Фільм Суспільного «Крим. Звільнення» пропонує діжку меду з краплею дьогтю

Рецензію на фільм від Юрія Макарова читайтетут

На каналі «Суспільне. Культура» відбулася прем’єра документального фільму «Крим. Звільнення». Проєкт розповідає про події 1994 року, коли Росія вперше після розвалу Радянського Союзу спробувала встановити контроль над півостровом. Це маловідома сторінка української історії — попри те, що Україна безкровно та ефектно перемогла в небезпечній грі.

• Читайте також: Документальний проєкт «Крим. Звільнення» показує маловідому сторінку історії України

Напевно, було багато причин, через які ця історія зникла з публічної площини. Не хотіли сваритися з Росією, «світити» діяльність спецслужб, лякати суспільство тощо. Але на відстані років добре видно помилки, які робила наша держава в «кримському питанні». Про яскраву спецоперацію СБУ з протидії захопленню півострова та неминучість покарання зрадників треба було кричати на кожному кутку. Адже, як з’ясувалося, країна-агресорка та всі прихильники «русского міра» розуміють лише силу.

 Кадр із фільму

Переграти минуле неможливо, але можна на нього вплинути. Зараз ключ до остаточної перемоги над окупантами лежить у Криму. Новий фільм Суспільного наводить вдалий приклад оборони інтересів України та зміцнює віру в успіх нині, під час війни. Власне, творці фільму на цей ефект і розраховували, саме тому і назвали його «Крим. Звільнення». Це не стільки про 1994 рік, скільки про сьогодні.

• Читайте також: Крим: передчуття перемоги

Стрічка триває близько 50 хвилин і містить інтерв’ю експертів, учасників подій та архівні зйомки. Окрім звичайних кадрів життя радянського Криму та перших років незалежності України, автори використали оперативну зйомку СБУ з особистого архіву Євгена Марчука. На час подій фільму він був головою Служби безпеки України. Це унікальні кадри, що нагадують шпигунський трилер.

 Кадр із фільму

Документальне занурення в атмосферу 1990-х дозволяє краще зрозуміти, що відбувалося не лише під час спецоперації, а взагалі на півострові, чому в Криму, який на той час уже 40 років був частиною України, панували проросійські настрої та які сили підштовхували півострів у обійми Росії.

«Крим був переданий у склад колишньої УРСР у 1954 році. Але росіяни прискіпливо стежили за тим, щоби півострів був позбавлений будь-якого українського впливу. У Кримській області не існувало українських шкіл, у всіх державних закладах розмовляли російською, вся місцева культура була повністю зросійщена.  Москва ставилася до перебування Криму у складі України як до чистої формальності», — розповідає на початку фільму закадровий голос.

Після розпаду Радянського Союзу Україна, за словами історика та письменника Олександра Палія, поринула в хаос. Злам старої соціально-політичної та економічної моделі й саботаж комуністичних еліт, що залишилися при владі, призвів до зубожіння людей і стрімкого зростання криміналітету. Звісно, люди швидко почали сумувати за СРСР, де начебто все було ситно та стабільно. «Попри те, що Союз розпався з такою ганьбою, у свідомості людей трималися певні бонуси. Скажімо, безплатна медицина. Вони ж не думали, якою насправді вона була», — говорить Голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України попередніх скликань Рефат Чубаров.

У Криму, за його словами, становище було не гірше за всю країну. Навіть краще, адже півострів був туристичним центром і мав розвинене сільське господарство. Але після десятиліть прихованої антиукраїнської пропаганди найперша ескалація почалася саме там. Активізувалася російська агентура, яка спекулювала на економічних труднощах і конфліктах місцевого населення з кримськими татарами, які почали повертатися після депортації додому, та компрометувала саму ідею української незалежності. На цьому тлі Верховна Рада Криму всупереч Конституції України запровадила нову посаду президента автономної республіки. Перемогу на виборах отримав місцевий юрист Юрій Мєшков, якого висунув міжпартійний блок із красномовною назвою «Росія».

Київ недостатньо реагував і на антиукраїнську діяльність, і на утиски кримських татар місцевою владою. «Ми завжди говорили про укріплення української незалежності. Бо ми, на відміну від деяких політиків у Києві, усвідомлювали: чим більше буде українськості у Криму, тим більшим буде наш захист», — наголошує Чубаров.

 Кадр з фільму

Прохолодні відносини з корінним населенням півострова та майже повне ігнорування сепаратистських і проросійських настроїв — ще дві прикрі помилки, що зробила Україна у «кримському питанні».  Врешті-решт у 2014 році все це призвело до катастрофи. Фільм добре показує всі больові точки, які треба усвідомити й усунути для остаточного звільнення Криму.

Але все ж таки проєкт Суспільного — не про помилки, а про перемоги. Результатом спецоперації СБУ 1994 року стало збереження Криму у складі України, усунення Мєшкова від влади та скасування посади президента АР Крим. Василь Крутов, який у 1994 році обіймав посаду керівника управління «А» по боротьбі з тероризмом (спецпідрозділ «Альфа»), взагалі вважає, що події того часу зберегли незалежну Україну. «90-ті роки — це кримінальна війна. Якщо тоді не дали би відсіч цій загрозі, цьому виклику, я взагалі не знаю, як би Україна далі існувала», — каже він.

Окрім Євгена Марчука та  Василя Крутова, про спецоперацію розповідають інші безпосередні учасники подій: заступник керівника управління «А» Віталій Романченко та керівники відділів «Альфи» Сергій Ропаєв і Павло Дубров, командир бригади спеціального призначення ЗСУ Іван Якубець і заступник з розвідки очільника прикордонних військ півдня України Валерій Козярський.

 Реконструкція подій

З розповідей традиційно не дуже щедрих на розмови представників СБУ та архівних кадрів автори фільму змогли створити справжній детектив, а розв’язку реконструювали за участю українських військових. Спецоперація 1994 року полягала в тому, що «Альфа» таємно зайняла будівлю СБУ в Криму та зірвала плани Мєшкова підпорядкувати собі цю структуру й відокремити півострів від України. Рішення про проведення спецоперації приймав президент Леонід Кравчук, а очолив її Євген Марчук.

План розробляли дуже швидко, адже рахунок ішов ледь не на години. Спецпризначенці діставалися до Криму автомобілями, потягами, автобусами та гелікоптерами. Переміщення сил треба було тримати в секреті, адже у разі зіткнення з контрольованою Мєшковим міліцією та криміналітетом могла трапитися кривава бійка з гучним міжнародним резонансом і непередбачуваними внутрішньополітичними наслідками. Кримські частини ЗСУ готували операцію прикриття, тому що існувала небезпека втручання морської піхоти Чорноморського флоту Росії та проросійських «козачих» формувань. 

 Кадр із фільму

Як саме розгорталися події, краще все ж не переказувати, а подивитися самому в фільмі Суспільного. «Все було зроблено швидко, чітко, жорстко і правильно», — висловлює думку Ропаєв. Демонстрація сили Україною швидко вгамувала всі нездорові процеси на півострові.

• Читайте також: Суспільне анонсує прем'єру документального фільму «Крим. Звільнення»

Інтерв’ю Євгена Марчука для «Крим. Звільнення» стало останнім в його житті: за декілька днів, 5 серпня 2021 року, він помер. У фільмі про це повідомляють наприкінці, перед титрами. Під час допрем’єрного показу кінопродюсер Валерій Боровик розповів, що кіностудія дитячих та юнацьких фільмів імені О.О.Ханжонкова, що зняла фільм на замовлення Суспільного мовника, почала роботу над проєктом до повномасштабного вторгнення, а виробництво затрималося через те, що частина команди пішла воювати. Мені цієї інформації не вистачило на початку фільму або принаймні в момент першої появи Марчука на екрані. Адже людини немає вже два роки, а вона без жодних пояснень з’являється в новому фільмі та дає розгорнуте  інтерв’ю...

«У 1994-му Київ не тільки показував зуби, а досить серйозно вмикався політичний компонент. І Верховна Рада, і спецкомісії, і президентські структури, і військові, і спецслужби. Але найголовніше, що Київ щодня давав по одній, по дві, а інколи більше команд структурам: що робити, як себе вести. Київ у цілому реагував зовсім не так, як у 2014 році», — говорить Марчук.

Автори фільму розвивають цю думку та наголошують на нерішучості представників української влади того періоду. «Відразу після дезертирства Януковича та його посіпак серед київської влади не знайшлося людини, яка б узяла відповідальність за силовий опір агресору», — звинувачує закадровий голос.

Цей момент на останніх хвилинах фільму — єдине неприємне враження, що залишилося від проєкту. Доволі спірна претензія без коментарів другої сторони чи хоча б думки експертів має сумнівний вигляд. Якщо проводити паралелі між подіями 1994 та 2014 років, треба ставити відповідні питання й керівникам держави у 2014-му. Але якщо  такі інтерв’ю не передбачені сценарієм, то гучний наїзд на «попередників» — просто маніпуляція. Шкода спотворювати нею таку захопливу історію, що надихає й нині.