Заколот у Росії підкреслює нестабільність нафти – Bloomberg

Вранці минулої п'ятниці один з найбільш відволікаючих заголовків про Росію стосувався одного з її дипломатів, який, очевидно, самовільно зайняв земельну ділянку в Канберрі (Австралія), кинувши виклик австралійському уряду в суперечці за нове посольство. Прем'єр-міністр Ентоні Албанезе, незадоволений цим, назвав цього поплічника Москви «якимось хлопцем, що стоїть на травичці». Ах, Росія.

Протягом 24 годин заголовки газет обговорювали потенційний переворот у країні, яка є другим найбільшим експортером сирої нафти у світі (і найбільшим власником ядерної зброї). Ще один оберт навколо сонця пізніше, і ми всі залишилися здивовані тим, що ж насправді сталося, якщо взагалі щось сталося, пише колишній інвестиційний банкір та оглядач Bloomberg Ліам Деннінг, який співпрацював з Wall Street Journal та Financial Times. 

Ціни на нафту, зі зрозумілих причин, не змінилися. З точки зору кількості барелів і того, хто керує Росією, нічого не змінилося. А нафтовий ринок звик до драм, навіть до драм, які можна назвати вагнерівськими. Зрештою, фактична війна в Україні та подальший розрив енергетичних зв'язків – іноді вибухонебезпечний – призвели до того, що у 2022 році ціна на нафту вперше за вісім років повернулася до тризначної позначки. Менш ніж через 18 місяців ціна фактично нижча за ту, що була напередодні вторгнення.

Але позерська безглуздість одноденного заколоту на чолі з маловідомою фігурою Євгєнія Прігожина приховує більш фундаментальний виклик нашій енергетичній системі в її нинішньому розумінні. Можливо, російська драма на вихідних і не стала каталізатором, але вона є потужним симптомом. До того ж, Прогожин виявився неочікуваним союзником одночасно Великої Нафти і Великого Переходу.

Ринок нафти – це колосс сучасного світу, який генерує понад три трильйони доларів на рік, фінансує цілі нації та мобілізує людство. Озиманський масштаб приховує його крихкість. Подумайте: Лише три країни видобувають понад 40% світової нафти. Одна з них, Саудівська Аравія, є абсолютною монархією на чолі з імпульсивним наслідним принцом, який намагається здійснити чималий подвиг, перетворивши свою нафтову державу на диверсифіковану, модернізовану економіку. Інша, Росія, є реваншистською, занепалою імперією, де колишній працівник громадського харчування лише за вихідні розхитав її автократичну владну структуру. Третя, США, є більш стабільною порівняно з двома іншими, але наразі не у порівнянні з власною історією, а розбіжності щодо енергетики та зміни клімату є лише однією з тріщин у великій павутині інституційних розбіжностей.

Окрім цих трьох, існують менші, але все ще значущі виробники нафти, які перебувають не в найкращому стані: Нігерія, Ірак та Лівія, якщо назвати лише деякі з них. Найбільші у світі запаси нафти, що оцінюються в 300 з гаком мільярдів барелів, ховаються під землею Венесуели, де, цілком ймовірно, економічний і політичний занепад утримуватиме переважну частину цих запасів у замкненому просторі.

Є ще три важливі фактори, що впливають на динаміку. По-перше, загроза зміни клімату та породжена нею політика вказують на наближення піку попиту на нафту. По-друге, західні нафтові компанії обмежені в інвестуванні в нову пропозицію, частково через цю загрозу майбутньому попиту, але більшою мірою через спадщину фінансових зловживань у 2010-х роках, що відлякує інвесторів.

По-третє, війна і ширші зміни в міжнародних відносинах, включаючи торгівлю, змінюють базові домовленості, згідно з якими нафта посіла першість у світовій енергетиці після Другої світової війни. Основною причиною того, що провідні економіки почувалися комфортно, базуючи свій спосіб життя на паливі, імпортованому з нестабільних частин світу або відвертих супротивників, таких як колишній Радянський Союз, була міцна система безпеки на чолі з США, яка більш-менш гарантувала нафтові потоки. Цей порядок дедалі частіше ставиться під сумнів, і не в останню чергу самими Сполученими Штатами, залежними від сланцевих родовищ – наприклад, Вашингтон знизав плечима, коли у 2019 році було здійснено напад на критично важливий нафтовий об'єкт у Саудівській Аравії. США також все частіше використовують енергію (або санкції проти неї) як зброю.

Російський заколот, подібний до раптового прольоту комети, нагадує світові про всю цю потенційну нестабільність, що ховається під поверхнею нафти. На високому рівні світ покладається на товар з непропорційно великою кількістю політично чи економічно нестабільних виробників, де політика і смаки інвесторів об'єдналися, щоб придушити витрати на альтернативні джерела в більш стабільних регіонах. Останні, зрештою, запропонували страховку у вигляді буму в таких місцях, як Північне море та Аляска, після нафтових потрясінь 1970-х років. Система, яку ми маємо сьогодні, спирається на слабкі підвалини і менші допуски. 

Ця ситуація пропонує підтримку як «бикам» нафтового ринку, так і його «трунарям». З нафтового боку, загрози з-за кордону означають збільшення внутрішньої пропозиції, що є відлунням того, що сталося в 1970-х роках. Навіть якщо барелі зі США та країн-союзників не завжди є найдешевшими, вони принаймні убезпечені від потрясінь, уособленням яких став заколот Прігожина. З точки зору перехідного періоду, заколот Прігожина, як і сама російська війна, є лише ще однією причиною для того, щоб взагалі відмовитися від нафти. Єдиний спосіб по-справжньому нейтралізувати загрозу з боку Росії та важелі впливу інших нафтових держав – це розірвати нашу залежність від палива, яке їх фінансує.

Нафтові бики сприяють диверсифікації пропозиції в рамках існуючої парадигми; перехідники наполягають на диверсифікації попиту, щоб зруйнувати цю парадигму. Проте між цими протилежними поглядами ховається Стрічка Мебіуса. Зусилля, спрямовані на скорочення попиту на нафту, такі як електрифікація транспортних засобів, дають підстави відкладати інвестиції в новий внутрішній видобуток нафти. Однак останнє, роблячи нас більш вразливими до потрясінь, несе в собі економічні та політичні ризики, враховуючи, що ми залишатимемося залежними від викопного палива на довгі роки навіть за райдужних сценаріїв «зеленого» переходу. Зміна клімату, а також неприхована агресія та вразливість Росії є переконливими аргументами на користь фундаментальних змін у наших енергетичних звичках, які знизять ризики обох цих факторів. Однак на шляху до цього ми покладаємося на існуючу систему, цілісність якої руйнується, чим більше ми намагаємося від неї відійти. 

На початку цього тижня росіянин в Канберрі, за повідомленнями, також відмовилася від боротьби. Те, що вважається нормальним в австралійсько-російських відносинах, без сумніву, є недоторканим. Але світ сьогодні трохи відрізняється від того, яким він був наприкінці минулого тижня. Ми отримали потужне, хоч і коротке, нагадування про те, скільки хаосу може завдати нашій енергетичній системі навіть одна людина.

Нагадаємо, що на тлі військового заколоту в Росії СШАзвернулися до виробників нафти, щоб уникнути потенційного дефіциту та зменшити ризики потрясінь, які могли спіткати ринки.  

«Росія має значення, оскільки вона є найбільшим експортером нафти у світі. Крапка. Революції у великих нафтових країнах – це величезна справа. Я впевнений, що це непокоїло уми в Білому домі на вихідних», – сказав Боб Макнеллі, експерт з питань енергетики, який працював на уряд президента Джорджа Буша.