Бійці хочуть елементарної вдячності за службу: історія служіння першої української жінки-капелана у складі ЗСУ

На початку квітня у храмі Святої Софії в Києві відбувся перший випуск військових капеланів, які пройшли курси підвищення кваліфікації військового капеланства Збройних Сил України. До цього капелани працювали з військовослужбовцями як волонтери, тепер їхні права узаконили. Після шести тижнів навчання за спеціальною програмою підготовки Військовий інститут випустив 30 військових капеланів від п’яти релігійних організацій. Олександра Андріяшина - одна із них. Вона стала першою жінкою-капеланом, яка офіційно вивчилася і підписала контракт з ЗСУ в Україні. Як йшла до цього, що спонукало та що думає про жінок на війні - у розмові з KP.UA.

Все почалося з Майдану

Молодший лейтенант ЗСУ, капелан Олександра Андріяшина розповідає, що думка про служіння на Божій ниві прийшла до неї ще в молодості. Їй був лише 21 рік, коли вона почала відвідувати Чорнобильську зону та служити молоді. Потягом семи років кожної п'ятниці та суботи, з вересня до травня, їздила в Чорнобильську зону. Працювала вона тоді більше з підлітками та дітьми - відвідувала судові засідання, допомогала оформлювати опіку над цими дітьми тощо. На цьому шляху їй зустрічалися хороші люди, котрі потім стали її найближчими друзями та замінили родину. Нині жінці 52 роки, вісім з яких вона - на війні.

- Під час Революції гідності я була на Майдані, допомагала як волонтер. Потім деякі наші хлопці поїхали на схід. Хтось - як волонтери, деякі - воювати. Я тоді мала хорошу роботу, тож могла собі дозволити допомагати - передавала їм ліки, християнську літературу, броніки, каски.

- Де ви працювали, що могли собі дозволити купувати і діставати такі вартісні речі?

- Я працювала в міжнародній організації, викладала там англійську мову студентам, керівникам фірм. Кілька разів була в США, була перекладачем для пастора в церкві. Зарплата в мене була дуже хороша, то ж я могла собі дозволити допомагати. Коли почалася війна, я ще майже рік пропрацювала, але потім почала їздити на схід, то ж довелося обирати - або волонтерство, або робота.

- Як виникла ідея стати капеланом?

- У грудні 2014-го мене запросили в Гранітне, під Волноваху, провести різдвяне свято для дітей. Я поїхала з подарунками, ляльковим театром. Там був наш перший обстріл, коли ми проводили свято. Ми розуміли, що це обстріл, бо вікна тремтіли. Але ми гучно співали, а після свята мені сказали, що я дуже смілива, бо коли "Гради" прилітали просто в двір, ми співали. Так я почала волонтерити. Їздила багато в Попасну, трохи в Маріуполь, допомагала через різні протестантські церкви переважно цивільним. Але бачила, що й потрібна допомога військовим - моральна підтримка, забезпечення. У 2015 році мене запросили відкривати християнський волонтерський центр в Станиці Луганській. І там почала думати про те, щоб бути капеланом.

- Ви єдина в Україні жінка-капелан?

- Я вже не єдина, зараз нас є три. Але я перша жінка-капелан. Усі ми з протестантської церкви.

Навчання тривало шість тижнів

- Чомусь думала, що жінка не може бути капеланом… 

- Так, православна церква не визнає жіночого капеланства. Католицька, можливо, на якомусь рівні і визнає, але я не думаю, що вони можуть офіційно бути капеланами. Можливо, в майбутньому зроблять якусь реформу. А от протестантські церкви це дозволяють. У січні я стала молодшим лейтенантом, частинкою Збройних Сил України.

- Де і чого вас навчали?

- У військовослужбовців є організація навчального процесу - всі військові їздять на навчання, підвищення кваліфікації чи отримати нову спеціальність. Так само наша капеланська служба України разом з ЗСУ, коли почали процес оформлення капеланів (ще минулого року), запропонувала навчання. Київський університет Шевченка має військову кафедру, і при ній організували ці курси для капеланів. Вони тривали шість тижнів. Серед нас 80% були православні отці, 11% - католицькі священики і лише 9% - із протестантської церкви.

Вчили нас дуже багато. Капеланам зброї не видають, нас не вчили стріляти, але нам розповідали про різні види зброї, вибухівки, про поонених,медицину, психолоію і т. д. Також ми вивчали статут, міжнародне громадське право, історію капеланства. Стройова підготовка трохи була. В кінці складали іспит. Я отримала найвищу оцінку - 97 балів. Були виїзди і на полігон. Там вчилися розводити багаття, вивчали хімічну небезпеку, як вдягати протигази.

Також два тижні були на навчаннях в Німеччині - це були суто капеланські навчання. Нас готували американські капелани на базі НАТО. В них там є свій навчальний центр. Там нам читали сімейне консультування, психологію розпізнавання людей зі схильністю до суїциду, як повідомляти сім'ям про загиблих, як проводити церемонію поховання. Вчили, як працювати з командирами, як підняти його авторитет, якщо є конфліктні ситуації, як підтримувати бійців, які незадоволені командирами, тощо.

Під кінець була практика. Завдання були складні, але практичні. Ми їздили до наших воїнів, які там проходять навчання. Спілкувалися з ними на різні теми, у тому числі й на релігійні. Це була чудова практика, насамперед для православних отців. Адже їхня основна місія - це молебень, а от те, що є в протестантів - місіонерство, коли ти просто в натовпі чи з конкретною людиною на вулиці спілкуєшся, для них не зовсім звично.

"Бути поруч і говорити про все"

- Якої допомоги потребують воїни? Про що ви з ними говорите?

- Це дуже індивідуально, але переважно бійці хочуть, щоб їм проявляли елементарну вдячність за те, що вони служать. З ними просто потрібно говорити про їхню роботу, про що вони переживають. Часто говоримо про сім'ї, їм важко, дружинам важко, особливо в кого дружини за кордоном. Важко виховувати дітей на відстані. Розпитую, хто ким був до війни, хто як і чому вирішив піти воювати. Особливо стараюся підтримати мобілізованих, бо не всі добровільно прийшли в військкомат. Багато хлопців по 45-50 років, їм важко адаптуватися до нового колективу, до нових умов. Говоримо і про кулінарію, і про машини. Наприклад, ми разом дивилися чемпіонат світу з футболу. Я приносила чіпси, ми вболівали, стрибали. Раділи, коли забивали гол. Взагалі офіційний девіз українського капеланства - "Бути поруч". Тому, коли ти поруч, ти дійсно говориш про все.

- Ваша робота полягає лише у спілкуванні?

- Оскільки я вже не волонтер, а капелан, то маємо чотири основних види діяльності. Вони підпорядковуються одній меті - бути поруч, як я вже казала. Основна мета - це задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців. Тобто спілкування, молитва. У нас є один із видів діяльності - душпастирська опіка, консультування військового командування з релігійних питань, ведення релігійно-просвітницької роботи і здійснення соціально-доброчинної діяльності. Це, наприклад, якщо я хочу для військових провести концерт або знайти волонтерів, які допоможуть поремонтувати машину, чи медиків, які нададуть ліки чи дрон. Душпастирська опіка - сповідь, хрещення.

- Тобто ви можете похрестити людину чи повінчати?

- Лише у випадку, якщо це - представники протестантської віри. Якщо це православні, я не можу вінчати чи хрестити, але знайду їм православного священика, який похрестить чи повінчає. Якщо це мусульмани - то я знайду мусульманського представника. Це не проблема.

Жінка не має бути на війні

- Жінці місце на війні, як ви вважаєте?

- Я вважаю, що жінці не місце на війні, але це моя особиста думка, і ми маємо наближати нашу перемогу. Хоча це виключення з правила. Я не кажу, що жінки мають бути лише домогосподарками, але рівень прийняття рішень, фізичне, психічне навантаження… Та й наша армія не зовсім ще готова для того, щоб жінка була в армії. Та навіть жіноча білизна, форма - 90% жінок її перешивають. От як раніше говорили, що жінки не можуть бути науковцями чи політиками, це так само. Є дійсно жінки-снайпери від Бога, командири танків - це їхнє, але дуже багато жінок ідуть в армію не тому, що вони такі круті, в них є інші причини. Кілька років тому один із моїх командирів подав документи, щоб мене прийняли штатним капеланом. Але йому відмовили, бо я - жінка. Зараз, тому що нашу армію підтримують натівські партнери, розуміють, що жінки потрібні. Якби не війна, жінкам було б легше десь у штабі, але не на фронті.

- У вас траплялися конфлікти на службі?

- Неможливо без конфліктів у будь-якому колективі. В армії чоловіки теж різні - є ті, які щасливо одружені, а є які ненавидять жінок. Але загалом усі хлопці нормальні. На початку війни, десь у 2016 році, коли бачили, що капелан-волонтер - жінка, виникало питання: навіщо це, для чого? Дехто випробовував мене, і це нормально. Вони були впевнені, що скоро я або гримну дверима, ображуся, або доведуть мене до сліз. Але не сталося ні першого, ні другого. Після цього ми стали близькими друзями. Для мене найбільшим компліментом є, коли вони мені кажуть: "Сашо, ти справжня". Тобто вони розуміють, що я тут не чоловіка шукаю, не намагаюся реалізувати себе чи свої амбіції.

- Ви не ображаєтеся?

- Господь у мене забрав схильність ображатися. Я розумію, що люди не прокидаються вранці, щоб образити мене, це не їхня потреба. Це лише або через те, що людина сама на щось розлючена, або мене не зрозуміла, або погляди відрізняються, бо ми всі різні. Я завжди кажу хлопцям - я шаную вашу роботу, ви маєте шанувати мою. Роботи багато і відходять на задній план усі різні образи.

За весь час в мене була одна людина, яка напряму сказала, що не хоче, щоб я за неї молилася. Звичайно, я не перестала молитися за цю людину, бо це моя особиста справа. Але якщо люди розуміють, що і для чого я роблю, то ставляться до цього з повагою.

"Я не рвуся на "передок", цього адреналіну не має бути"

- На передову не страшно їздити?

- Мені дуже страшно їздити на передову. Я ніколи не рвуся туди. Завжди, коли я їду на "передок", то в мене має бути причина - або багато людей, яких треба привітати, бо для капелана це важливо, або щось завезти, вивезти. Завжди їду із супроводом військових, бо вони знають, де яка дорога може прострілюватися, просять вдягати бронежилет. Капелану взагалі немає що робити "на нулі", хіба як водій, допомагати медикам. Цього адреналіну не повинно бути. У мене був рекорд в Широкіно, коли я була буквально за 30 м до ворога. Хлопці за мною тоді їхали в туман, щоб не було видно.

- Ви пам'ятаєте перший день повномасштабного вторгнення? Де вас застало 24 лютого 2022-го?

- Дуже добре пам'ятаю, як тільки згадую, одразу плачу... Я тоді була в Краматорську. А друзі з Авдіївки ще на початку лютого попереджали, що буде скоро повномасштабна війна, бо росіяни завезли банки крові. Словом, напередодні до мене приїхали журналісти, попросили їх супроводжувати, а 23 лютого ввечері ми вирішили заночувати в Краматорську. Я телефоную друзям, щоб попроситися до них на квартиру, а ті кажуть, що нас вже там немає і тобі не радимо залишатися. Зрештою я вже до того кілька днів в машині возила тривожну валізу, спальник, все необхідне, навіть кота свого. Врешті ми таки залишилися на ніч в Краматорську. Я прокинулася з першими вибухами і зрозуміла, що почалося… Без паніки спакувала речі, кота і сіла в машину. Мені треба було приїхати в Київ, аби вивезти маму, вона живе неподалік від Гостомеля. Дорога була важкою - навколо все обстрілювали, вибухи, блокпости… Бачила, як горить аеродром в Чугуєві. Врешті я дісталася додому і вмовила маму наступного дня виїхати. Пів року ми прожили у Львові. Я допомагала хлопцям - купувала, пікапи, броніки, каски, рації, турнікети і т.д. А влітку я зрозуміла, що війна зовсім інша і потрібно повертатися в стрій. Так мене взяли штатним капеланом. Було важко, але Бог підтримав.

- Як ваша сім'я ставиться до вашого вибору?

- У мене є лише мама, я ніколи не була одружена, не мала дітей. Я жартувала, що я монашка за стінами монастиря. Звичайно, якби була сім'я, це було б інакше. А мама прийняла це так, як є - я служу Богові, допомагаю людям. Хочу підбадьорити тих, у кого немає сім'ї: заводьте собі 200-300 членів сім'ї. Маю на увазі побратимів і посестер.

- Як довго ви плануєте служити?

- Дуже хочу, щоб все закінчилося якомога швидше, щоб перемога була швидкою. Контракт у мене на п'ять років, але хочеться раніше. Я намагаюся підтримувати своє здоров'я, але іноді буває дуже важко. У 2022 році війна в мене забрала більше 40 друзів. Багато хто з них мені були як діти. Але ЗСУ працює, а Бог через них робить дива. Буду, звичайно, до кінця, щоб це все закінчити.