Нам потрібно більше зброї: українські кіно й театр виконують важливу місію у США

Репортажі про військові злочини Росії в Україні рідко сходять із перших сторінок американських газет і телеекранів. Люди співчувають, жахаються, допоки перед очима картини війни, але невдовзі, забувши про побачене, живуть власним життям далі. Як попереджає нас американський історик Тімоті Снайдер, людям найпростіше залишатися пасивними спостерігачами, не включаючись у боротьбу зі злом.

Як зробити, щоб війна на іншому континенті зі свідчень про долі чужих людей перетворилася на особистий досвід, що спонукає тиснути на свої уряди, ходити на протести, волонтерити, збирати кошти на ЗСУ?

Відповідь на це запитання дає сучасне українське мистецтво — театр і кіно, які під час війни відіграють роль дипломатичної місії.

На початку червня в Бостоні відбулася вистава «Гаага» української режисерки Саші Денисової. П’єса переносить нас у близьке майбутнє, коли Путін і його генерали, політики та пропагандисти (Сімоньян, Патрушев, Шойгу, Кадиров, Матвієнко, Прігожин) опиняються на лаві підсудних у Гаазі. Зустрічаючись у тюремній їдальні, ці особи намагаються звалити провину одне на одного, скаржаться на тюремну їжу з ГМО, згадують своє комфортне життя до арешту й намагаються вигадати собі виправдання.

На суді над ними виступають свідки з Бучі, Ірпеня та Маріуполя, чиї показання в п’єсі цілком ґрунтуються на фактичному матеріалі розслідувань військових злочинів РФ.

Та головним обвинувачем є Дівчинка з Маріуполя. Це — єдиний вигаданий і збірний образ. Дівчинка розповідає, як убили її маму й тата, про завали будинків, під якими гинули люди. Це образ зруйнованого дитинства, дитячого горя, й від нього не можна відвернутися, його не можна забути.

У п’єсі жахлива трагедія сусідить із фарсом і казкою, і глядачу дано пережити широку гаму почуттів.

Рішуча й розумна Дівчинка в біленькій старомодній сукенці (її чудово зіграла сімнадцятирічна Тая Федоренко з Києва) найбільше нагадує героїню казки «Аліса в Дивокраї» Льюїса Керролла. Адже Аліса теж опинилася на суді, де грізна королева загрожує відрубати всім голови. Подібність Дівчинки з Маріуполя до Аліси зробила її для американського глядача впізнаваним персонажем, знайомим за книжкою та численними екранізаціями. Їй легко співчувати — вона своя й рідна, і від неї всі звикли очікувати кмітливості у важких умовах і кінцевої перемоги.

І справді, обидві «Аліси» виходять із бою переможницями. «Це просто колода карт!», — вигукує Аліса наприкінці казки Керролла, коли розуміє, що не боїться грізної королеви. Монстри Аліси в Керролла — це смішні карикатури вікторіанської Англії, а чудовиська з п’єси Денисової — збіговисько кривавих бандитів. Але Аліса маріупольська вивищується над ними не гірше за свій британський прообраз. Дивлячись на цих нелюдів очима Дівчинки, глядач бачить лише нікчемних виродків.

Путіна грала невисока жінка (Поліна Дубовікова), але так, ніби була його двійником. Хода, манери, жести були впізнавано путінськими. Але це був Путін, казково зменшений до нестрашного розміру. Матвієнко виявилася коротулькою, яка втратила розум, Сурков — наркоманом із манією величі, Патрушев — маніяком, схибленим на неіснуючих вірусах.

Світ цих монстрів виявляється нетривким і розвалюється на очах: знаменитий символ офіційної російської культури — російський балет — стає фарсом. «Танець маленьких лебедів» із балету Чайковського виконує вся путінська команда, а балетні лебеді перетворюються на гусаків із біолабораторій, на яких звихнувся Патрушев.

Імперія на сцені розпадається так, як має розпастися й у реальності: Шойгу, Сімоньян, Кадиров намагаються відгородитися від Путіна тим, що вони — не етнічні росіяни. «Ви взагалі знаєте, хто ви? Ви — росіяни. А я ні! Я пригноблена національна меншина! Я тувинець. Я нащадок Чингісхана! А ви мене пригноблювали! Ви мою батьківщину силоміць — ваша російська імперія — приєднали 1948 року. І принесли нам лише алкоголь, розруху та віруси, так-так, тож знаєте що — ви самі за себе, а я сам!», — кричить Шойгу.

Аудиторія не лише співпереживає, жахається та сміється, а й стає учасником подій. Виклик їй кидає зі сцени Патрушев: «А що зробили ви? Це ви з нами торгували, ви підлещувалися. Це ви дозволили Україні стікати кров'ю!», — кричить він у зал.

«Це був найсильніший момент у п’єсі, хоча й некомфортний», — сказав один із глядачів після вистави.

Саме на таку реакцію й чекає Саша Денисова. За її словами, вона хоче «колоти, ошпарювати глядача». Важливо їй і викликати глибоку емпатію в глядачів: «Головне завдання спілкування з іноземцями — дати їм зрозуміти, що це такий самий світ. Я не роблю Україну екзотичною країною, а показую її зрозумілою, близькою глядачу… Відчуття емпатії можливе, коли люди розуміють, що там — такі самі люди та що їхнє, глядачів, мирне життя теж може бути якоїсь миті зруйновано. Так працює механізм співчуття».

Крім емпатії, Денисова хоче продемонструвати глядачеві й історичний масштаб цієї війни, що охоплює всі аспекти життя: «Завдання було показати цю війну не мовою новин, не мовою навіть документального театру, а пояснити людям, що це — трагедія століття».

Схожі завдання ставить і документальний фільм «Правило двох стін», який був показаний наприкінці червня в Нью-Йорку й отримав спеціальний приз кінофестивалю Tribeca за роботу в сфері прав людини та «мистецьке вираження» (режисер Девід Гутнік, продюсери Ольга Безхмельницина, Сем Бісбі та Стейсі Рейсс, оператори Володимир Іванов і Девід Гутнік).

Фільм розповідає про життя українських художників і артистів під час повномасштабної війни. Глядачам дозволено заглянути в життя героїв стрічки, побачити їхній побут, почути думки, познайомитися з роботами.

Ми бачимо ранок у львівській квартирі молодої пари — Степана та Ліани. Вони прокидаються, п’ють каву, виходять на вулицю, зустрічаються в барі з друзями, але все відбувається під акомпанемент сирен повітряної тривоги. На тлі цієї постійної загрози навіть уживання кави для американських глядачів перетворюється на акт мужності та стійкості.

Усі герої фільму — чарівні, розумні, сміливі й талановиті люди. Хто з відвідувачів нью-йоркського кінофестивалю не хотів би дружити з репером Степаном Бурбаном, який уміє, попри меланхолійний характер, передати в своїй музиці енергію та надію, або заприязнитися із вдумливою й чарівною Ліаною Міцько — директоркою Львівського міського центру мистецтв?

У цьому центрі художники співпрацюють у проєкті, що має назву «Укриття». Глядач знайомиться з експресивними роботами Сергія Петрова, відомого як Bob Basset, Богдани Давидюк — ілюстраторки та блискучої художниці стріт-арту, а також драматичними образами художниці Kinder Album.

Мистецтво тут є не лише прихистком для душі, зраненої втратами, а й викликом російській агресії, яка прагне знищити українську культуру.

Саме симпатією до героїв фільму й повагою до їхньої роботи пояснили свій вибір члени журі фестивалю Tribeca: «Ми хотіли нагородити фільм, тому що він пов’язав нас із групою художників, які відмовилися бути позбавленими своєї спадщини та культурного самовираження».

У фільмі кадри з життя художників і артистів чергуються з видами зруйнованих споруд, будинків, що палають. Оператор Володимир Іванов жорстко показує війну — глядачі мають побачити те, що бачив він. Зняті його камерою жертви бомбардувань і масових убивств не заблюрені, як це зазвичай буває в американських ЗМІ. Це шокує американського глядача, який звик, що його почуття оберігають. Але глибину емпатії створює не лише відвертість страшних кадрів. Для глядачів фільму «Правило двох стін» жах від побаченого, сплітаючись із захопленням героями фільму, стає особистим досвідом, переживанням за долі людей, які сподобалися.

Кінцівку фільму витримано в дусі французького режисера Рене Клемана та його «Заборонених ігор», де весь жах життя зосереджено в постаті дитини, яка тікає в нікуди. В останніх кадрах «Правила двох стін» з’являється самотня постать маленької дівчинки з велосипедом. Вона насилу перетягує велосипед через рейки під нерухомим товарним потягом, що застряг на пошкодженій колії. Зосереджена й наполеглива дитина — це образ надії та майбутнього, але коли дівчинка зникає з поля зору, в душі глядачів залишається щемлива тривога за її долю.

Після показу на сцену вийшли учасники й творці фільму. «Ми вдячні Америці за допомогу, але нам потрібно більше зброї», — сказав зі сцени один із героїв фільму. І судячи з того, що люди аплодували стоячи, а деякі витирали сльози, мистецтво досягло своєї мети, — заклик не залишатися осторонь знайшов відгук в умах і серцях цих американських глядачів.