Крим: передчуття перемоги

Голлівуд! Рідко таке трапляється, щоби документальний фільм міг змагатися за драйвом із повноцінним американським трилером. Свідчу: майже годину неможливо відірватися від екрана ні на покурити, ні на, перепрошую, збігати в туалет. Нову стрічку «Крим. Звільнення» на замовлення Суспільного якраз можна було б легковажно назвати шпигунським бойовиком, пригодницьким екшеном… якби не тема. Перша, тоді невдала спроба Московії захопити півострів була прямим і безпосереднім прологом нинішньої великої війни з усіма її жертвами, кров’ю та болем, поневоленням чималої частки громадян і, що в цьому контексті особливо актуально, цілого народу — наших кримських татар.

Фільм водночас оптимістичний і сумний. Оптимістичний, бо, як засвідчує стрічка, ще до початку війни в нас у протистоянні з імперією були не суцільні поразки, траплялися й перемоги, ще й такі, що в Кремлі утиралися. Сумний, бо до останнього ми не спромогалися ані закріпити перемоги, ані зробити з них висновки. Місце дії, як уже зрозуміло, — Крим, час дії — декілька днів травня 1994 року. Не всі навіть пригадають, що саме тоді діялося на півострові й довкола півострова.

А діялося все дуже конкретно й однозначно: «братній» народ скрізь, де міг, намагався загарбати назад усе, над чим він колись панував. На третьому році Незалежності в Криму, як і в інших регіонах нашої країни, кожен виживав, як міг. Але були й локальні відмінності: там ще вільніше, ніж будь-де, почувалися місцеві бандюки й російські спецслужби. Спираючись на специфічний демографічний склад, вони вигодували проросійських «громадських активістів» і, з дозволу сказати, «політиків», витягнули з небуття колишнього слідчого й просунули його на посаду, яку теж вигадали: президента автономії. Вони поступово брали під контроль усі місцеві керівні органи й готувалися проголосити незалежність із подальшим приєднанням до самі знаєте чого. Думка решти України й столиці зокрема взагалі не бралася до уваги, але несподівано з’ясувалося, що в декого в Києві, перепрошую за вульгарність, теж були яйця.

Серед цих «декого» перш за все варто згадати тодішнього й узагалі першого голову СБУ Євгена Марчука. Він отримав від президента Леоніда Кравчука «добро» на операцію із запобігання заколоту й анексії. Найкращі з наявних професіоналів, які нещодавно присягнули незалежній Україні, розробили операцію, яка, повторюю, гідна найкрутішого голлівудського бойовика. Деталі не розповідаю, бо не хочу псувати задоволення тим, хто після прочитання цієї колонки мерщій візьметься шукати фільм — а він є на платформах Суспільного. Результат усім відомий: того разу заколот зірвали, а спецпідрозділ «Альфа» у взаємодії із ЗСУ, прикордонною службою та іншими зацікавленими відомствами, провели абсолютно блискучу операцію, взявши регіон під контроль законної влади.

Режисер Сергій Лисенко вже демонстрував, як він уміє працювати з обмеженим набором засобів: декілька головомовців, не завжди бездоганної якості, але унікальна хроніка (серед іншого, колись цілком таємне оперативне відео з колекції Євгена Марчука). На такому ж матеріалі він вибудував недавній мегауспішний документальний «блокбастер» Суспільного — чотиригодинний «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла», цього разу до арсеналу додалася вельми мінімалістична реконструкція подій. До ознак фірмового стилю варто додати підбір виняткових за компетенцією та харизмою спікерів — переважно офіцерів СБУ, безпосередніх організаторів і учасників операції (до слова, вони й сьогодні, через тридцять років, на передовій) плюс, власне, її керівника Євгена Кириловича Марчука, запис для фільму став його останнім інтерв’ю.

Фільм — можливо, незалежно від намірів його авторів — ставить питання, на які я особисто не знайшов відповіді. Питання перше: ми всі не без підстав схильні демонізувати КДБ на всіх стадіях його існування, але в такому разі яким чином три десятиліття тому вчорашні чекісти, які, скажімо прямо, буквально «за п’ять хвилин до» вправлялися в боротьбі з ворогами комуністичного режиму, проявили не просто особисту мужність, а взірцевий патріотизм і переграли московських колег, адже спокус не бракувало? Питання друге: ми згадуємо президентство Кравчука досить часто з деякою іронією — як добу панування криміналу, комуністів і червоних директорів з одного боку й імпотенції держави з іншого, а самого Леоніда Макаровича — як гнучкого хитруна. Яким чином у нього й, вочевидь, його оточення вистачило політичної волі показати зуби й завдати поразки противнику, який аж до 2023 року до поразок ніяк не звик? Марчук у кадрі каже делікатно: «Київ у цілому реагував зовсім не так, як у 2014 році». Авжеж, зовсім не так.

• Читайте також: Документальний проєкт «Крим. Звільнення» показує маловідому сторінку історії України

Що ж стосується уроків і висновків, то фільм передусім про рішучість. Ніхто не сперечатиметься: для боротьби зі звіром потрібні професіонали, ресурси, інформаційний супровід (або в певних ситуаціях, навпаки, його відсутність, повна мовчанка), міжнародна підтримка. Але перша й вирішальна передумова — воля. Заборони собі побоювання, сумніви, огляди й остороги, просто зважся й бийся. І ще: все вирішують люди. На кожній із ланок має знайтися той, хто скаже: беру відповідальність на себе.

Тоді в нас вийшло. Вийде й тепер.

«Крим. Звільнення»

Автори: Валерій Боровик, Сергій Лисенко

Режисер: Сергій Лисенко

Оператор: Дмитро Санін

Продюсер: Валерій Боровик

HanzhonkovFilm на замовлення Суспільного

2023