Леон Прудовський: «Я не знаю в Ізраїлі нікого, хто був би проросійськи налаштований»

Розмова з кінорежисером Леоном Прудовським.

Однією з найпомітніших подій фестивалю глядацького кіно «Миколайчук open», що пройшов у Чернівцях, стала прем’єра чорної комедії Леона Прудовського «Мій сусід Адольф» (Ізраїль — Колумбія — Польща). Місце і час дії фільму — південноамериканська країна в 1960 році, незабаром після викрадення Адольфа Айхмана агентами ізраїльської розвідки. Головний герой містер Польські (Девід Гейман) — самотній і буркотливий старий, який пережив Голокост. Одного разу він починає підозрювати, що його новий сусід, сивий бородань містер Герцог (Удо Кір) — справжній Адольф Гітлер. Містер Польські розповідає про своє відкриття оточенню, навіть іде в ізраїльське консульство. Оскільки всі його аргументи ніхто не сприймає серйозно, містер Польські вирішує почати самостійне розслідування. Заради пошуку доказів герой Геймана навіть зав’язує дружбу з підозрюваним, починає грати з ним у шахи, що запускає низку смішних і абсурдних подій.

Леон (Леонід) Прудовський народився 1978 року в Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі) й емігрував до Ізраїлю у 13-річному віці. У 2004 році закінчив Тель-Авівський університет. Його дипломна короткометражка «Темна ніч» (2005) отримала номінацію на студентський «Оскар» і спеціальну згадку журі на Венеційському кінофестивалі. Його телевізійний фільм «Як риба з води» (2006) так само отримав кілька нагород, а повнометражний фільм «П’ять годин із Парижа» (2009) було обрано як відкриття для Міжнародного кінофестивалю в Торонто.

Наша розмова відбулася перед завершенням «Миколайчук open».

Леон Прудовський

— Леоне, як до вас прийшов задум «Мого сусіда Адольфа»?

— Пам’ятаю, у 2010 році я повернувся до Ізраїлю з Бразилії, де був на кінофестивалі. Розговорився про цю поїздку зі своїм другом дитинства і співсценаристом. До речі, його теж звати Дмитро. Він запропонував написати жахалку про старого Гітлера, який ховається десь у Латинській Америці. Я спочатку був не в захваті. Але ідея зачепилася. Я навіть уявив свою бабусю: за яких умов вона могла б так довго думати про Гітлера? Потроху почав рости сюжет про єврея, який пережив Голокост і одержимий думками про Гітлера. Отже, це історія про ворожість, так? Про те, як ми сприймаємо наших ворогів, про ненависть, про стереотипи. І про те, як ми можемо це подолати, щоб побачити людське у ворогові. Ми хотіли показати, як людина, яка пережила Голокост, може бачити людяність у найбільшому злі всіх часів. І, за аналогією — як ізраїльтянин може бачити людяність у своєму ворогові, наприклад, палестинському бойовику чи ще комусь або, навпаки, пригноблені палестинці можуть сприймати ізраїльтян як людей, і як це може змінити всю динаміку конфлікту.

— А наскільки продуктивним, на вашу думку, може бути переосмислення Голокосту через комедію?

— Як ви, мабуть, помітили, я не намагався зробити справді смішний фільм. У нас є жарти, є кумедні, навіть бурлескні моменти, але в основному це щось на кшталт нестандартного гумору. Просто спосіб розповісти про трагедію, не будучи занадто трагічним. Ми з Дмитром писали сценарій «Мого сусіда…» протягом восьми років, іноді чернетки були смішнішими чи навіть безглуздішими, а іноді менш смішними, але ми намагалися вибудувати правильний баланс. Найкращі фільми, з якими я знайомий, — це трагічні комедії або комічні трагедії.

— А можете навести приклади?

— «Життя прекрасне» Роберто Беньїні (трагікомедія, дія якої розгортається в концтаборі. — «ДМ») — божевільна річ. Був іще фільм румунсько-французько-єврейського режисера Раду Мікеляну, який називався «Потяг життя». Я не знаю, чи ви чули про нього. Це проста історія про маленьке східноєвропейське єврейське село, як ми кажемо, штетл, під час Другої світової війни. Люди бояться приходу нацистів, тому вирішують сісти на потяг і втекти до Палестини, переодягнувшись німецькими солдатами та їхніми полоненими. І це прекрасний фільм, дуже зворушливий, із найкращими жартами, які я коли-небудь чув. І оскільки він вийшов того ж року, що й «Життя прекрасне», то не опинився в центрі уваги, хоча, безумовно, заслуговував на це.

— Делікатне питання: чи були у вашій родині ті, хто пережив Голокост?

— Мої бабуся і мій дідусь, коли їм було по 17 років, жили в селі десь у Білорусі. І коли нацисти наближалися, то їхні батьки сказали: «Тікайте до Радянського Союзу, тому що ви молоді, німці можуть подумати, що ви комуністи. А ми виживемо, бо говоримо на їдиш, а вона як німецька, то ми знайдемо з ними спільну мову, все буде добре». Отже, моя бабуся евакуювалася десь у Середню Азію, а мій дідусь записався добровольцем до Червоної армії. Вони знайшли одне одного через п’ять років після перемоги, і були чи не єдиними, хто вижив, тому що нацисти спалили все село. Тож моя бабуся була дуже засмучена цим. Я маю на увазі, що вона була дуже депресивною людиною, ніколи не посміхалася, і моїй мамі теж велося нелегко, коли вона росла, бо майже не лишилося родичів із того покоління.

— Чи не могли б ви розповісти бодай у загальних рисах про ситуацію в кіно Ізраїлю? Наприклад, я, по суті, з ізраїльських фільмів знаю тільки «Вальс із Баширом» Арі Фольмана та «Ліван» Самуеля Маоза, бо вони мали успіх на фестивалях, але картина, напевно, набагато ширша.

— Ви згадали дві видатні фільми про Ліванську війну 1982 року. «Вальс» — один із моїх улюблених, дуже особлива робота, як і «Ліван». Був певний період, коли ми знімали багато фільмів про той конфлікт. Наразі, я би сказав, більшість ізраїльських фільмів — камерні драми, серед них — значна частка дебютів. Дуже важко робити кар’єру режисера повнометражних фільмів. Більшість із нас в Ізраїлі знімає один-два фільми — і ми йдемо на телебачення або робимо інші речі. Ізраїльська кіноіндустрія дуже динамічно розвивалася наприкінці 1990-х, а 2005–2015 роки взагалі були плідним періодом із великою кількістю копродукції. Але після пандемії стало набагато важче.

— Що ж таке успішний фільм за ізраїльськими мірками?

— У нас близько семи мільйонів населення, тож 50000 на один фільм — це не так і погано. А зараз, після пандемії, навіть 15000 глядачів — уже удача. І телевізійні боси сильно урізали бюджети. Але, знаєте, люди все одно знімають кіно. Я хочу знімати кіно. Не люблю телебачення. Так, я зняв кілька серіалів, але це не моя пристрасть.

— Як українець, не можу не запитати: за вашими спостереженнями, що звичайні громадяни в Ізраїлі думають про війну в Україні?

— Я зустрічав в Ізраїлі лише одну людину з проросійськими поглядами близько року тому. Я був дуже роздратований і навіть побився з нею. А так я не знаю в Ізраїлі нікого, хто був би проросійськи налаштований. Припускаю, ви можете знайти деяких старших людей, залежних від російського телебачення. Але в моїй бульбашці такого точно немає. Хоча, звісно, офіційні канали в Ізраїлі намагаються всидіти на двох стільцях. Це те, що я бачу.