Актор Олексій Гнатковський: «Довбуш» — це історичне дзеркало: чи готові ми знищити всіх, хто посягне на святе для нас

Цю стрічку почали створювати ще 2018-го. Прем’єра мала відбутися у 2022-му, однак її перенесли через повномасштабне вторгнення Росії, заявивши, що реліз відбудеться після перемоги України у війні. Проте згодом все ж таки було прийняте рішення показати фільм українцям цього літа. Стрічка «Довбуш» є одним із найдорожчих українських фільмів — зазначається, що її  орієнтовний бюджет складає понад 90 млн грн (державна частка — 65 млн грн). Про цю картину ми поспілкувалися з виконавцем ролі Івана Довбуша, провідним актором Івано-Франківського драмтеатру Олексієм Гнатковським і кількома іншими акторами.

— Олесь Санін в одному з інтерв’ю дав дуже високу оцінку вашому акторському таланту: «...Одна з головних ролей Івана Довбуша — саме у франківця, це буде дебют Олексія Гнатковського в кіно. Це великий актор, після прем'єри фільму він буде відкриттям для багатьох». Після таких слів виникає цілком логічне запитання, а чому так довго кінематограф обходив вас стороною?

— По-перше, я достатньо перебірливий. Усе, що мені пропонували в кіно раніше, мене не влаштовувало і я не брався за цю роботу. Це, однозначно, будь-який російськомовний продукт. Не тільки російський, бо у нас до війни було дуже багато саме російського продукту, а й російськомовний узагалі, який знімали наші кінематографісти. Я принципово проти участі у таких проєктах. Для мене це неприйнятно. А ще мені не пропонували ролі, які могли б мене зацікавити. Крім того, я весь свій час, всю увагу зосереджував на роботі у театрі. Для мене театр — це своєрідна «альма матер», це місце, якому я, умовно кажучи, «присвятив» усе своє життя. Театр завжди для мене був першочерговим.

— Але у франківському театрі працюють актори, які знімаються у фільмах і серіалах. Ви ж могли з їх допомогою знайти якийсь цікавий для себе кінопроєкт?

— Звісно. Але кожному дається те, що він просить у Бога. Мені завжди було цікаво працювати у театрі, а в кіно я не те щоб і прагнув потрапити. Бо щоб зніматись у фільмах або серіалах, потрібно постійно їздити на кастинг, на зйомки. А я весь свій час, всю свою енергію спрямовував саме на роботу в театрі.  Я завжди роблю те, що мені цікаво. І мені театр до останнього часу був цікавіший, ніж робота у кіно. Тож моя робота у «Довбуші» — це особлива подія для мене. Як після довгого Посту приходить Великдень — так і після тривалого часу, поки в мене не було роботи у кіно, Бог дав мені змогу попрацювати з Олесем Саніним.

— Як ви потрапили в картину? Які були критерії відбору?

— Олесь Санін мені особисто запропонував зіграти цю роль. Він бачив мене на сцені у кількох виставах: в «Енеїді», «Славі Героям» та у «Гамлеті». Якось він підійшов до мене після вистави, ми познайомились і він запросив мене на цю роль. Так що кастинг я не проходив. А після цієї розмови до нас у театр приїхала знімальна група — вони записували відео всіх наших акторів, які були залучені до зйомок. Записали зокрема й мій монолог Гамлета — оце і всі проби, які були.

— Всі ваші партнери на знімальному майданчику цього фільму мають великий досвід зйомок у кіно. Чи не відчували ви себе з цього приводу незручно, що чогось не вмієте або не знаєте?

— Ні, в жодному разі. Для мене це була гарна нагода попрацювати з великим, без перебільшення, режисером. Я дійсно вважаю Олеся Саніна видатним режисером і не тільки України, а й сучасності. Для мене Олесь став учителем і другом. Я вважаю його видатним художником, митцем у широкому розумінні цього слова. І теж саме я можу сказати про Сергія Михальчука, оператора і побратима Олеся Саніна. Для мене вони обидва стали вчителями. Щодо більш досвідчених колег і партнерів по знімальному майданчику, то я не відчував ніякого дискомфорту. Тому що акторську професію я розумію, а того, чого я не вмію і що мені потрібно було робити, я вчився у них. Усі вони також стали для мене вчителями і друзями. Тому я не відчував  дискомфорту, а навпаки — мав велику радість і водночас велику відповідальність. Це дуже захопливий процес, коли ти як губка вбираєш у себе всі тонкощі, все, що ти до цього часу не вмів. Та водночас я пропоную і щось своє. Для мене дуже важливо, щоб процес був двосторонній, щоб я також був творцем і художником. Чому, наприклад, для мене так важливий театр? Тому що тут ти сам можеш бути художником і креатором. І тут так само, я на майданчику мав можливість творити цю роль. Творити її за всіма правилами та канонами художнього мистецтва.

— А чого конкретно ви навчилися на знімальному майданчику у Саніна та у своїх партнерів?

— Я навчився монтувати свою роль. У театрі, коли граєш роль, то ведеш свою лінію від початку до кінця. У тебе немає «стопів». Ти не зупиняєшся. А в кіно ти повинен те саме зіграти кільканадцять разів для різних планів. І ти повинен повторити це повністю й точно. В принципі, і тут для мене не було нічого особливо незнайомого. А от монтувати свою роль, коли ти свою лінію складаєш з багатьох шматочків, як у пазлах, щоб у результаті вийшла велика роль, це для мене було новим. Один епізод знімають сьогодні, другий — за два тижні, а в тебе він має скластися в щось ціле. Для цього щонайменше треба розмовляти з тими, хто на цьому знається.

— Про брата Олекси Довбуша, Івана, відомо не дуже багато. Дехто навіть взагалі сумнівається, що він існував. Попри це, він також досить знакова постать у русі опришків. Безперечно, що у процесі роботи над роллю ви дізналися багато інформації про нього, яка невідома більшій частині українського суспільства. Чим вас вразив цей чоловік, що в ньому було такого, що зробило його лідером і героєм?

— По-перше, треба зазначити, що Іван Довбуш — це настільки ж правдива і реальна історична постать, як і Олекса. Є багато історичних джерел, які підтверджують його існування та розкривають якісь моменти його життя. Ми розмовляли з Олесем Саніним ще перед початком роботи над фільмом і він мені дуже докладно розповідав про Івана. Олесь багато консультувався щодо історичних деталей із нашим відомим істориком професором Володимиром Грабовецьким. А Володимир Васильович Грабовецький свого часу безпосередньо був моїм учителем, тому що першу свою освіту я здобув на факультеті історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету, де він викладав. Тому постать Олекси Довбуша і сам феномен Довбуша мені були добре знайомі. Тим більше, що я сам з Івано-Франківська, а тут він фактично місцевий герой. А от стосовно Івана, то я про нього звісно чув, але не знав багато фактів із його біографії. Наприклад, в музеї у Польщі зараз зберігається відомий «ніж Довбуша», на якому викарбувано двадцять одне ім’я. Як я розумію, що це викарбувані імена людей, яких цим ножем було вбито. Хто вбивав цим ножем і хто карбував ці імена, достеменно невідомо, але, ймовірно, належав він саме Іванові, а не Олексі. Тобто Іван — це дійсно реальний історичний персонаж, але річ у тім, що люди схильні міфологізувати своїх героїв. Я думаю, що в процесі такої міфологізації двоє персонажів цієї історії, Іван і Олекса, «злилися» в одну постать. І в пам’яті людей залишився тільки один герой — Олекса Довбуш.

Треба розуміти, що рух опришків не був злагоджений, із якоюсь своєю структурою та ієрархію. Це були окремі ватаги та загони, які ховалися у лісах Карпат, і у кожної такої банди був свій ватажок. Очевидно, що це були розбійники. Але оскільки вони вчиняли розбій і грабували багатих, а багатими в той час були або поляки, або полонізовані українці, то вони автоматично ставали народними месниками. Бо прості люди дуже потерпали від багатіїв і всіляко підтримували, а потім і канонізували тих, хто боровся з їх гнобителями. Так само сталося і з братами Довбушами.

— Відомо, що між Іваном і Олексою був конфлікт, що Іван навіть поранив Олексу в бійці. Оскільки Олекса Довбуш у нас традиційно вважається позитивним персонажем, то виходить, що Іван у цій ситуації антагоніст?

— Ні, я не вважаю Івана антагоністом. Просто Іван і Олекса мали різну філософію і різні погляди на життя. Я не хочу спойлерити й розкривати сюжет фільму, але можу зазначити, що Іван і Олекса — це два обличчя одного Довбуша, це дві маски однієї людини, це, якщо можна так сказати, дволикий Янус. І Іван, і Олекса — кожний мав свою правду. Визначити, чия правда «правильніша» — це вже суб’єктивна думка кожного глядача. Визнати, що Іван — поганець, а Олекса — хороший, що це карпатська історія про Каїна та Авеля? Ну, можливо й так… Дійсно, у них були розбіжності, і дійсно Іван поранив Олексу у бійці, після чого той на все життя залишився кульгавим. Про це навіть у пісні співається: «Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький, на ніженьку налягає». Але хто мав рацію у тому, хто молодець, а хто поганець — я не можу сказати. Якщо у вас є сестра або брат, то ви знаєте, як із ними інколи складно знайти спільну мову. У мене також є сестра, і ми свого часу з нею «лупашилися» дуже сильно (сміється). А якщо серйозно, то тільки найрідніші люди знають, де твоє найболючіше місце.

— Як ви вважаєте, яка доля чекає на цей фільм у нашому прокаті? Чи «зайде» він глядачам? Чи підуть на нього люди у кінотеатри?

— Я вважаю що цей фільм — саме те, що зараз потрібно нашому народові в культурному плані. Це фільм про героїв. А ми бачимо зараз сучасних героїв, які зі зброєю в руках боронять нашу землю.  І водночас це фільм про нас самих. Бо Довбуші — вони ж були прості хлопці, селяни, вони не хотіли стати воїнами. Але коли обставини склалися так, що потрібно було взяти до рук зброю — вони це зробили. Стали не тільки за себе, а й за всіх, хто не міг постояти за себе сам. Це кіно про український дух, про наш ментальний зв’язок із рідною землею і про наше бажання жити на ній. І заради того, щоб це бажання здійснилося, ми готові на все, ми готові йти до кінця. Понад те, наша історія — це не про смерть, не про те, що треба вмерти за свою Батьківщину, а про те, що слід убити кожного, хто на неї посягає. Я думаю, що ми, українці, саме такі. Ми готові знищити всіх, хто посягне на все, що для нас святе: на нашу сім’ю, на нашу землю, на наше господарство.  Цей фільм немовби своєрідне історичне дзеркало для кожного з нас. І найголовніше — це кіно про перемогу, яка є неодмінною і яка чекає на нас усіх.

Актори про зйомки у фільмі «Довбуш»

Олег Шульга, виконавець ролі опришка Стрільця:

— У мене невелика роль, але вона від першого до останнього кадру. Мій герой, один із членів загону Довбуша — стрілець. У цьому загоні у кожного з опришків була якась своя унікальна особливість. Хтось був найсильнішим, хтось умів кидати ножі, хтось володів особливим умінням, як мольфар. А мій герой умів влучно стріляти, тобто був таким собі гуцульським снайпером. Тому в нього і був такий, як би зараз сказали, «позивний» — Стрілець.

Цим фільмом Олесь Санін поставив і собі, і нам досить високу планку. Від самого початку роботи він орієнтував усіх членів знімальної групи на створення максимально якісної стрічки. Вони з оператором Сергієм Михальчуком шукали унікальні локації, художники по костюмах Гала Отенко та Марія Керо створювали візуальні образи героїв. Вони взагалі провели величезну роботу: все, що на нас надягнуто, — це все «хенд-мейд». Усі натурні зйомки робили без штучного світла, «вживу». Живі гори, живі плани. Художник-постановник зробив просто титанічну роботу. Ми всі працювали без потурань. У нас не було такого, щоб про щось можна було сказати «і так зійде». Через це і бюджет такий великий і зйомки велися дуже довго. Так, інколи нам на зйомках було не надто комфортно, але воно було того варте. І зараз я чекаю на прем’єру фільму, як на велику подію для нашого кінематографа й суспільства. Це серйозний крок уперед.

Я вважаю, що прем’єра цієї картини зараз, під час війни, — правильне рішення. Я дуже задоволений, що його таки покажуть скоро на великому екрані в Україні. Я не знаю, чи планують для цієї стрічки якусь фестивальну історію, але нам потрібно, щоб наші фільми про нашу боротьбу бачили в усьому світі, нам треба займати культурний простір.

Яків Ткаченко, виконавець ролі опришка Івана Сабата:

— Мій герой — досвідчений опришок Іван Сабат. Коли Іван і Олекса Довбуш були ще малими хлопцями, вони познайомились з Іваном — і саме він розповідав їм про опришків: про їх історію, закони, традиції. І все це їм запало у пам’ять ще з дитинства. Саме через мого персонажа Санін намагався пояснити всі ці історії та обряди, які були в опришків, усі ці випробування, через які повинен був пройти чоловік, щоб стати одним із членів ватаги.

Взагалі у мене було лише декілька знімальних днів, бо роль невелика. Але кожного дня були якісь випробування, якщо можна так сказати. Я, наприклад, проходив через провалля по деревині й виявилося, що я все ж таки боюся хай не висоти, але земного тяжіння. Було досить лячно зніматися у цій сцені, навіть попри те, що у мене була страховка. А в інший день знімали у печерах сцену, коли ми сидимо навколо багаття. І через те, що там була погана вентиляція, я трохи отруївся димом і мені стало зле.

Жодних особливих примірок костюма у мене попередньо не було. Тобто прямо в той день, коли я приїхав на зйомки, я вперше надягнув костюм — і ми почали знімати. Було складно ходити, тому що у нас було шкіряне взуття, в якому пересуватися по камінню досить незручно без звички. Таке відчуття, що ти наче на льодовому катку. Але якось пристосовувався та звикав. А ще під костюм надягали страховку, яка не давала мені падати, але додавала труднощів у пересуванні.

Взагалі знімати фільм у горах — досить складно. А ми знімали якраз на скелях Довбуша неподалік від села Дубнища в Івано-Франківській області. Там є така скеля Лев, де, до речі, і знімали епізод із проходом по деревині. В принципі, там не дуже високо, але на тих скелях навіть ходити небезпечно.

Дмитро Вівчарюк, виконавець ролі мольфара й опришка Забо:

— Мій герой у фільмі, мольфар Забо, знає ліси Карпат до останньої травинки, вірить у магію, забобони та сили природи. Вірить і використовує це знання. Я в житті багато бачив різних ворожок, але під час підготовки до цієї ролі особисто зі справжнім мольфаром не зустрічався. Але багато читав про них та дивився документальні фільми. А ще можу зазначити, що сама чарівна атмосфера Карпат і декорації мене вели у правильному напрямку.

Взагалі до роботи над фільмом всі, від режисера до каскадерів, підходили дуже серйозно. Оскільки у нас було багато бойових сцен, то з нами працювали каскадери — було багато тренувань і репетицій: і групових, і парних, і індивідуальних. Наприклад, у мене була шикарна «проходочка», коли ми знімали сцену нічного бою у Свірзькому замку. Мій герой за сюжетом пробивав шлях для Довбуша через ворогів, щоб той міг дійти до темниці та визволити наших полонених. На цьому шляху мені зустрілося півтора десятка ворогів і контакт із кожним із них відпрацьовували окремо. А ще поряд були партнери, які також були задіяні у бійці — і кожен знав, що він повинен робити в певний момент. Усе це було прораховано та вивірено до секунди! І це було по-справжньому круто! Ми постійно все відточували та знімали цю сцену всю ніч, до самого ранку, аж поки сонце не зійшло.

Були масштабні сцени боїв, у яких була задіяна велика кількість професійних каскадерів.

Безперечно, що «Довбуш» — це один із небагатьох вітчизняних кінопроєктів, у якому так професійно і ретельно підходили до зйомок, до кожної деталі. Були задіяні величезні ресурси — і фінансові, і часові, і репетиційні. Ми репетирували в костюмах і у гримі, що зараз не дуже часто робиться у кіно.

Я не знаю, як усе це буде змонтовано, але впевнений, що це буде стовідсотково красиво та масштабно. Це точно зняте на найкращому голлівудському рівні.