З Маріуполя до Києва – шлях завдовжки 20 тисяч км та один рік: історії українських біженців, які виїхали з окупації

У попередньому матеріалі ми поговорили з волонтером Rubikus Анною Цімельзон, яка разом із командою однодумців допомагає нашим співвітчизникам вибратися з окупованих територій. Проблеми з документами, байдужість українських чиновників, постійна небезпека з боку росіян, неможливість виїхати з Росії, проблеми на в'їзді до ЄС – деяким вдається вибратися з окупації, а потім із РФ лише дивом.

Зараз ми, з дозволу Анни, публікуємо кілька дивовижних історій біженців, про які вона розповіла у своєму ФБ.

20-річний житель Донецької області: "Та гірше вже не буде"

Хлопчина 2003 року народження з Донецької області. Має паспорт «ДНР», українське свідоцтво про народження та російський паспорт, отриманий наприкінці 2021 року. "Як мені виїхати з таким набором документів?" - запитує він. Я прокручую в голові різні варіанти.

У Білорусь можна в'їхати за внутрішнім паспортом РФ, а з Білорусі до Латвії можна спробувати в'їхати з паспортом «ДНР». Ну а з Латвії куди завгодно можна їхати. Але нещодавно на кордоні РФ-Білорусь у людей виникли проблеми. А про проблеми на латиському кордоні, які виникнуть у молодого самотнього парубка з паспортом «ДНР», мені навіть думати не хочеться. Але буває і везіння. Все це я пишу йому в чат. "Ну, тоді все гаразд! Я думаю наприкінці червня виїхати!" - пише він мені.

Що гаразд?! Хлопчику, ти мене не чуєш! Ти призовного віку, з двома паспортами, один з яких – це фількіна грамота, а інший – це паспорт країни-агресора! І ніхто не слухатиме, що у 2014 році тобі було 11 років і що паспорт цей чортів ти отримав разом зі своїми батьками, і ніхто тебе не питав, чи хочеш ти цього чи ні. І що мама в тебе хворіла на рак, і без російського паспорта ви б не змогли відвезти її на лікування в Ростов, бо на Донеччині немає ні хрєна!

Але у відповідь я чемно пишу: «Мені здається, відкладати виїзд недоцільно. Враховуючи нестабільну ситуацію на кордонах і майбутній наступ, краще виїхати якнайшвидше!» "Та гірше вже не буде", - пише мені хлопчик у відповідь. «Напишіть мені, коли будете готові виїжджати!» - зрушення норми відбулося і в мене.

Маршрут: Маріуполь - Амурська область - Естонія - Польща - Київ

Колись після війни я видам книжку: на кожній сторінці буде маршрут, а під ним розповідь "Ось так виглядає шлях додому".

На цій карті - маршрут із Маріуполя до Києва завдовжки в рік.

У місті Маріуполі жила родина. А потім почалася війна. Старший син із дівчиною опинилися у селищі Могот Амурської області, де жили родичі дівчини. А батько з молодшим сином опинились у Смоленську.

Час минав, і документи стали простроченими. Люди не знали, чи випустять їх, чи вони залишаться в РФ назавжди. Грошей також не було. Вони пішли працювати, щоб не померти з голоду і заробити хоч щось на квиток. Щоб влаштуватися на роботу, довелося отримувати російську посвідку на проживання.

Старший син із дівчиною та батько з молодшим сином виїхали назустріч один одному. Зустрілися у Москві. Звідти поїхали до СПБ, звідти до Івангорода (Тут КПП на Естонію в Нарві. – Ред.).

Ми до кінця не були на 100% впевнені, що їх випустять із Росії та впустять до Естонії. Дуже багато було обтяжливих обставин: прострочені документи, російські посвідки на проживання, тривале перебування в РФ. 9 годин на кордоні, і ось вони в Нарві.

З Нарви - до Таллінна, з Таллінна - до Варшави. З Варшави старший син із дівчиною вирушили до Берліна, а батько з молодшим сином - у Перемишль. Завтра з Перемишля вони вирушать до Києва.

І ті, й інші їдуть у нове життя. Так хочеться, щоб у новому житті було місце для радості.

Під час війни 80 км дорівнюють 2700 км

Що таке 80 км? Це відстань від Харкова до Бєлгорода. 80 км відділяли маму у Харкові від її сина, який спочатку опинився на окупованій території, а потім у Бєлгороді. З Бєлгорода - до Москви, з Москви - до Мінська, з Мінська до - Мокрани. Мокрани – це місто на кордоні Білорусі та України. Від КПП пішки 1,5 км протитанковим ровом до роздовбаної дороги, де хтось на машині має зустріти і забрати. А потім із Луцька треба дістатися до Харкова.

Під час війни 80 км дорівнюють 2700 км. Хлопчику, який зробив цю шалену подорож до мами, 14 листопада виповниться 16 років. "Це нічого, що я неповнолітній?" - запитав він мене. "Нічого", - сказала я і відправила його до російських колег, молячись про себе, що вони створять чудо і доставлять хлопчика батькам. Ми маємо контакти серед волонтерів, які можуть допомогти підлітку дістатися з окупації до Європи через РФ за наявності довіреності від батьків.

Мені зателефонувала мама хлопчика:

- Як ви вважаєте, його пропустять на кордоні?

- Я думаю, що так. Російські волонтери зроблять для цього все можливе, я вам обіцяю! Хлопчик ваш - герой. Дорослий, зібраний.

- Це не від гарного життя! - сказала мені мама, яка перебуває у Харкові.

- Я знаю, - сказала я. - У мене також є діти. Моя донька на рік молодша за вашого сина. Я не можу уявити, що ви зараз відчуваєте і що переживаєте.

Сьогодні вранці мама мені написала: «Все гаразд! Мій син перетнув кордон України. Спасибі вам!".

З в'язниці у Херсоні - у в'язницю Краснодарського краю

«Слухайте, у мене тут заявка від чувака із судимістю. Там якось складно все із документами. Може, хоче хтось зі мною на пару?» - написала до волонтерського чату наша безстрашна колега Ю.

"Ну давай, - пишу я, - візьмемо на пару".

Чувак відбував покарання в колонії поряд із Херсоном. Херсонська область, як відомо, була в окупації. Коли російські війська звідти відступали, вони чомусь вирішили прихопити колонію з собою. На який хрін їм знадобилися українські засуджені, зрозуміти неможливо.

Чувак продовжив відбувати покарання у колонії у Краснодарському краї. У березні він строк закінчився, і він отримав довідку про звільнення. Здавалося б, тут держава має відпустити його на всі чотири сторони. Але ні! Тому що в РФ ця людина йде у категорії іноземця, який відбував покарання у російській колонії. Виникає резонне питання: чому він відбував покарання в РФ, хоча злочин був скоєний в іншій країні? Але кого це зараз хвилює? "Пам'ятник не дає відповіді!"

Згідно з російськими законами, іноземець, який перестав відбувати покарання в російській колонії, підлягає негайній депортації в свою країну. І ось тут, мабуть, система трохи поперхнулася. На момент, коли він до нас звернувся, ця людина утримувалась у Центрі тимчасового утримання іноземних громадян, скорочено ЦТУІГ. Це центр утримання людей, які підлягають депортації. Паспорт йому на руки не видавали, покинути цей центр він не міг.

Ми з Ю. написали: «Чесно кажучи, у нас такий випадок перший. Ми постараємося дізнатися що-небудь. «Ви постарайтеся, - написав він. - Я хоч хлопцям розповім, що нам робити». «Яким хлопцям?» - запитую я. «Ну як, - пише він, - нас же тут 120 чоловік утримується, з тієї колонії!» 120 людей справили на нас сильне враження.
"Ну що, - говорю я Ю., - як ми їх оформлятимемо всіх? 120 заявок чи одну на них усіх? І у графі ПІБ просто напишемо номер колонії, і чорт із ним".
Маю в Україні контакт одного правозахисника. Я описала йому ситуацію. "А тут зробити нічого не можна, - написав він мені. - Людину цю просто у якийсь момент викинуть на кордоні без копійки грошей. І ось тут ви йому дуже будете корисні. Але коли це станеться, ніхто не знає". «Як думаєте, - питаю, - їх усіх 120 разом на кордон відвезуть чи по одному депортуватимуть? Їх там 120 людей». Мій співрозмовник теж трохи офігів: "Це змінює справу, але я не впевнений, що на краще".
Герой наш зовсім зник із зв'язку. За кілька тижнів з'явився: "У мене все добре. Я у Грузії. Все було так, як ви описали. Викинули на кордоні, у чому стояв і без копійки. Але паспорт віддали, і на тому спасибі! Тут залишатимуся поки!"
Людина ця не мучилась жодними сумнівами, на відміну від моїх підопічних в окупації. Ніякого цього - "їхати чи залишатися чи в якій країні краще". Повна чіткість думки.

За сприяння священника

Першим спільним кейсом волонтера та священника Григорія Міхнова-Вайтенка та Rubikus стала організація виїзду до Німеччини Вікторії та Володимира Шишкіних з Маріуполя.
Віка була в тому самому пологовому будинку в Маріуполі, куди прилетіла російська бомба. Там вона втратила свою ще не народжену дитину.
Володя, почувши вибухи, побіг до лікарні і отримав тяжке поранення. У результаті повна ампутація ноги, тяжкий стан.
Спочатку отець Григорій із волонтерами організували виїзд пари до Санкт-Петербурга, після чого Rubikus відправив їх до Німеччини. Наразі Володимир готується до протезування.

Завдяки Григорію та "Рубікус" отримує повноцінну реабілітацію у Фінляндії хлопець із Камеруну Бріс Тачим - він жив у Херсоні разом із дружиною та дітьми. Через тяжку травму він не міг ходити. У лікарні, куди доправили Бріса, отець Григорій повінчав пару.

Один із наших найскладніших кейсів – Олександр Григорович. Він жив у маленькому селі під Харковом. Торік у травні він разом із сусідом організовував евакуацію мешканців. Потрапив під сильний обстріл, дивом залишився живим. Повний розрив спинного мозку та ще кілька серйозних ушкоджень.

Міхнов-Вайтенко організував медичну евакуацію від Бєлгорода до Польщі, звідки Олександра Григоровича забрали наші друзі - волонтери Sunflower Care.

Зараз він проходить лікування та реабілітацію у Німеччині.

Сашко та Діма - обидва інваліди, з Харківської області - ще один спільний «проєкт» Григорія Міхнова-Вайтенка та Rubikus. Хлопців евакуювали до Бєлгорода, а потім до Санкт-Петербурга. Тут їм організували повне медичне обстеження та лікування.
Нині Сашко та Діма живуть у Фінляндії, ведуть свій YouTube-канал та стали зірками фінської преси.