читаємо в тій реальності, яка у нас є. Я довго думала про те, який досвід для нас усіх є спільним — і це досвід проживання війни. В кожного та кожної свій. Цей досвід насамперед існує як усний — у запитаннях «чи було у вас гучно?», в спогадах, хто як виїжджав з окупації. Але на якомусь етапі він перетвориться на пам’ять, тобто на те, що можна передати далі — наступним поколінням, в інші країни, глобальній аудиторії, щоб із цим можна було працювати. Я почала цікавитися та більше думати про те, як це функціонує. І відповідь полягає  в тому, що це робота, яка триває — на жаль, уже десятий рік.

      Читайте також: «Попри воєнний стан». Фестиваль «Книжковий Арсенал» проходитиме з 22 до 25 червня

Цьогорічна літературна програма «Книжкового Арсеналу» досліджує цей процес. У центрі уваги — множинність тих досвідів, з якими ми зустрічаємося в часи війни і як автори й авторки, і як читачі та читачки. Саме тому в цій програмі дуже легко можна буде знайти і письменників чи письменниць, які вже давно працюють і мають довгу бібліографію, і доволі багато дебютантів і дебютанток, які почали створювати свої перші тексти тільки після початку повномасштабного вторгнення. Так само ми артикулюємо приклад, досвід, книжки тих, хто почав писати в контексті початку війни 2014 року. Ці всі перспективи, ці всі досвіди під час фестивалю між собою зустрінуться та будуть у діалозі. Як кураторка я їх не розмежовую на окремі кластери. Це нагода письменникам і письменницям із різними досвідами побути разом і поговорити про те, з чим вони живуть і з чим вони працюють, створюючи тексти.

Про читацьку перспективу я так само запропоную говорити з різних аспектів, працюючи, наприклад, з контекстом того, що багатьом людям сьогодні важко читати. Тобто, ймовірно, на «Книжковий арсенал» цього року можуть прийти люди, які за 15 місяців від початку вторгнення не прочитали жодної книжки. Або, можливо, прочитали якусь одну, чи почали щось читати, але не змогли закінчити. Також мені цікаво поговорити про книжку як про те, що нас єднає. Нас єднає читання, водночас інформаційний простір пропонує багато різних варіантів буття з книжками. Це може бути щось таке, що робить радіо «Культура», створюючи аудіолітературний контент — наші радіодрами, радіодокументалки, програми «Аудіокнижка» та «Радіодетектив». З цієї ж причини все більш популярними стають подкасти, присвячені літературі — це засвідчує і успіх нашого подкасту «Книгосховище», який готує Олена Гусейнова. Так само промовиста мода на книжкові клуби, що збирають людей разом із нагоди певної книжки — але не так для читання, як для бесіди. І саме такі різні способи бути з книжкою, єднатися навколо книжки, бути усамітненими із книжкою — це те, з чим мені цікаво працювати.

        Читайте також: Кураторкою основної літературної програми «Книжкового Арсеналу» буде Ірина Славінська

Третя важлива сюжетна лінія цьогорічної літературної програми — поезія. Ви могли помітити, що сьогодні саме поезія на вістрі, в авангарді говоріння про досвіди війни. Поезія оперативно реагує, вона не потребує багато часу на написання, як би грубо це не звучало. І — що важливо нині — нею дуже легко ділитися, адаптувавши під формат будь-яких соцмереж. Поетичні тексти про війну, які сьогодні з'являються, усім нам дають мову, якою ми можемо говорити про неї. Зокрема поезія вбирає в слова те, що ми всі пережили. Саме тому кожного дня в літературній програмі ввечері будуть доволі об'ємні поетичні читання, які разом збирають дуже різних поетів і поеток, з дебютантами й дебютантками включно.

— Програма «Книжкового арсеналу» вражає насиченістю та різноманітністю. Які заходи ви порадили б відвідати?

— Я б радила тим, хто буде в Києві в день відкриття «Книжкового арсеналу» 22 червня,  завітати на дві події. Вони будуть проходити одна за одною, тобто на них реально встигнути. О 19:00 22 червня — поетичні читання, які називаються «Поезія в пікселі». Назва вказує на те, що це поетичні читання, до яких долучаться поети та поетки-військовослужбовці. І ми там зможемо почути голоси багатьох дуже важливих авторів. Я всіх назву, щоб нікого не образити: Ярина Чорногуз, Олена Герасим’юк, Павло Вишебаба, Максим Кривцов, Артур Дронь, Ліза Жарікова, Анатолій Дністровий. Це поезія, яка твориться там, де сьогодні твориться історія України. Модераторка — моя колега з Радіо Культура Олена Гусейнова.

По тому, 22 червня о 20-й годині розпочнеться дуже дорога моєму серцю дискусія, яка називається «Наш Крим: на сторінках книжок». Ми поговоримо про новинки, які зараз у всіх на вустах: «Дім солі» Світлани Тараторіної, «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової, збірку «Кримський інжир», яку упорядковує Алім Алієв… Ще один цікавий аспект нам відкриє роман «Часу немає» Рустема Халіла, де не йдеться про Крим, тож можемо поміркувати, що кримські автори можуть писати не тільки про Крим, а й пропонувати нам інші візії, інші світи, інші перспективи. Модераторка Вікторія Наріжна, відома колумністка й організаторка «Book Space» із Дніпра, я впевнена, дозволить якомога краще розкрити цю розмову.

— Як цього року співпрацює з «Книжковим арсеналом» радіо «Культура» і загалом Суспільне?

— У програмі «Книжкового арсеналу» цього року заплановано декілька подій, які водночас є радіоефірами. Вони відбуватимуться 23, 24, 25 червня і на сцені фестивалю, і в ефірі радіо «Культура» щоразу о 13:00. Це серія публічних інтерв'ю: з Анатолієм Дністровим і Остапом Сливинським про щоденники війни, з Тетяною  Огарковою та Володимиром Єрмоленком.

Загалом у Суспільного є добра традиція інституційної взаємодії з «Мистецьким арсеналом». 2018 року радіо «Культура» вперше працювало з виїзною студією на «Книжковому арсеналі». І відтоді щоразу сюди повертаємось.

Тож радіо «Культура» цього року так само братиме участь у «Книжковому арсеналі», з виїзною студією, але без звичних 35+ годин мовлення, про які можна прочитати в старих новинах на «Детекторі медіа». Цього разу ми підготували всього сім подій — але всі вони є частиною офіційної програми фестивалю, а також надзвичайно продумані, є фактично рефлексією про найважливіші феномени сучасної літератури. Це дозволило нам зосередитися на дуже особливих і виняткових подіях.

Тож цього року на «Книжковому арсеналі» радіо «Культура» матиме серію публічних інтерв'ю, про які я вже говорила, — щоденники, родина, масова література та читацький досвід часів війни. І, по-друге, ми будемо мати на сцені «Книжкового арсеналу» чотири вечори поетичних читань. Це «Поезія в пікселі» 22 червня, вірші про нас, вірші іноземних поетів-поеток про Україну в перекладах  сучасних поетів 23 червня. Ввечері 24 червня — поетичне читання «Війна говорить жіночими голосами», де ми почуємо голоси насамперед українських поеток із різним досвідом — і військовослужбовиць, і волонтерок, й інших, кого ми тільки можемо собі уявити. 25 червня відбудуться поетичні читання поезії, створеної після 24 лютого, де ми почуємо і дебютантів-дебютанток, які тільки-тільки почали писати свої перші тексти, і тих, хто працює в поезії давно. Вочевидь, ця дата і цей досвід є важливим порогом, це не могло не вплинути на поетику. Отже, ці публічні дискусії та ці поетичні читання можна буде почути в ефірі радіо «Культура». Це те, що відбуватиметься одночасно і як подія в програмі «Арсеналу», і як ефір на радіо «Культура». Це дещо вплине на те, що можна буде побачити на сцені, тобто в час цих подій на сцені ви побачите, наприклад, що модератор або модераторка і гостя, співрозмовники публічних інтерв'ю матимуть не звичайні мікрофони, а гарнітури з навушниками, радійними мікрофонами. Це прямі трансляції, і мені видається дуже важливим, що ми можемо дати можливість побувати на «Книжковому арсеналі» навіть тим, хто не зможе зробити цього фізично з різних причин. Хтось не доїде, хтось живе в іншій країні. Ми на радіо «Культура» робимо все, щоб такі великі культурні події були доступні для українців та українок у будь-якому куточку світу.

      Читайте також: Журналістка Наталя Гуменюк куруватиме фокус-тему цьогорічного «Книжкового арсеналу»

— «Письмо, творення текстів, робота літератури — це те, що перетворює досвід на пам’ять, яку можна передати далі, за межі особистого сприйняття, за межі усної творчості й оповідок, скажімо про війну. Та як писати, коли нормальне — звичне в довоєнних декораціях — функціонування мови не є можливим», — написали ви у своїй кураторській промові. Яка вона, сучасна українська література в часи війни? Чи змінилися, на вашу думку, твори українських письменників, написані після повномасштабного вторгнення?

— Під час війни, якщо ми говоримо про рубіж після 24 лютого 2022-го року, тексти створюють — їх ніби й багато, а ніби й ні. Це не дивно, тому що мистецьке середовище зайняте багатьма різними речами. Хтось волонтерить, хтось воює, хтось залишається у своїх містах, хтось мусив поїхати в інші міста або країни. Якщо ми говоримо про книжки, то сюди треба додати ще один контекст — виробництво книжок і те, що обстрілюваний Харків — це великий книговидавничий центр. Саме в Харкові розташовано чимало офісів великих видавців, тут є великі друкарні з потрібними потужностями, потрібною якістю. Те, що Харків досі регулярно перебуває під російським вогнем, звичайно, дуже впливає на те, хто, як і де, друкує книжки.

      Читайте також: Брак паперу, знищені друкарні та «ренесанс» української книжки. Як війна вплинула на видавців

Якщо відповідати на запитання про те, як змінилися твори українських авторів і авторок, то коротко про це не розкажеш. Наприклад, частина текстів мусить проходити випробування можливою втратою актуальності — я про рукописи, створені до 24 лютого 2022-го. Я знаю від колег письменників і письменниць, що є книжки, які вони поставили на паузу, тому що в нинішній реальності їх можна опублікувати й пізніше. І поруч із цим існують тексти «гарячі», просто з горнила, з епіцентру повномасштабного вторгнення. Тут співіснують різні жанри, які фіксують реальний досвід у щоденниках, есеях, поезії. Дуже цікаво, що авторок (насамперед авторок!) актуальної поезії ми можемо оперативно читати в соцмережах, навіть не чекаючи на вихід нової збірки. Хоча особисто я прихильниця видання нових книжок.

      Читайте також: Книжки незламності. Двадцять видань, присвячених війні в Україні

— Ірино, нещодавно у Львові та Києві ви презентували свою книжку «Невже доросла: книжка для дівчат, які вже (майже) виросли». Кому буде цікаво та корисно її прочитати?

— Фактично її можна розглядати в парі з книжкою «Майже доросла», яку я писала для підлітків 12+. Тож «Невже доросла» — це для дівчат, перефразовуючи Івана Малковича, від 2 до 102. Я її писала з думкою про старшокласницю чи першокурсницю, але так, аби цю книжку з цікавістю могла прочитати й 16-літня, і 18-літня, і така, як я, 35-літня, або й старша.

Звідки є така думка? Вона, власне, виникла з досвіду читацьких відгуків на «Майже дорослу», яку я писала для підліткової аудиторії. Виявилися, що цю книжку часто читає вся родина. Як? Або мама, бабуся чи старша сестра купують цю книжку для молодшої дівчинки та спершу самі читають, щоб перевірити, чи там немає нічого такого, що б суперечило цінностям родини. Потім вони перебувають у діалозі про цей текст. Та доволі часто я отримувала відгуки про те, що донька в родині читала цю книжку, а потім радила прочитати бабусі чи мамі. Я виявила, що книжка, яку писала для молодшої аудиторії, насправді має ширший спектр різних читачок, які можуть між собою поговорити про дорослішання, про виклики, з якими стикаються. Стало ясно, що є сенс написати «Невже дорослу», яка теж присвячена дорослішанню. Але ці книжки, попри те, що  мають між собою певні спільні резонанси, — це два різні тексти для різного віку, з різною перспективою, з різною глибиною різкості. «Невже доросла» для мене дуже дорога книжка, зокрема, тим, що цей твір мусив пережити рубіж початку повномасштабного вторгнення. Ця книжка мала бути закінчена першого березня 2022 року. Увечері 23 лютого 2022 року, як і кожного вечора, я працювала над нею, і саме почала писати останній розділ. Вочевидь, що 24 лютого я вже нічого не писала, книжка лежала. Ми з видавництвом швидко списались і зрозуміли, що тут «ні обіцянок, ні пробачень», бо почалося вторгнення, а видавництво «Vivat» — із Харкова. Тому текст я здала торік улітку, він зазнав суттєвих допрацювань. Останній розділ писався вже в часи повномасштабного вторгнення, і розділи, які були до того написані, довелося перечитати вже, так би мовити, повномасштабними очима, подивившись, що там працює, а що — ні. В розділі з’явилися пізніше додані окремі врізи, які апелюють до реальності та зауважують, що працює в умовах мирного життя, а що варто відкласти на повоєнні часи. Зараз ця книжка продовжує рухатися до читачів і читачок, а я отримую фідбеки, які допомагають бачити, що вона читається та продовжує бути місцем для діалогу і зустрічі. Хтось цей діалог веде у соцмережах, у сторіс і дописах, хтось у безпосередній розмові зі своїми рідними, друзями та подругами. І я думаю, що це безцінно.

— Я знаю, що нині під час війни є дві читацькі крайності: люди або читають дуже багато, або не можуть читати взагалі, особливо великі твори, бо важко зосередитися. Що б ви порадили робити у другому випадку?

— На мою думку, тут не може бути жодних порад, тому що ми всі у різний спосіб переживаємо той екстремальний досвід, із якими зіткнулися. Я абсолютно не та людина, яка буде говорити, що у воєнних реаліях нормально читати чи не читати. Нормально те, що допомагає конкретній людині дати раду з конкретними обставинами у її житті. Саме тому хтось читає, а хтось — не читає. Я знаю суто з «польових» розмов, що одна зі стратегій — це поринання в тексти, такий собі ескапізм. Часто це може бути жанрова література — детективи чи фентзезі, тому що вони пропонують якийсь інший світ, в якому можна побути. Інша стратегія — це неможливість читати через неможливість сконцентруватися. У цій реакції впізнаю себе. І в перші тижні після початку вторгнення я навіть твіт не з першого разу могла прочитати, та й написати його могла не з першого дня. Дуже важко було створювати тексти та їх зчитувати, сприймати. Мені здається, що правильний спосіб дій — це відчепитися від себе, дати собі час. Але я не психологиня, навряд чи можу про це якось адекватно говорити. Знаю, що є люди, які знайшли порятунок в аудіокнижках. І тут можна сказати окремо про велику соціальну місію, яку виконує радіо «Культура». Ми єдині з усіх українських мовників, які створюють чималі обсяги літературного контенту. Кожен день у нашому ефірі можна щонайменше протягом години слухати радіолітературні передачі, створені зірковими голосами класних українських акторів. Це завжди дуже якісна література, і мені видається, що це можливий вихід чи порада, про яку ви запитували. Якщо дуже важко читати, то можна взаємодіяти з літературою, слухаючи її. І чому б це не була якась вечірня година з радіо «Культура»?

— Попит в Україні на своє за час повномасштабної війни дуже виріс. Це стосується і літератури, і музики, інших видів мистецтва. Які книжки ви останнім часом читали? Що б могли порекомендувати читачам?

— З цікавого того, що я називаю читанням по роботі, прочитала чудові есеї Зебальда «Повітряна війна і література». Він мені був потрібен, щоб подумати про літературну програму «Книжкового арсеналу». Це один із прикладів текстів, які апелюють до досвіду Другої світової війни та можуть допомогти знайти якісь цікаві перспективи для рефлексій про наш нинішній воєнний досвід. Ця книжка відповідей не дала, але думання про ті речі, які описує Зебальд, дало якусь цікаву точку, з якої можна було подумати про український контекст.

З нашої літератури — «Найдовша подорож» Оксани Забужко. Есей, писаний за кордоном у момент масштабного вторгнення. Це дуже цікавий забутий досвід, коли книжку я прочитала за один вечір. Мені здається, що і книжка гарна, і дуже цікаві наративи у ній можна собі підчепити, щоб далі з ними працювати. Це вже я як медійниця говорю. Загалом добре мати такі дзеркала, у які можна подивитись і звірити свої відчуття з чиїмось іншими відчуттями.

Але на поличці біля ліжка у мене буде лежати одна книжка, яку я читаю по пів сторіночки не кожного вечора — це «Одіссея» Гомера. Фактично з літа, коли знову почала регулярніше читати, читаю античну літературу. Це можливість трохи побути у знайомому світі, бо ці книжки десятки разів перечитувала.

— Культура під час війни. Наскільки важливою є культура в умовах повномасштабного вторгнення?

— Культура під час війни надзвичайно важлива, тому що саме в контексті повномасштабного вторгнення багато людей повноцінно зрозуміли, за що ми воюємо. Виявилося, що ми воюємо і за наші всі квадратні кілометри соборної української території, і за українську мову, за право вчитися в українських школах українською мовою, не бути вбитими за будь-які прояви української ідентичності. І також виявилося, що культура може працювати як наш захист зокрема, коли все сиплеться навколо. Раптом виявилося, що саме література або музика, театр або живопис можуть тобі дати якусь зачіпку, яка дозволить протриматися. Тому я впевнена, що культура — це те, що нас захищає та що ми маємо захищати від агресивних дій російського противника. І це вже не абстрактні слова, бо ми тут говоримо про конкретну спадщину, яка знищується країною-агресором, яку ми маємо зберігати, якщо можемо, яку ми можемо знати, щоб краще пам’ятати. А також культура — це точка опори.

— Чи не шкодуєте, що пішли з Шевченківського комітету? Чи відбудеться цього року нагородження лауреатів Шевченківської премії?

- Абсолютно ні, не шкодую. Для мене було важливо, що це рішення відбулося в рамках абсолютно відкритої та легітимної розмови всередині Шевченківського комітету з іншими моїми колегами. Плюс хочу нагадати, що наша каденція насправді закінчилася рік тому, але в умовах воєнного стану було запропоновано продовжити роботу поточному складу комітету. Ми погодилися та цей рік продовжили працювати. Але загалом Шевченківський комітет працює на засадах ротації, кожні три роки склад оновлюється. Тому глобально я не бачу великої драми у тому, що склад комітету поміняється, він мав помінятись і так.

Водночас я бачу проблему в тому, що відбувалося до нашої заяви про складення повноважень. Непрозорі рішення про впровадження нових номінацій премії в поточному році — неприпустимі. Сподіваюся, нові колеги продовжать нашу практику прозорості, відкритості, діалогу з мистецьким середовищем і з широкою публікою  про те, чим нині є сучасна українська культура.

Про те, чи буде вручення, запитання потрібно ставити Офісу Президента України, який опікується премією. І, до речі, ми ще досі не бачили список членів Шевченківського комітету, знаємо поки, хто голова комітету. Але я хочу вірити, що, як і передбачають відповідні установчі документи, премія буде вручена у поточному році. Я абсолютно впевнена, що всі відзначені нашим складом комітету лауреати й лауреатки мають отримати свої нагороди.

Фото: Максим Поліщук