«Роль трупа в Бучі»: кому та як в Україні знімати художнє кіно про цю війну

Скандальна історія з фільмом «Буча» дістала продовження. Виявляється, на повнометражну стрічку не просто знайшли гроші — група вже шукає акторів. Зокрема, масових сцен. На ролі трупів — безіменних, деперсоніфікованих жертв російської окупаційної армії, знайдених на бучанських вулицях і похованих лише п’ятнадцять місяців тому. Роль такого трупа на когось уже приміряють. Ще й заклали в бюджет гонорар: навряд роль трупа у фільмі «Буча» — волонтерство.

Інформацію поширила місяць тому на своїй сторінці у фейсбуку режисерка Ірина Цілик. Її це глибоко обурило і як небайдужу громадянку, і як прямо причетну до створення українського кіно людину, і — це вже моє припущення — як дружину військового, котрий захищає Україну ще від часів АТО.

Одночасно з цього приводу різко висловилася інша відома й авторитетна в кіносередовищі людина — кастинг-директорка Алла Самойленко. Вона констатує: фактор ретравматизації людей, які тим чи тим методом будуть залучені до зйомок такого фільму, авторами «Бучі» не оцінювався взагалі.

«Щодня наша психіка продовжує отримувати нові й нові болісні удари. І все ж творці фільму без жодних вагань готові взяти на себе відповідальність за ментальне здоров’я всіх задіяних, так виходить?» — риторично запитує пані Самойленко.

Ось один із найвідоміших прикладів болісного удару по нашій психіці. Від 6 березня в українських сегментах соцмереж почалося активне поширення відео розстрілу українського військового Олександра Мацієвського російськими карателями. Того ж дня Уповноважений ВРУ з прав людини Михайло Лубінець розіслав відео колегам з інших країн, про що повідомив особисто.

Пʼять днів потому Комісія з журналістської етики завдала контрудару: засудила публікацію журналістами цього відео. Й визнала в цьому порушенняжурналістськоїетики. Але шок-контент відтоді все одно поширювався публічно, і соцмережами не обмежувався: його в різних форматах і з різних приводів відтворювало ефірне телебачення. Нещодавно Наталя Пірак, засновниця агенції Fly Academy та соціального проєкту Immersive Mission, зробила співзвучний із коментарем Алли Самойленко висновок — щоденні новини лякають сильніше за фільми жахів. Але додала важливу деталь:  це не просто контент — це наша реальність, наш біль, і про нього хочеться кричати.

На моє глибоке переконання, це або може стати, або вже стало одним із ключових аргументів для адвокатів майбутнього і — не сумнівайтеся — скандального фільму «Буча». Звучатиме виправдання буквально або приблизно так: «Ми хочемо розказати й показати людям правду без прикрас. Ми хочемо прокричати про наш спільний біль».

Мало кого переймає застереження згаданої вище Наталі Пірак, що слід дбати про психічний стан один одного. Вона має на увазі поширення реальних відео, на яких катують і вбивають реальних людей, у яких є рідні чи ті, хто сам пройшов через подібне. Це називається травматичним досвідом, який подібне видовище може вільно чи мимоволі спровокувати. Люди з цим досвідом мають уражену психіку й потребують тривалої реабілітації з фаховими психологами. Причому не факт, що це вдасться.

Але на користь створення й поширення подібного контенту не лише у виробників «Бучі» знайдеться хай сумнівний, проте доволі робочий аргумент: приказка про «клин клином вибивають».

Додам ще одну цитату з коментаря Алли Самойленко, яка стосується вже не новинного контенту, а художнього кіно: «Маючи намір зняти історію на основі реальних подій, автори "Бучі" все ж вдаються до художньої трактовки особистості героя. Додаючи тих нюансів, яких у прототипу не було. Мають право? Звісно! І все ж, в цьому випадку, коли все так гостро сприймається, коли є в суспільстві запит на правду-правду, це додає цій картині фальші та ставить під сумнів правдивість всієї оповіді».

А про моделювання правдивих ситуацій, у яких проявлялася нестерпна жорстокість, розмірковує й Ірина Цілик, котра має досвід роботи як у документальному, так і художньому кіно: «Ігрові фільми на складні трагічні теми знімалися та зніматимуться завжди. От лише все і завжди залежить від того, як. Ну от, наприклад, чи знаєте ви, якого року було знято “Список Шиндлера”? 1993-го. Тобто минуло майже 50 років після завершення Другої світової війни. Відповідно, тут уже була певна дистанція. Ви скажете, потрібно зараз бігом-бігом привертати увагу світу до цієї теми. Глибокий сильний фільм про цю війну точно буде цікавий світові й через 20 років. А зляпаний по-бистрячку на крові може хіба що нашкодити».

Виходимо туди, куди відповідальних громадян вперто й упевнено ведуть і згадані спікерки, і загалом усі критики: так, так, ще ні знятого, ні готового фільму «Буча» ніхто не бачив — а він уже не подобається! Художні фільми про подвиги, перемоги та втрати, трагедії у війні Росії проти України повинні бути. Не лише фільми — художні твори загалом. Від реальної основи не втечеш ані за двадцять, ані за п’ятдесят років. І навряд час вилікує рани. Травматичний досвід лишиться, особливо в тих, хто дивився на все дитячими очима.

Але в цьому конкретному випадку йдеться про недовіру саме до виробників «Бучі». До конкретних людей, котрі «сіли на тему» — не інакше.

Майбутній фільм, точніше, розмови довкола нього мимоволі розширюють тематичне поле. Пишучи про стрічку Максима Наконечного «Бачення метелика», Лєна Чиченіна на це поле зайшла: «Автори дуже м’яко показують, яким має бути наше суспільство і яким не має бути. Саме це водночас є і вадою цієї стрічки, бо робить її певною мірою вихолощеною. Вона не завдає глядачам болю, і це начебто правильно: біль — останнє, що зараз потрібно українцям. Але така тактовність не дозволяє передати ті сильні емоції, які відчувають герої та, як наслідок, не дає вповні зрозуміти їхні вчинки». І розвиває тему, заглядаючи наперед: «Зараз фільмувати стрічки про такі страшні злочини росіян як катування, зґвалтування, масові вбивства — ризикована ідея. Як показати трагедію окупації Бучі без показу жахіть, які вразили світ? Якщо ж ви знехтуєте делікатністю на користь правдивості, то залізете людям у ще свіжі рани».

А проте «Бачення метелика», зняте до масштабного вторгнення, виглядає створеним ледь не вчора. Дівчина-аеророзвідниця, російський полон, зґвалтування, обмін, погані можливості для психологічної адаптації в тилу. Ще радикальнішим вийшов «Відблиск» Валентина Васяновича. Фільм теж зняли кілька років тому. Його взагалі не було в прокаті, а коли буде — прокат не стане широким. Але там є сцени катувань у російському полоні, від яких навіть у фанатів стрічок про людожера Ганнібала Лектера кров може застигнути в жилах. Васянович фільмує катівню настільки ретельно, що кадри з художнього кіно виглядають документальними. І катівні, облаштовані російськими окупантами в Бучі, Ізюмі, Херсоні та взагалі всюди, де ступає їхня нога, — точно не вигадки.

Таким чином, розмови довкола — хай йому грець! — майбутнього фільму «Буча» насправді ставлять значно серйозніше питання: хто має й матиме право знімати художні фільми й серіали про цей найважчий, найжахливіший етап війни зараз і після нашої перемоги? Доцільність, доречність подібного контенту не обговорюється: він потрібен. Й бажано, аби кіно справді було художнім, а не буквальною екранізацією новин. Але далі вже йдеться про таку несталу опцію, як талант творця.

Тут усякий може та має право заперечити: е, чуваче, як то — нестала опція? Талант або є, або його нема. Так у тому-то й справа! Оцінюючи талант, завжди переходиш на особистості та знецінюєш опонента. Принаймні, з його точки зору.

Автори та їхні прихильники можуть і будуть як завгодно довго обзивати одне одного нездарами, хайполовами, а їхні творіння — спекуляціями на болючих темах. Яким приладом поміряти міру таланту режисера «Бучі» та режисера «Відблиску»? На чию користь вийде результат? Ніхто подібного приладу досі не придумав. Зазвичай прийнято інфантильно відсилати до глядача — йому видніше, нехай талант визначає він, кількістю переглядів або за кінотеатральною касою.

Однак апеляція до сакрального глядача найбільш правильна та логічна. Бо потенційний глядач уже дозволив проведення кастингу на роль трупа у стрічці про трагедію Бучі. На жаль, жорстка фаза війни багатьох розкрила — але закрила ще більше людей. Вони й до 2022-го, і навіть до 2014-го років не були впевнені в собі й намагалися не брати на себе відповідальності. Все вирішується за них. Тому вони проковтнуть «Бучу» при цілковитій впевненості громадян відповідальних, що стрічку знімають не ті, хто треба, не так, як належить, і не з метою вшанувати памʼять загиблих. На превеликий жаль, ігнорувати «ролі трупів» уже не вийде.