«Залужний ставить лайки в соцмережах і нагадує вазу з камінням». Людмила Долгоновська розповідає, як у найважчий час працювала радницею Головкома та яку книжку про нього пише

До 1 березня 2023-го вона була радницею зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача Збройних сил України Залужного. Тож у день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, поїхала з дому саме в Генштаб ЗСУ.

“…Я прокинулась від вибухів. Син іще спав. Я на кухні почала молитися перед образами. Плакала. Не хотіла розлучатися з сином. Але розуміла, що не можу не піти на роботу. Зібралася й сіла на метро, яке ще працювало. Чоловік забрав сина і відвіз на захід України”, – так Долгоновська пригадує перший ранок “великої війни” і початок свого кількамісячного марафону в штабі Залужного без вихідних і нормального сну  (уперше поїхала ночувати додому в травні).

В інтерв’ю “Новинарні” Людмила розповіла про свою співпрацю з генералом Залужним, його якості та поведінку у найважчий час, “спонтанну” роботу в Луганській ОВА, “перепрошивку” щодо східняків, а ще – про переживання, аби через неї не почалася Третя світова війна.

“Він страшенно скромний, хоч і дуже популярний”

У 2020-му в Збройних силах України створили Центр стратегічних комунікацій. Олексій Носков – помічник тодішнього Головнокомандувача ЗСУ Руслана Хомчака, з яким Долгоновська познайомилась під час роботи в ОДА/ВЦА на Луганщині, запропонував попрацювати разом. Так Людмила стала головним спеціалістом відділу координації і синхронізації зовнішніх і внутрішніх комунікацій в Управлінні стратегічних комунікацій ЗСУ. За рік зайняла вакантну посаду радника Головкома зі стратегічних комунікацій.

–  Трохи затяглось призначення, і фактично я стала радницею за п’ять днів до призначення нового Головнокомандувача ЗСУ – Валерія Залужного. Ми з ним познайомилися по телефону ще під час моєї роботи на Луганщині. А тепер почали працювати вживу.

Запустили офіційні сторінки Головкома в соцмережах, почали готувати перші публічні виступи. Людмила визнає: робота ще до настання 24 лютого була важка, часом виснажлива. Перші дні “великої війни” стали апогеєм.

–  Валерій Федорович насправді добрий, відкритий, приязний, із класним почуттям гумору. Людина, яка підтримує, довіряє, дає багато можливостей для роботи, багато свободи, і водночас це означає багато відповідальності. Але не дай Бог підвести. Одного разу він мене відчитав за публікацію. Хотілося провалитися навіть не під землю, а в ядро землі, – посміхається Долгоновська.

Їй здавалося, що Залужний завжди в гуморі,

ВІН НІКОЛИ НЕ ПЕРЕНОСИТЬ ВАЖКІСТЬ І БІЛЬ НА ТИХ, ІЗ КИМ ПРАЦЮЄ. АЛЕ В МЕДІЙНОМУ ПЛАНІ З НИМ СКЛАДНО,

визнає спеціалістка. Генерал неохоче дає коментарі чи спілкується з пресою, і то тільки тоді, коли йому доведуть, що підстави для інтерв’ю вагомі й це переважить його зайнятість.

– Завжди говорить, що достатньо людей, які можуть про щось висловитися. “Ну, будь ласка, ви – історична фігура”. – “Я просто роблю свою роботу”. Він страшенно скромний, хоч і дуже популярний.

–  Як він ставиться до всіх цих мемів, до “Залужний мутить двіж“?

–  Жартома. Але він зовсім не змінився через цю популярність. І не варто забувати, що ці меми й пісні побутують у прошарку легких людей. А він займається дуже важкою справою. Це багато болю, втрат, постійно якісь дзвінки: той поранений, тих там накрило. Як за таких умов можна тішитися пісеньці?

Якщо уявити людину як вазу, то в нього (Залужного) всередині багато каміння і піску, – по-філософському порівнює колищнього керівника Долгоновська. – І які б ти квіточки ти туди не поставив, вона не впаде. Адже в ній багато основи.

– Він іноді ставить вподобайки в соцмережах. Коли встигає?

– Десь у дорозі гортає стрічку. Багато часу в нього, звісно, немає. Але, як на мене, дуже круто, що він є в соцмережах і йде в ногу з часом.

Робота на пункті управління Головкома: він не кепкує з росіян, але з холодною головою планує, як їх знищити

Вранці 24 лютого в Генштабі Долгоновській потрібно було готувати офіційні заяви від Головкома країни, проти якої розв’язали найбільшу в Європі з часів Другої Світової війну. Залужний був готовий до війни.

– Він діяв дуже впевнено, доповіді заслуховував, накази віддавав дуже чітко. Коли дивишся, як художник-професіонал малює чи музикант грає, бачиш упевненість. Так і тут. У військового-професіонала не було ніякої розгубленості, надлишкових емоцій.

Пам’ятаю, надвечір принесли чай у великому термосі і бутерброди. Я намагалася командуванню ті канапки і кружки ближче підсунути. Вони машинально брали, навіть не повертаючи голову. Не відволікалися ні на що.

Я боялась, що Валерій Федорович мене відправить до дитини, працювати дистанційно. А він близько 11-ї вечора мовчки мене обійняв. Я сказала, що ми переможемо, що все буде добре. Він не сказав нічого. Але я зрозуміла, що він не виганяє. І так я залишилася на пункті управління, писала зведення і звернення українською та англійською – для світових ЗМІ. Потім перемістилася в окремий кабінет і заходила до Залужного тільки тоді, коли була нагальна потреба – щоб не відволікати його. Режим такий – не було ні дня, ні ночі. Розуміла, котра година, тільки коли дивилась на табло. Там є фактичний час та оперативний – від початку агресії.

У перший же день вторгнення з’явились і фрази зі звернень Залужного, які стали лейтмотивом цієї війни: “Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно”.

А в телефонній розмові з одним комбригом Залужний сказав: “Чуєш? Україна тримається на наших плечах!”

–  Перші три доби він узагалі не спав. Потім вони почали чергувати: він, Шаптала (Сергій Шаптала – начальник Генштабу ЗСУ – “Н”) і Мойсюк (Євген Мойсюк – заступник Головкома), поки хтось на пару годин “виключався”.

Деякі новини для повідомлень їй скидав сам Головком: наші збили вертоліт, відпрацював “Байрактар”. У цих повідомленнях відчувалась гордість за результативну роботу військових. Водночас генерал жодного разу не кепкував із росіян, згадує радниця.

– Він завжди каже, що не слід недооцінювати ворога. Вивчає праці Герасимова (Валерій Герасимов – начальник ГШ ЗС РФ – “Н”), їхню воєнну науку. Водночас він завжди говорить, що ворога треба знищувати. Підходить до планування операцій із холодною головою, без ненависті і люті, аби прорахувати все так, щоб зберегти якомога більше життів наших військових. Він до солдатів ставиться, як до дітей. Усіх любить.

Читайте також:
Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко: Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином

Генерал із теплої сталі

Кожна втрата військового – це біль Головкома, свідчить колишня радниця. Коли загинув боєць 95 одшбр, журналіст Олександр Махов, Залужний гірко сказав: “Я ж тільки вчора йому написав: “Даю завдання – вижити!”

– Мені здається, якби він мав час і можливість, ходив би на всі прощання. І жив би в Михайлівському соборі, – розмірковує Людмила. – У нього є розуміння цінності людського життя. Це глибоке, ціннісне, вроджене, не набуте. І він свою посаду та службу сприймає більше як обов’язок перед полеглими, ніж перед живими.

Не дай Бог узагалі мати таку відповідальність. Ця посада – це не класно, як хтось може думати. Це відповідальність і самопожертва, жертва для всієї родини, купа безпекових обмежень.

Торік у березні до Долгоновської прийшов головний сержант ЗСУ Олександр Косинський і сказав, що один із його підлеглих одружується та хотів би, щоб шлюб зареєстрував сам Головком. Генерал погодився, спитав: “Що саме я маю робити?”

– Він на цих церемоніях завжди знаходить якісь теплі, особливі, приязні слова для наречених: “Ви точно подумали?”, “Наречений, ти готовий слухати свою дружину і тещу?”. У нього є талант тамади в хорошому сенсі слова, – посміхається Людмила. – Коли він говорить, видно, що це щасливий чоловік і батько. Прямо каже молодим, що це найважливіше рішення в їхньому житті. Завжди запитує нареченого: “Ти ж розумієш, що вона буде і плакати, і сміятися? Що тобі потрібно буде задовольняти її забаганки? Ти свідомий цього? Ти розумієш, що це – твоя найбільша цінність у житті? Ти її мусиш нести, як кришталеву вазу. І не дай Боже, щоб жодна сльозинка не впала. Ти обіцяєш при свідках, що вона в тебе плакатиме тільки від щастя?” Зараз ці гендерні ролі трохи розмиті, але в нього саме такий підхід до родини. Він так ставиться до своєї сім’ї, – свідчить радниця.

А ще генерал Залужний ніколи не відмовляє підписати комусь прапор, книгу чи листівки для аукціону. Хоча радниці було ніяково забирати його час на це.

– Він мені завжди казав: “Людо, якщо ці гроші комусь урятують життя, я готовий це робити цілодобово”. Ми вже всі знали, як прапор згорнути, щоб його швидко можна було підписати, – посміхається жінка.

За її словами, Залужний – беззаперечний авторитет для іноземних колег. До нього ставляться з захватом. А в його особі – і до всіх Збройних сил України.

– Думаю, в майбутньому Валерій Федорович буде такою “рок-зіркою” всіх військових академій світу. Це колосальний досвід. І це такий набір його особистих якостей, які дозволяють бути тим, ким він є. Адже без особливих зусиль стати таким популярним серед людей – це треба бути справді цілісною особистістю, – каже Долгоновська.

До початку повномасштабного вторгнення Залужний регулярно їздив у район проведення ООС, проводив більше часу з родиною.

ВІН СТЕЖИТЬ ЗА УКРАЇНСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ, ДИВИТЬСЯ ФІЛЬМИ ПРО ВІЙНУ І ЦИТУЄ ЇХ.

– Я йому на день народження дарувала антологію сучасної української поезії, бачила, книга лежала в нього на столі, він час від часу її читав. Загалом він багато читає. І дуже любить, коли дарують книжки.

– Він – залізний генерал? Чи як би ви його назвали?

– На поверхні – так. Це залізо, яке не гнеться, загартоване. Сталь. Але ця залізо не холодне, а тепле. І він відбиває світло. Те світло, що до Залужного йде від хороших людей, від літератури, він може поширити, розсіяти, – дуже поетично описує колишнього керівника Людмила. – Він – людина високого інтелекту. У нього з усіх питань є позиція – з питань розвитку ЗСУ, щодо безпеки України в цілому. Запити по зброї обґрунтовані з великим розумінням пріоритетності, аргументів, чому, як ми це застосуємо. Аналіз військових операцій з точки зору майбутнього військової науки.

Зараз колишня радниця пише книгу про генерала “з теплої сталі”. Це будуть її спостереження за Головнокомандувачем великої країни під час великої війни.

– Можливість бути біля фігури такого масштабу – це вже честь, привілей. Ти не можеш лишити якісь висновки й узагальнення тільки собі. Я пишу так, щоб мій син й інші хлопці та дівчата потім прочитали і зрозуміли, які треба мати якості, як треба діяти, щоб бути корисним своїй країні, бути хорошою людиною, справжнім професіоналом. Це ті уроки, яких я навчилась і якими хочу поділитися.

– Залужний знає про цю книгу?

– Знає. Він спочатку сказав: “Нема тобі чим зайнятися. Краще поспи”. Але потім: “Добре, пиши”.

– А просив узгодити готовий рукопис?

– Ні. Він жодного разу не питав ані про структуру книжки, ні про що вона.

– А чого найбільше ви в нього навчилися?

– Людяності, доброти і щирості. Не боятися бути собою.

Я – дуже добра. Та думала, що якщо хочеш бути серед серйозних і впливових, потрібно вдягнути кам’яну маску. Але в нього навчилась, що тільки сильні люди можуть бути добрими, що не потрібно плутати доброту зі слабкістю. Я припинила ховати емоційність, співчутливість. Твої життєві рішення скажуть про тебе більше, ніж маска.

Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”.
Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак

Мрії про життя в історичний час

Людмила Долгоновська – історикиня за фахом. Хотіла стати вчителькою, бо любить дітей і вважає, що кожен предмет, а надто історію, можна розповісти цікаво. Закінчила Ніжинський державний університет ім. Гоголя.

– У Ніжині проходила Чорна рада (козацькі збори 1663 року для виборів гетьмана Війська Запорозького під протекторатом Московського царства – “Н”), про яку потім писав Пантелеймон Куліш. Він жив на Борзнянщині, звідки я родом. Він переклав Біблію, це формувало українську культуру, історію, – захоплено говорить Людмила про рідну Чернігівщину. – Коли я була мала, сама хотіла жити в історичний час і впливати на прийняття рішень. Мені друзі кажуть: “Ось хто винен! Ти могла про щось нормальне мріяти?”

Перший запис у трудовій Долгоновської – вчителька історії. Після магістратури викладачі дали їй направлення в аспірантуру. Людмила вступила на філософський факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

– Я тоді захоплювалась Іриною Геращенко. Вона була прессекретаркою президента Ющенка, і я думала: яка класна професія! Ти робиш щось важливе, комунікуєш, представляєш позицію, маєш гарний вигляд, активна, видима. Мені завжди подобалось формулювати думки, меседжі, – посміхається Долгоновська.

Кандидатську вона писала про нацменшини. Її батько – єврей, і аспірантці було цікаво дослідити, чому вона, напів єврейка, почувається українкою, а поляк В’ячеслав Липинський – став ідеологом Української державності.

– Одним із висновків моєї дисертації було те, що дуже багато коштів вливається в підтримку російської мови і культури в Україні. І це було парадоксально. Вони (владна Партія регіонів – “Н”) задіювали Європейську хартію регіональних мов, яка зобов’язує державу фінансувати збереження мов. Однак це ті мови, яким загрожує вимирання. Яка загроза для російської? Скільки діяло культурних осередків, гуртків, скільки було читань, друкованої преси. Мені вже тоді було зрозуміло, що це політика асиміляції.

Після захисту дисертації Людмила кілька років працювала в Малій академії наук України з нинішнім міністром освіти та науки Оксеном Лісовим.

Знайти справжню Україну на Луганщині

У 2016-му Долгоновська робила інтерв’ю з тодішнім головою Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Юрієм Гарбузом, і той запропонував перейти до нього прессекретаркою. Жінка домовилась попрацювати під час відпустки, а вже потім ухвалювати рішення.

– Їду і думаю: “Це ж ви обрали Януковича, ви хотіли російську мову другою державною, ви на це заслуговуєте”. А мені в автобусі “Слов’янськ-Сєвєродонецьк” чоловік, який виїхав із Луганська, розповідає, що в них було багато проукраїнських людей, які виходили на Євромайдани, але їх там били. Що від’єднатися від України хотіли хіба маргінали, що дуже боляче втрачати дім. Каже: “Треба дійсно будувати стіну з Росією. Вони – вбивці і ґвалтівники, які відібрали в нас усе”. Поки доїхала до Сєвєродонецька, мене “перепрошили”, – всміхається Долгоновська. – А потім познайомилася зі своїми колегами, які виїхали з Луганська. Це розлучені сім’ї, втрачені оселі, це такий біль. І тоді я зрозуміла, що ми маємо захищати кожного українця, де б він не був у світі.

Людмила їздила до родини в Київ щовихідних. Відтак звільнилася з МАН і поїхала працювати речницею Луганської ОДА.

– Це цікава робота. Зранку ти пишеш про поточно-середній ремонт якоїсь дороги,  вивчаєш, чим він відрізняється від капітального, щоб не дати в штангу, – розповідає Людмила. – Потім приїжджає якийсь посол або представник міжнародної організації, і ти маєш уже написати про цю зустріч: про що домовились, нам дали грант чи кредит, на яких умовах. Тут же можеш виїхати на зустріч із військовими. І ти розумієш, як держава функціонує зсередини. Я не проміняла б цей досвід ні на який інший.

Згодом родина Долгоновської теж переїхала в Сєвєродонецьк. Чоловік мобілізувався як військовий медик, а син пішов до школи раннього розвитку. Людмила не нахвалиться на вчителів: із дітьми багато займались читанням, англійською.

– Пам’ятаю, якось ідемо по вулиці з Іванком і сином начальника шпиталю, Андрійком. Усі говоримо українською. Проходимо повз купку пом’ятих чоловіків. Андрійко каже: “Як же я ненавиджу москалів!” Й Іванко: “Так. Кляті покидьки!” І я:”«Швидше-швидше ходімо звідси”, – сміється жінка. Їй було справді страшно, що ті чоловіки могли бути проросійськими. – Але я зустріла там і неймовірних людей – військових, які виїжджали з окупованого Луганська й одразу ставали до лав ЗСУ, волонтерів, активістів.

Вийти у вишиванці у Львові – це одне, а вийти у Станиці Луганській – зовсім інше. Проукраїнські жителі Станиці виходили на пікет проти розведення військ, казали, що окупанти просто вб’ють їх. І це така самопожертва! Їхні життя і так щодня під загрозою. Адже в місцевих сепаратистів, які кричали прокльони у спини активістам, сини чи чоловіки могли воювати на боці терористів і заподіяти фізичну шкоду.

Але саме патріоти Луганщини і стали для мене справжньою Україною. Не показною: вдягти вишиванку чи заспівати гімн, а діяльною: продовжувати щось робити для держави попри постійну загрозу собі чи рідним, – згадує Долгоновська.

Вона дуже полюбила ті краї. Називає Луганщину однією з батьківщин, на рівні з Чернігівщиною та Прикарпаттям, звідки родом мама.

Їй завжди було шкода дітей, які змушені жити у воєнні часи.

– У Кримському відкривали фельдшерський пункт. Стоять дівчатка і підтанцьовують. І я тоді так розплакалась. Вони – підлітки, які жодного разу не були на дискотеці. А їм так само хочеться танцювати, як і будь-яким дітям, – емоційно говорить жінка.

Долгоновська організувала два музичних проєкти у співпраці з іноземцями, зокрема оперу “Дон Жуан” німецькою на сцені обласного музично-драматичного театру. Диригент із Австрії, солісти з усієї України та світу.

– У нас була забита зала, ми ще й зробили відео і показували просто неба на площі Хіміків [у Сєвєродонецьку]. І людям дуже подобалось, вони були спраглі до цього. Наступного року ми з цією ж командою теж робили концерти по області.

Розвалити імперію і запастися запобіжниками

На початку 2019-го призначили нового голову Луганської ОДА/ВЦА. Долгоновська звільнилась, стала помічницею депутатки Ганни Гопко, яка тоді очолювала Комітет Верховної Ради у закордонних справах. Перечитувала підручники з політології, протоколу, вдосконалювала англійську, допомагала готувати законопроєкти й постанови.

– Ганна тоді подала у Верховну Раду проєкт постанови про захист корінних народів РФ. Це було дуже голосно, український парламент закликав світ звернути увагу, що Росія – це тюрма поневолених народів, яка має розпастися, адже там переслідують і утискають меншини.

Мені здається, що головна помилка західних політичних еліт у тому, що вони намагаються демократизувати імперію. А демократія та імперія – неспівмірні речі. Західна цивілізація побудована на тому, що життя людини – найвища цінність. У Російській імперії життя людини – ніщо, пил. Як ти, мати, відправляєш сина гинути на чужій землі? Що за держава в тебе така, що змушує його їхати? –  із запалом розмірковує Людмила. Спокійніше додає: – Нам треба зважати на ті відцентрові сили, які є в Росії. Думаю, перемога України – це і знищення імперіалізму в Росії. Інакше загроза від РФ існуватиме завжди. Мають бути ще кілька запобіжників проти цієї загрози. Перший – членство в НАТО, куди ми вже можемо прийти на рівних, ділитися неоціненним досвідом. Водночас нам потрібно зберегти сильну, велику, підготовлену армію, шанувати військових і робити для них усе можливе.

Читайте також:
Дев’ять тез про деколонізацію Росії

“Фух, Третя світова не почалася!”

Коли Долгоновська працювала в ГШ, деякі військові її не сприймали – жінка, цивільна, ще й білявка. Але все швидко минало, коли вона переводила мову в професійну площину. Армійці розуміли, що робота Людмили важлива, бо це і хроніка війни, і повідомлення для світу, які можуть підштовхнути до надання нового озброєння Україні.

– Але мені більше доводилося стикатися не зі знеціненням, а з турботою. Військові завжди намагались погодувати, чаєм-кавою напоїти. Тролили безбожно, коли я в їдальні користувалася виделкою і ножем, адже можна все поїсти ложкою. Та це були жарти з любов’ю і теплом.

Мені пропонували виїхати з бункеру і взагалі з Києва. Я не погодилась. Мені було важливо бути поруч із військовими, хоч і було страшно в Києві, – згадує комунікаційниця.

Попри те, що рік “великої війни” став для неї неймовірно важким, Долгоновська радіє, що в її житті був цей період, і вона змогла послужити армії та країні. Жартує: якби працювала в приватному секторі, мала б більше грошей і менше зморшок навколо очей.

– Якби не була в ЗСУ, мабуть, здуріла б: “А що робити? Як бути корисною? Іти служити? Волонтерити?” Чимось би займалась. Але там (у Генштабі) я відчувала, що потрібна, що моя робота потрібна, і робила її якісно. З усіх сил викладалася, щоб донести інформацію світу.

Людмила назавжди запам’ятає 24 лютого, перші заяви від імені Головкома, комунікацію щодо Маріуполя, коли потрібно було пояснити, що солдатам віддано наказ залишити гарнізон через вихід у полон для їхнього порятунку.

Також комунікаційниця пам’ятатиме Сєвєродонецьк. Тоді теж “було дуже важко, просто неймовірно важко повідомляти, що ми залишаємо місто”.

Вона страшенно раділа, коли Україні дали гаубиці М777, “Хаймарси”. Розпитувала військових, чим ця зброя важлива, як допоможе, аби правильно це пояснити аудиторії.

НЕ ПРО ВСІ ЗУСТРІЧІ ГОЛОВКОМА МОЖНА БУЛО ПОВІДОМЛЯТИ. ЛЕВОВА ЧАСТКА ЙОГО РОБОТИ – ЗАСЕКРЕЧЕНА.

17 січня 2023-го Залужний уперше зустрівся з генералом армії США Марком Міллі офлайн. Місце зустрічі не розголошувалося – вона пройшла в Польщі, фактично на кордоні з Україною.

Долгоновська з Головкомом не їздила – вирушила у відрядження на схід. Була впевнена, що про зустріч напише радник Міллі, а також її колеги з Генштабу ЗСУ. Але радник почав писати саме їй, щоб узгодити інформаційне повідомлення.

– Зв’язку нема, інтернет не ловить. Я кажу водієві, щоб зупинився. Він пояснює, що ставати небезпечно. Я злюся. Він злиться на мене, – зараз Людмила сміється, згадуючи. А тоді розуміла, що кожне слово – на вагу золота. – Кожна кома може мати наслідки. Як написати так, щоб не можна було назвати США стороною конфлікту? Адже якщо Міллі приїхав в Україну, це може означати для Кремля, що Америка йде на ескалацію. Я страшенно боялася, щоб через наше повідомлення не почалася Третя світова. Коли минає пів години, година – і нічого. Фух, можна працювати далі. Третя світова не почалася.

1 березня вона звільнилася з посади. Це було не її рішення. Втім, говорити більше Людмила поки не готова.

Спочатку, каже, цілими днями лежала – намагалася відійти і від колосальних навантажень, і від несправедливості звільнення.

Нині вона – керівниця служби президента “American University Київ”, налагоджує операційні завдання закладу – проєкти академічні та комерційні.

– Там є програми для військових, і мене це надихає. Стипендіальний фонд для поранених і дітей загиблих, програма відновлення системи військової юстиції в Україні. А також конференції із розмінування, співпраця з Джорджтаунським університетом щодо розслідування воєнних злочинів.

Тато-бандерівець і син-історик

Людмила з сином раніше часто дивилися фільм “Троя”. Говорили, що можна прожити життя так, що вкриєш себе славою, щось корисне зробиш для свого народу.

– Мені хочеться, щоб ми розказали історію цієї війни в нашій інтерпретації. Адже розуміємо, що росіяни століттями навчені брехати. Нація брехунів, яка це вивела в науку. Переписування історії ще з імперських часів, коли наймали фахових німецьких істориків, а ті переписували літописи в легенди, вигідні владі. Радянська історія України – це повний фейк.

Мені завжди було важко говорити з татом і його друзями, бо вони не сприймали фактів, які я їм наводила. Тато подзвонив 24 лютого і сказав: “Ти знаєш, я тепер став бандерівцем”, – схвильовано розповідає Людмила про зміну позиції батька-єврея. – Мені було боляче, гірко і водночас приємно. Я знаю, який біль за цим стояв, адже він у молодості по роботі об’їздив Росію вздовж і впоперек, вірив, що два народи “братні”. Але потім цей “брат” прийшов зі злом на нашу землю. І татові довелось у такому віці все переосмислювати.

У квітні 2022-го вона вперше за два місяці розлуки поїхала провідати сина.

– Обіймаю його і плачу через те, що скучила, що в навчанні “поплив”, що вагу набрав, кажу йому про це. А він плаче і говорить: “Мамо, ти мене не бачила стільки і відчитуєш за щось”. А я і мовчати не можу, і картаю себе. І коли поїхала, продовжила картати. Не знаю, чи зрозуміє він колись, чому я таке рішення ухвалила, що не могла інакше. Сподіваюсь, виросте і зрозуміє. Звісно, у мене є почуття провини, – зізнається Долгоновська.

Іван розуміє, що мама тісно пов’язана з військовими. Він захоплюється історією, геополітикою, питає, чому США впливові, у кого є ядерна зброя, коли її можуть застосувати.

–  Він ще в п’ять років, коли я найняла в Сєвєродонецьку няню і вона до нього заговорила російською, сказав їй: “Ви в Україні, говоріть українською. Україна виникла раніше, ніж Московія”. Почав їй розповідати про князів. Я дуже хочу дати йому свободу вибору. Якщо захоче, стане військовим. Ні – то ні. У мене один із чотирьох похресників вступив у ліцей Богуна. Вони, хай по-своєму, але все розуміють.