Як не розчинитися в тумані майбутнього

У цього допису є дві площини, які в реальності не перетинаються. Є наука футурологія, яка веде родовід від розпанаханих нутрощів тварин, вивчення польоту птахів і паличок для ворожіння «І-Цзин». Є інстинктивна потреба людей знати, що буде. З інтелектом це нічого спільного не має, просто виживання. Є оця вся система політичних опаришів, але це теж жива природа, біоценоз, Грета Тунберг як майбутня Ангела Меркель.

Є масове відчуття людей, що всі всіх обманюють і ніхто правди не каже. Агов, а коли вам її казали? На Миколая? Це просто зараз такий період загостреного сприйняття очевидних речей.

В одній із версій свого життєпису я писав (і, звісно ж, не написав) дисертацію про Стівена Кінга, який надихнув мене потім займатися соціальними страхами, фобіями та всілякою іншою чортівнею. Відтоді я часто собі «ворожу» на його творах. The Stand перечитував у ковідний час. Ну й про потвору Владіміра Саддамовича у нього теж чимало передбачень, починаючи від The Dead Zone.

Але якщо про актуальне, то його повість 1980 року The Mist досить точно описує алгоритм поведінки соціальної групи в двох напрямках.

Усередині замкнутого простору поведінка ситуативно створеної соціальної групи досить стандартна. Драматичний поділ на «бульбашки», безглузді параноїдальні «срачі» між ними, крисятництво та несподіваний героїзм.

Спроби зрозуміти, що відбувається зовні, розбиваються об той факт, що туман — явище динамічне, й у ньому щоразу виникає якась бридка й неочікувана фігня. Тут хоч Кінг, хоч «Єдиний марафон» — результат однаковий.

Тому часто згадують вираз Карла фон Клаузевіца про «туман війни», аби виправдати неможливість щось передбачити. Хоча в контексті свого часу Клаузевіц мав на увазі виключно те, що нині в натовських доктринах називається military deception, військовий обман.

Подібна історія, тільки на ширших інформаційних теренах, ще не так давно відбувалася з політизованим виразом «гібридна війна», який вживали, аби за вдаваною складністю явища заховати параліч НАТО перед російською загрозою.

І що дужче ми намагаємося щось передбачити зараз, то більше впираємося в глуху стіну невизначеності. На вершечку цієї стіни традиційно сидять рядочком чорні лебеді Талеба, чіповані нашими мріями.

Якщо лінія майбутнього складається з точок, то кожна з них — це точка сингулярності. Це такий об’єкт, який має невизначену поведінку. Тому, коли ви заповзято беретеся передбачувати майбутнє, насправді це просто ваші фантазії на тему «добре було б, якби…». Майбутнє про них не в курсі.

От, скажімо, прогноз погоди. Супутники, комп’ютери, аплікуха у смартфоні, все на тиждень і більше — вперед. І ви такі — о, класно, парасольку не беремо. І потрапляєте якраз на фронтир зливи.

Коли ви чесно фантазуєте — це природна людська властивість. Іноді навіть приємна та корисна для здоров’я. Тому це в жодному разі не критика людей, які публічно щось на цю тему конструюють. Це пересторога для людей, які суб’єктивно ці конструкції інтерпретують як покрокові інструкції з користування майбутнім.

На моїй пам’яті першим глобальним прогнозом, із яким світ носився, наче дурень із писаною торбою, була теорія конвергенції. Тобто сама ідея є старою, проте основне слиновиділення вчених відбувалося під час «перестройки» совка, в 1980-х. СРСР потроху капіталізуватиметься, а Захід комунізуватиметься, й потім воно все з якогось дива зіллється у жабогадючому екстазі.

Дисидент і лютий антикомуніст Володимир Буковський, який досить єхидно це критикував, розповідав мені якось у Лондоні, що Європа постворювала під це діло абсолютно симетричні до СРСР органи управління Євросоюзом. От тільки совок узяв і здох, а тепер його комуняцький дух переповз у ті самі дармоїдські політбюро й ЦК, але вже в Брюсселі.

Потім носилися з американським Фукуямою, який написав «Кінець історії і останню людину» 1992 року (Шпенглер із Ніцше, мабуть, у трунах переверталися). Переможна хода комунізму (закреслено) лібералізму планетою затопче врешті-решт мистецтво та філософію і запанують мир-дружба-прогрес, ну й знову екстаз єднання. Особливо він запанував після одкровень автора в Югославії, Сомалі, Афганістані, Руанді, Конго, Іраку. Просто-таки гопак ліберальної демократії, ми теж у курсі.

Потім усе це візіонерство закосплеїв ліберальний на всі боки Юваль Ной Харарі. Був же ж нормальним медієвістом, популяризатором історії, але торкнуло і його футурологією. «Людина розумна», «Людина божественна», «21 урок для ХХІ століття». Це такий Пауло Коельйо для любителів історіософії. Історики оцінили це як солодкі примітивні банальності. Неісторики на чолі з Білом Гейтсом захоплювалися.

Насім Талеб… а, стривайте, це ж той, хто написав про якогось чорного лебедя, що прилітає до поганих людей і країн і несе їм кару Божу?

Я навмисне поглузував (і не те щоб геть незаслужено) над цими хрестоматійними прикладами, бо саме вони зазнали найбільшої вульгаризації та профанації з боку бунтівних інтелектуальних мас. Є ж іще математичні моделі прогнозування, комп’ютерні моделі. Над ними нехай глумляться ті, хто в них більше тямить. А я буду про людське.

Перша проблема, яка нас заводить у блуд, — це проблема мови. Ні, не те, про що ви подумали.

У блуд нас заводить дуже специфічний словник аналітичної новомови, яка почала домінувати в Україні у 1990-х роках як ознака розвитку та прогресу. Здобувши незалежність, ми й надалі користувалися термінологією, призначеною для аналізу динаміки держав західного типу.

Використовувати мову ліберальної демократії, щоб описувати посткомуністичний режим, — геть дурна ідея. Звісно, була потужна адвокація такої лексики молодими прогресистами в Україні та ветеранами холодної війни для взаємної вигоди. Але використання мови ліберальних демократій, яка сама по собі цілком ОК, непрямо передбачає суспільну структуру та логіку менеджменту держав західного типу. Тобто режими, для опису яких було створено цю мову, мають спільні риси, внутрішню динаміку ліберальних демократій.

Україна в жодному разі не є ліберальною демократією. Це гібридний режим, електоральна демократія з одомашненими олігархами, з потугами сповзання в конкурентний авторитаризм і з вологими мріями про автократію. Тут для любителів автократії погана новина, бо відсутність тривалого досвіду державності не дала змоги повноцінно розвинутися соціальному прошарку державників, які мають за ніщо права людини, бо держава — понад усе. Їх критично мало.

Відтак те, що ми називаємо громадянським суспільством (хоч воно ним не вповні є, бо відповідальність ця соціальна група традиційно перекладає на владу), досконало захищає свої права та свободи. Водночас ліберальний підхід також означає ігнорування інституційних і культурних руїн комунізму, згадаймо хоча б шарварок довкола Булгакова. Така от у нас суцільна козацька Хортиця (я не про горілку, про всяк випадок).

Отже, «державники» автоматично упосліджують права людини, а «вільнолюбці» не люблять державу засадничо, хоча водночас не тямлять у тому, що таке державний апарат і навіщо він потрібен.

Тому всі прогнози для України, складені в термінах ліберальної демократії, можна відразу викинути на смітник. Або поставити в рамочку, в гербарій, як вам заманеться, головне — не споживайте.

Є метод історичних аналогій. Можливо, він заслуговує на більш науковий аналіз, бо я за багато років власних активних спостережень і прямої участі в суспільно-політичних процесах бачу трагікомічні закономірності та фатальні повтори, яких не бачать люди, ініційовані лише крайнім Майданом. І це почасти відповідь на запитання моїх молодших друзів: «Як тобі вдається бути таким незворушним?».

Однак головна проблема історичних аналогій, хоч я їх і полюбляю, в тому, що їхня ефективність є обмеженою. Інакше кажучи, вони можуть бути гарними метафорами для окремих феноменів і вимірювань системи. Поведінку Грушевського, Петлюри, Бандери в тій чи тій ситуації (я не про ікони, а про історично достовірні епізоди) може бути спроєктовано, й ця проєкція буде вірною, якщо здійснити тріангуляцію обставин, помножити на характер. Ви можете знайти відповідники в теперішньому й навіть у майбутньому. Але це знання — просто про людську натуру. Якщо визнаєте, що герої та видатні особистості — теж люди, то вам не потрібні спеціальні калькуляції, аби дізнатися, як казали в моєму дитинстві, що принцеси теж ходять до вітру.

Тобто прогнозувати поведінку політика чи правлячої групи досить просто, якщо не заморочуватися складними заморськими конструктами.

Із групами, щоправда, є нюанс. Карл Густав Юнг у одному повоєнному інтерв’ю казав, що ви можете мати дуже інтелектуального знайомого, але натовп у сто-двісті таких персонажів буде досить тупим. А більший загал із таких інтелектуалів узагалі матиме інтелект ящірки або крокодила. Ну, ми, в принципі, бачимо експериментальне підтвердження його слів у соціальних мережах.

Тепер питання: нащо оце все потрібно читати особисто вам? У масової свідомості тривалість пам’яті — як у немовляти. Тому, щойно ви намагаєтеся знайти відповідь на запитання: «А що буде далі?», її негайно треба переформатувати в запитання: «Як я особисто далі поводитимуся?».

Ми перебуваємо в полоні мови ліберальної демократії. Українська мова не просто засмічена англіцизмами, які вже перетворюють її на новий суржик. Ці слова, позбавлені в наших реаліях свого первинного сенсу, замінюють думки недоторканними ярликами. Не потрібно розробляти нову термінологічну базу, яка дасть змогу позбутися основних припущень, характерних для західного «ухилу» вивчення транзитних політичних режимів. Треба просто називати речі своїми іменами.

Чому ми не кажемо просто «злодій», «крадій», замість «корупціонер»? Чому ми кажемо «дезінформація» замість «брехня»? Ця термінологія виводить об’єкти потенційного покарання з-під удару, принаймні морального. Так, ігри в «люстрацію» дають змогу уникнути справедливого суду та персональної відповідальності за дії та вчинки. Природна термінологія має не просто замінити ярлики, дані режимам, а й концептуально переосмислити їхні складники, повернути первісне значення.

Якщо ви самі даватимете явищам прості та зрозумілі означення, щонайменше туман сьогодення довкола вас почне розсіюватися.

Як ми намагаємося побачити майбутнє? Світимо ліхтариком розуму в туман поперед себе й бачимо досить небагато. Можна змінювати батарейки в ліхтарику (тобто обирати глобальні моделі проєктування майбутнього), й туман від цього лише густішатиме. Можна фаталістично йти вперед або прагматично не рухатися з місця.

Я не знаю, як цю просту технологічну думку донести до свідомості. Але спробую. Нас поколіннями виховували в такій системі координат, де є масштаб, пропорції, перспектива. Словом, усе те, що робить нас як особистостей нічим, а світ довкола — всім.

Я колись писав про війну, що ви — або мішень, або воїн, іншого не буває. Якщо ви — мішень, то питання часу, коли у вас поцілять. Тут та сама історія. Майбутнє закручується довкола нас, наче пасма розірваного вітром туману, якщо ми активні. Я не маю на увазі соціальну активність, тут у нас усе гаразд.

Вам доведеться обрати між приналежністю до масової свідомості та індивідуальністю, Наші соціальність і емпатія кажуть нам, що варто турбуватися про велике й масштабне і, може, карма нам за це подякує та винагородить.

Навіть не сподівайтеся, karma is a bitch.

Агов, є принципова різниця між диванним ворожінням про прийдешнього політичного жениха для країни та повсякденною роботою на цю країну. Така робота є нудною, нема чого навіть у Інстаграмі показати.

Але в індивідуальному вгадуванні майбутнього є одна проста притичина. Майбутнє може закручуватися довкола вас у таких масштабах, які відповідають вашій особистості.

Тут із журбою обнялися чиста механіка та психотерапія. Ми всі або занижуємо, або завищуємо свої можливості, самооцінку тощо. Ніхто точно не знає, може, святі якісь. Але про всяк випадок краще попуститися з великими претензіями до світу, бо він не в курсі.

Якщо ви концентруєтеся на спробах вгадати завтрашній день, то марнуєте сьогоднішній. Якщо ви просто гребете, як та апокрифічна мишка в глечику молока, то лапками наколотите собі майбутнє.