Перша вокалістка «Смерічки»: За концерт нам заплатили лише раз – це було хобі, а не робота

Яким був Левко Дутковський, батько всесоюзно відомого колективу, який народився у провінційній Вижниці Чернівецької області, і як українській пісні 50 років тому вдалося перемогти російську, KP.UA розповіла перша вокалістка ансамблю Марія Ісак.

Кинула професіоналів заради самодіяльності

- Як ви познайомилися з Левком Дутковським і як потрапили до «Смерічки»?

- Після закінчення Чернівецького музично-педагогічного училища я працювала у Буковинському ансамблі пісні та танцю. Коли я приїхала на вихідні до свого села, там саме проходив огляд художньої самодіяльності. І на ньому була дівчина зі «Смерічки» – вона й покликала мене. А мені дуже хотілося співати естраду! Тому після трьох років роботи у професійному ансамблі я перейшла у самодіяльність. І мені дуже подобалось. Левко Дутковський одразу мене взяв – у нього в колективі більше не було професійних вокалісток.

«Смерічка» базувалася у Будинку культури у Вижниці – там я працювала методистом з вокалу. Василь Зінкевич керував «Смеречиною» – це танцювальний колектив. У решти дівчаток також була робота в клубі, і разом ми всі співали в ансамблі.

- Яким керівником був Лев Тарасович і які стосунки складалися усередині колективу?

- Дутковський – це був фанат. Це не просто керівник, він до фанатизму любив свою справу. Сидів днями та ночами у своєму кабінеті-«закутку» під дахом Будинку культури. Його дружина Алла все скаржилася: "Я не бачу Левка вдома!".

Тоді зійшлися всі фактори – ми також були фанатами. Не всі з учасників мали музичну освіту, і Дутковський займався і з дівчатами, і з музикантами – навчав одних на слух, інших – за нотами. З нами також був Василь Стрихович – звукорежисер Чернівецького телебачення, який був таким самим фанатом. Він записував нас.

Якось у методичний кабінет зайшов знайомий баяніст, каже: «Завтра в мене буде репетиція, ідіть, дівчатка, послухайте – там дуже гарно хлопець співає». І ми пішли з ще однією методисткою зі «Смерічки», послухали та сказали: «Назарчику ( Назарій Яремчук. – Авт.), пішли до нас». А він виявляється, приходив і слухав нас!

– У чому ще виявлявся фанатизм Дутковського?

- Я б не знайшла зараз таку людину, яка хотіла б ось так вчити грати на гітарі і співати на слух. Він навчав майже всіх своїх музикантів – лише кілька із них знали ноти. Тромбоніст і трубач знали, гітаристи – ні. Хто б зараз таке робив?

Після ковіда підвело серце

- Ви продовжували спілкуватися після «Смерічки» з Левком Дутковським та іншими учасниками?

- Я часто їздила до Чернівців – у мене там лишилися дві сестри. Коли зустрічалися з дівчатами, завжди його запрошували, але він усе відмовлявся зі словами: «Лікарі мені сказали не хвилюватися!». А ми ще сміялися: "Що ти, Левко, вигадуєш!" Іноді миттю бачили його. А виявляється, у нього справді була біда з серцем. Він переніс ковид, який дав ускладнення. Я не поїхала на похорон - теж захворіла на ковід, вже втретє.

Коли фільму « Червона рута » (телевізійний фільм-концерт 1971 року. – Авт.). виповнилося 50 років, у Яремчі збирали всіх причетних до нього. Левко тоді теж не приїхав, сказав, що не може.

- Коли ви востаннє бачились?

- У 2019 році. Я приїхала до сестер, на той час там жила ще одна Марічка із «Смерічки». Вона зараз переїхала до Хмельницького, ми часто спілкуємося, передзвонюємося. Я її тоді попросила повести мене до музею Івасюка. І коли ми йшли, то на вулиці Кобилянській, на «стометрівці», бачимо – на лавці Дутковський сидить, відпочиває! Ми поговорили, звали його до музею піти з нами – відмовився, сказав, що погано почувається.

Левко дуже хотів зібрати «Смерічку», зробити творчий вечір. Але хотів, щоби це пройшло на високому рівні. Дуже хотів, і шкода, що йому так і не вдалося.

- Які відчуття, коли відкривають пам'ятники та музеї твого друга?

- Відчуття… У мені борються два почуття – гірко, що так рано пішов, і водночас так, знаєте, радісно, ​​що його спадщина таки залишиться. На його піснях уже не одне покоління виросло. Я від його пісень, від тих текстів у захваті – я вважаю, що кращого композитора ми не мали. Дай боже, щоб ще був. Хоча ще Мозгового мені подобаються пісні.

Знаєте, я щороку на Великдень ходжу на могилу Володі ( Володимир Івасюк похований на Личаківському цвинтарі у Львові. – Авт.) – вона тут поряд. Ми його дуже любили, дуже шанували. Хоча він був на три роки молодший за мене, а інших дівчаток - ще більше. Він був одночасно ніби і свій, а ніби і такий, як вихователь, учитель...

Пішла через образу

- Чому ви пішли зі «Смерічки?»

- Після фільму «Червона рута» я образилась на Левка – він мені не дав жодної пісні заспівати! Звукорежисер Стрихович запропонував заспівати «Ах, кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня». Я відповіла, що це співати не буду. Російську цю? Ні, я в житті не співала таких пісень! Хіба що один романс – «Дорогой длинною». Його у фільмі заспівала інша співачка.

Я думала, «Водограй» ми з Назарчик співатимемо. Але сказали, що цю пісню у фільмі має заспівати героїня (на роль карпатської дівчини Оксани обрали Софію Ротару, хоча роль мала дістатися Марії Ісак. – Авт.). А пісню «Водограй» вони з Василем (Василь Зінкевич зіграв роль закоханого в Оксану шахтаря Бориса. – Авт.) заспівати не змогли. Ну, добре, говорю звукорежисеру, але чому у фільмі звучить не її, а мій голос?! Відповіли: «Якщо ти не дозволиш – пісня звучати взагалі не буде». Я, звичайно, такого зробити не могла. Але осад у мене лишився.

Це був 1971-й, а навесні 1972-го на конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» ми заспівали «Водограй» та «Червону руту» – і пройшли на Москву. Ми й гурт «Арніка», хоча було багато колективів. До Москви я вже не поїхала – пішла з колективу. Тоді ще збіглося, що я побачила в газеті оголошення, що в Івано-Франківську організовують ВІА «Беркут», поїхала на прослуховування – і мене взяли одразу. За мене в Москві заспівала інша дівчинка. Тоді ще Масляков (Олександр Масляков – ведучий. – Авт.) запитував: «А де Марія?». Відповіли, що вже працюю у філармонії. Сказав: "Ну, молодець".

- Чому ви не заборонили використати у фільмі запис вашого виконання пісні «Водограй»?

- Заради самої пісні – щоби її почули. Ми дуже любили «Водограй» – більше ніж « Червону руту ». Але «Червона рута» чомусь легша для виконання на застіллях. "Водограй" не так просто співати у побуті.

- Потім ви все ж таки продовжили спілкуватися з Дутковським. Він вибачався за те, що не дав знятися та заспівати у фільмі?

- Він знав, що я дуже образилася, і просив вибачення. Казав, що це все мало бути не так - тільки «Смерічка» мала бути на зйомках. Але львівська студія, яка знімала, все переграла, і йому довелося поступитися. Він сказав, що він сам цього не знав. Якби не це – я залишилася б у «Смеричці», і ми всі разом переїхали б до Чернівців. Хоча, коли згадують «Смерічку», чомусь говорять про вижницький, початковий період ансамблю.

Не знаю, як склалося б, якби я залишилася... Потім і Василь пішов... Знаєте, не може бути в колективі море лідерів - може бути тільки один, якщо це професійний колектив і за це платять. У Вижниці солістами були і Василь, і Назар, і я – тому що це не пов'язано з грошима.

- А як у вас складалися до і після фільму стосунки з Софією Ротару, якій, виходить, віддали перевагу, а не вам?

- Ми з нею бачилися лише, коли знімали цей фільм. Ще зустрічалася з нею, коли ми мали концерти в Євпаторії з іншим колективом – ми виступали у неї на розігріві. Ось там ще спілкувалися, вона розповідала, як у неї справи, що добре їй у Сімферополі. Більше ми з нею не бачилися.

За концерт заплатили лише раз

- Скільки заробляли артисти «Смерічки» та наскільки багатими на той час вас можна було вважати?

- Багатими – це дуже смішно! Нам ніхто не платив! Я працювала у Будинку культури методистом. Ті, хто працював при Будинку культури, мали зарплату. Ще був хор. «Смерічка» – це було хобі, а не робота. А ні, один раз нам заплатили – ми відіграли новорічний вечір для медучилища у селищі Вашківці Чернівецької області, де народився Василь Михайлюк, котрий написав знамениту пісню «Черемшина». Скільки – не пам'ятаю. В одній передачі сказали: «Якби Дутковський жив за кордоном – він був би мільйонером». А так він жив на пенсію у своїй квартирі у Чернівцях.

Коли ми виграли на конкурсі "Алло, ми шукаємо таланти!", ми вже їздили з гастролями містами. Але знаєте, хто заробляв? Москвичі! Вони нас возили. Масляков, Рохлін - був такий, який усім цим керував. Його згодом посадили. Нас годували, і ми спали в готелі – це все забезпечення, що ми мали.

- Наскільки добре заробляли Івасюк, Яремчук та Зінкевич?

- Я не знаю, але не було видно, що вони добре заробляють. Володя дозволив собі лише відеокамеру. Квартира в нього була така собі. Ми тоді копійки заробляли. Це в 90-х роках, хто залишився на плаву, зміг трохи піднятися. А до цього за радянської влади ми не мали великих зарплат. За концерт у професійному колективі мені платили 19,50 – у мене була найвища категорія. Концертів 30 на місяць точно було. Але це вважалося гарною зарплатою – як у інженера чи лікаря.

Глядачі били вікна, щоб потрапити на концерт

- Які яскраві спогади у вас залишилися?

– На наші концерти приходило дуже багато людей. Коли виступали в актовій залі університету, там навіть вікна побили – то хотіли потрапити на концерт.

- Як пояснити феномен «Смерічки»: як у 1970-ті роки українська пісня змогла взяти гору над російською та дійти до Москви?

– Я не можу на це відповісти. Це, мабуть, таке місце і час такий. Кожен період має своїх композиторів, поетів і співаків. І ми саме тоді там зібралися, така купка самовідданих. Велике значення має своє телебачення – тоді телебачення було чернівецьке та львівське. Вони нас знімали. Ще якраз була «відлига» – ми встигли, потім українській пісні знову було тяжко. Потім «Смерічка» вже співала російські пісні – вже «треба було». А тоді ми співали своє – те, що хотіли та що лягало на душу.

- Чи не шкодували, що покинули ансамбль, може, хотіли потім повернутися до «Смерічки»?

- Ні, чесно говорю. Я відійшла від цього, тим більше, що зі «Смерічки» всі пішли – Василь поїхав до Луцька, Назар теж пішов. Усі розійшлися. Василь казав: "Знайти однодумців дуже важко". А як починається "один до біса, другий до лісу" - справи не буде. Ось як «Гайдамаки» – шкода, що вони розпалися на два колективи. Де вони тепер?

«Я залишилася тільки на фото та в записі «Водограй»»

- Про що зроблене чи незроблене, заспіване чи незаспіване шкодуєте за час виступів у «Смеричці»?

- Я шкодую, що мені не дали знятися у тому фільмі. Я залишилася лише на фото та у записі «Водограй» – і все. Хоча у складі іншого колективу, «Беркут», я також їздила представляти Україну до інших країн – як і «Смерічка». Це були найкращі колективи.

- Пізніше ви ще зустрічали щось схоже на «Смерічку», що викликало б такий самий відгук?

– Львівська «Ватра» періоду Ігоря Білозіра – вона мені дуже подобалася, вона теж була самобутня.

- Кого із сучасних виконавців слухаєте – є улюблені?

- З наших українців я дуже люблю Ніну Матвієнко. І, як би це не було дивно, Іво Бобула. Він має такий діапазон, тембр, він має просто унікальний голос. Я люблю його слухати. Дивитись – ні, а слухати люблю. А молоді виконавці – те, що вони зараз співають, мені нецікаво. Я люблю тексти, я люблю мелос, мелодію, кантилену (співуча мелодія, що вільно ллється. – Авт.), а не ось цих ось. Я любила колись, як співала Тіна Кароль, але тепер я її органічно не сприймаю. Ось Івасюка - його я обожнюю, я б його слухала день і ніч.

Музикантам на фронті не місце

– Що ви вважаєте основною проблемою сучасної музики?

- Відсутність текстів та мелодій. І ще – гроші. Зараз кожен лізе, кому не ліньки. Я трошки навіть шкодую, що немає хоч якоїсь цензури на телебаченні… Щоб якось це виглядало і звучало. Ось цей із дефектом мови, який співає ось ці «Гуси», «Вишня» (виконавець Wellboy – Авт.) – і брати його на концерти...

- Деякі музиканти пішли на фронт, хтось чекає на повістку, хтось зумів втекти за кордон. Як ви вважаєте, чи місце музикантам на фронті?

- Я думаю, що вони повинні співати для хлопців, піднімати їхній дух - але не воювати. Ну, як може музикант воювати... Це ж грубіє душа. Назар (син Марії Ісак, співак, композитор, автор пісень Назар Савко. – Авт.) як приходить із цих концертів, де у хлопців рук, ніг немає – це так важко…

- Що вважаєте своїм покликанням і чи ви його виконали?

- Ви знаєте, я дуже рада, що я працювала тут (у Львові. – Авт.) у Палаці урочистих подій. Мені було тут добре і легко – це така ж сцена, є глядач. Я ні про що не шкодувала, бо знайшла себе. Я була задоволена своєю роботою. І я задоволена тим, що в мене прекрасний син, і він продовжує мою справу та співає пісні Івасюка.

- Що можете побажати чи порадити молодим музикантам?

- Щоби були щирими у своїй роботі.