Владислав Шпільман: неймовірна правдива історія “Піаніста”

Кажуть, музика рятує. Для Владислава Шпільмана цей вислів мав буквальне значення.

Владислав Шпільман був єврейським піаністом, який жив у Варшаві під час Другої світової війни. Він не знав, що його музичні здібності врятують йому життя.

Пропонуємо вам адаптацію матеріалу All That’s Interesting про історію життя і порятунку того самого Піаніста.

Владислав Шпільман, який народився 5 грудня 1911 року в Польщі, отримав перший урок гри на фортепіано від матері. Тоді він не міг знати, що це буде перший крок до порятунку його життя у майбутньому. 

Він продовжив навчання у Вищій музичній школі у Варшаві з 1926 по 1930 рік і продовжив навчання в Берліні до 1933 року, а потім знову повернувся до Варшави, щоб брати уроки до 1935 року.

У 1935 році Владислав Шпільман став домашнім піаністом Польського державного радіо у Варшаві, грав класичні твори та джаз. Він продовжив цю справу до 1 вересня 1939 року — дня, коли Німеччина напала на Польщу, давши початок Другій світовій війні.

Німці змусили закрити Польське державне радіо. Останньою прямою трансляцією, яку люди чули до німецької окупації, було виконання Шпільманом ноктюрну до-дієз мінор Шопена.

Життя Владислава Шпільмана під нацистською владою

Владислава Шпільмана та його родину помістили у Варшавське гетто — найбільше з усіх єврейських гетто, створених нацистами під час Другої світової війни.

У надзвичайно тісному гетто було ув’язнено понад 400 000 євреїв і забезпечено їх було лише мінімальними харчовими пайками. Насправді більша частина їжі була ввезена контрабандою. Періодично відбувалися депортації, змушуючи відправляти декого до концтаборів.

У гетто було ще кілька місць для відпочинку, і поки Шпільман був ув’язнений, він продовжував грати. Щоб прогодувати сім'ю, він працював піаністом у кафе Café Nowaczesna.

Літо 1942 року стало початком масштабних депортацій до концтаборів і таборів смерті. Незважаючи на те, що вони змогли триматися в безпеці протягом невеликого часу, Шпільмана та його родину наказали депортувати до Треблінки, екстермінаційного табору в Польщі. Спеціально побудована для знищення, Треблінка виявилася другим найбільш кривавим місцем після Освенцима.

Якоюсь дивною випадковістю член поліції єврейського гетто впізнав Шпільмана на одному з його концертів і відтягнув його, перш ніж він сів у поїзд. Хоча його врятували, Шпільман спостерігав, як його батьків, брата та двох сестер відправили до Треблінки. Ніхто з них не переживе війну. 

Владислав залишився в гетто, допомагаючи в контрабанді зброї для повстання єврейського опору. 13 лютого 1943 року йому вдалося втекти.

Він переховувався в покинутій будівлі біля Варшави до серпня 1944 року, коли знайшов горище, щоб сховатися на ал. Незалежності, 223 у Варшаві. За такою адресою Шпільмана знайшов Вільм Гозенфельд — ветеран Першої світової війни, нагороджений залізним хрестом першого класу за хоробрість і член збройних сил нацистської Німеччини.

Зустріч з нацистським офіцером

Владислав Шпільман розповів про свою зустріч з Гозенфельдом у своїх мемуарах “Піаніст: надзвичайна правдива історія виживання однієї людини у Варшаві”.

“Я сидів там, стогнав і тупо дивився на офіцера”, — написав він. Гозенфельд запитав Шпільмана, чим він заробляє на життя, на що той відповів, що він піаніст. Тоді Гозенфельд привів Владислава Шпільмана в їдальню будинку, де було піаніно. Він вимагав від Шпільмана щось зіграти.

Його пальці задерев’яніли й були вкриті брудом. Його нігті були нестрижені. Знервований Владислав Шпільман підніс руки до клавіш і почав грати.

Саме тоді Гозенфельд після хвилини мовчання сказав: “Все одно, тобі не варто залишатися тут. Я відвезу тебе за місто, в село. Там ти будеш у безпеці”.

“Я не можу покинути це місце”, — відповів Шпільман.

“Ти єврей?”, — запитав офіцер.

“Так”, — прозвучала відповідь Шпільмана. 

Хоча це явно змінило ситуацію для Гозенфельда, який раніше вважав Шпільмана неєврейським поляком, який переховувався після Варшавського повстання 1944 року, він все одно не повідомив про нього.

Натомість Вільм Гозенфельд попросив Шпільмана показати йому горище, де він ховався. Під час їхнього підйому Гозенфельд помітив те, чого Шпільман не бачив: дошку, яка утворювала мансарду прямо над входом на горище. Слабке освітлення ускладнювало бачення, але маючи досвід, Гозенфельд зміг розгледіти це. Це було кращим місцем для схованки.

Після цього Гозенфельд продовжував приховувати Шпільмана. Періодично приносив йому хліб і варення, залишив німецьку військову шинель, щоб не мерз.

Німці зазнали поразки в 1945 році. Владислав Шпільман пережив війну. Ім’я офіцера, який йому допомагав, він дізнався лише в 1950 році.

Пізніше Вільма Гозенфельда визнали винним у вчиненні військових злочинів і засудили до 25 років каторжних робіт. Повідомляється, що Гозенфельд рятував інших євреїв під час війни, а під час суду він написав листа своїй дружині з проханням зв’язатися з ними, щоб допомогти звільнитися, зокрема Шпільману.

У 1950 році за допомогою польської таємної поліції Шпільман спробував допомогти Вільму Гозенфельду, але не зміг цього зробити. Гозенфельд помер у радянському таборі в 1952 році.

Життя Владислава Шпільмана після війни

Коли війна нарешті закінчилася, Владислав Шпільман продовжив там, де зупинився, і продовжував робити те, що вмів найкраще.

З 1945 по 1963 рік Шпільман грав на клавішах і був директором музичного відділу Польського радіо.

Окрім Гозенфельда, багато інших, у тому числі Ірена Сендлер, сприяли виживанню Шпільмана під час Голокосту.

Після його смерті 6 липня 2000 року у віці 88 років його спадщина та музика були увічнені у фільмі “Піаніст”. Британська кіноакадемія назвала його найкращою картиною року, американські кіноакадеміки нагородили Романа Полянського “Оскаром” за найкращу режисуру, а Едрієна Броді — за найкращу чоловічу роль.

Однак найдоречніше вшанування було в 2011 році, коли Студія 1 Польського радіо була названа на честь Владислава Шпільмана.