Боротьба Зеленського після війни: що світ означатиме для української демократії

Війна Росії проти України змінила образ президента Володимира Зеленського. Напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 року, для багатьох Зеленський був незрозумілим політиком, чия кар'єра актора та гумориста не вселяла серйозної впевненості в ньому. Однак після початку війни він став, за словами екс-президента США Джорджа Буша, « Уінстоном Черчіллем нашого часу ».

У перші дні війни багато західних оглядачів вважали, що Зеленський поступиться, втече, здасться чи загине. Однак він залишився у Києві і рішуче взяв керування країною до своїх рук. Його популярність злетіла до неба. Опитування громадської думки у липні 2022 року, проведені авторами статті та Київським міжнародним інститутом соціології, показували, що 65% громадян України на підконтрольних уряду територіях вважали Зеленського найкращою людиною, яка має привести їх до перемоги. Другий найпопулярніший вибір — це екс-президент Петро Порошенко, але мав лише 5%. Ще 19% людей не змогли визначитись із вибором чи відмовлялися відповідати. Понад 80% описали Зеленського як розумну, сильну і чесну людину.

Але коли війна закінчиться, Зеленський зіткнеться із серйозними викликами. Управління країною у мирний час потребує дещо інших навичок та можливостей, аніж під час війни. До речі, українці менш впевнені у здатності Зеленського керувати країною у майбутньому. У тому ж липневому опитуванні 55% заявили, що Зеленський — найкраща людина, щоб очолювати країну в період післявоєнної реконструкції, а відсоток тих, хто сказав, що немає різниці між ними іншими альтернативами, або ті, хто відмовився відповідати, був 28%. Щоб подолати ці настрої, Зеленському доведеться відбудовувати не лише міста та інфраструктуру, а й демократію країни. Йому необхідно буде покласти край практикі формування влади навколо схильних до корупції особистісних патронажних сіток, а також виробити інклюзивний концепт патріотизму. Він також має поважати правила та дух Конституції України. Здатність Зеленського впоратися з цими викликами буде визначальною для долі держави та її демократії.

Спокуси влади

Російське вторгнення згуртувало динамічне, всеохоплююче громадянське суспільство в Україні, зміцнило пов'язане з країною почуття обов'язку та відданість демократії. Дані, зібрані проектом MOBILIZE у лютому 2023 року, показали, що близько 80% цивільного населення України так чи інакше залучено до війни: через волонтерство, громадянські акції чи донати. Інші відклали свої протиріччя і працюють разом над реформами, які будуть необхідні для вступу до ЄС. Ці позитивні процеси перебувають під загрозою через традицію, яка вкорінилася в Україні, яка називається патроналізм. Це впевненість у тому, що особисті зв'язки необхідні практично у всьому, при недовірі до системи верховенства закону. Залежність від патронів породжує глибокі особисті зв'язки в чиїйсь сітці, а також продукує кумівство, хабарництво і, часто, насильство, якщо втрачається довіра. Люди у владі часто користувалися цим для створення власних політичних машин, які концентрували багатство та пригнічували опозицію. Хоча люди регулярно повставали проти найодіозніших спроб узурпувати владу, політичний клас все ще схильний до корупції і віддає перевагу особистим зв'язкам перед демократичними інститутами. Поки існує аргумент у стилі «усі цим займаються», ці практики продовжуватимуться.

Цілком можливо, що після війни почуття єдності, породженої вторгненням, зникне. Зрозуміло, уряд України може замінити його новим загальнонаціональним завданням, наприклад, вступ України до ЄС, який вимагатиме проведення давно бажаних реформ. Однак ці реформи можуть спровокувати достатній опір, щоб повернути країну на шлях патроналізму. Наприклад, членство України в ЄС вимагатиме істотних змін для українського бізнесу, оскільки їм доведеться привести свою діяльність у відповідність до норм Союзу. Членство також спонукає Київ до посилення боротьби з корупцією, прискорюючи реформу системи правосуддя. Такі реформи чинитимуть тиск як на звичайних людей, так і на групи еліт, чиї інтереси, напевно, будуть під загрозою. Таким чином, ризики повернення до звичних патроналістських практик реальні. Немає гарантій, що в країні вдасться зберегти демократичні успіхи, яких вона досягла. Втім, ймовірним є й можливий відхід України від багаторічної патерналістської демократії, в якому значна частина корупції компенсувалася загальною відданістю демократичному транзиту влади у разі програшу влади на виборах, до більш авторитарної та централізованої системи.

Коли в Україні знову з'явиться ширша політична опозиція Зеленському, як це часто буває після завершення війни, ймовірно, що Зеленський та його прихильники відчуватимуть спокусу захистити свою владу, консолідуючи її у своїх руках, навіть якщо це виправдовуватиметься початковою метою провести реформи та відбудувати країну. Подібні виправдання використовувалися політичними лідерами, які прагнуть посилити свою владу у країнах Східної Європи, Латинської Америки та інших регіонів. Свого роду «президентство на максималках» може запустити процеси, здатні підірвати перетворення країни. Вже сьогодні деякі критики Зеленського розглядають рішення від усунення з посади мера Чернігова Владислава Атрошенка на підставі звинувачень у зловживанні повноважень як загрозу місцевому самоврядуванню. Ті самі критики вважають, що за спробами адміністрації Зеленського послабити олігархів стоїть бажання консолідувати владу для себе. І хоча ще рано оцінювати, наскільки виправданою є така інтерпретація дій влади, таку можливість не можна виключати.

Деякі дії, які зробив Зеленський для управління війною, також можуть загрожувати демократії країни, коли запанує світ. Наприклад, рішення у лютому 2022 року поставити всі приватні телеканали під контроль єдиного державного мовника було явно необхідним в умовах війни, коли країна виборювала виживання. Однак у мирний час такі рішення не можна буде виправдати. Критики Зеленського в парламенті, зокрема керівники партії «Європейська солідарність», а також такі аналітичні центри, як «Опора», «Чесно» та Фонд демократичних ініціатив, публічно та непублічно висловлювали побоювання, що президент України може не захотіти послабити свій політичний контроль після війни Зрештою, жоден лідер не любить, коли його критикують або, як вони вважають, публічно висміюють, як це часто буває у відкритих суспільствах. Але якщо Україна хоче й надалі розвивати свою динамічну демократію, обмежувальні заходи доведеться скасувати, коли війна закінчиться, а російська загроза зникне.

Ймовірно також і те, що величезна популярність Зеленського може стати загрозою для української демократії. В Україні немає нікого, хто мав би подібну вагу та підтримку як політичного лідера. Якщо такий рівень популярності збережеться, це може переконати Зеленського залишитися при владі, тим самим відсікаючи решту, хто міг би посилити свої політичні позиції. Можливо, найкраще, що за своє життя зробив президент США Джордж Вашингтон (навіть краще, ніж командування військами під час Війни за незалежність), це піти з посади президента, залишаючись при цьому героєм війни та найпопулярнішим політиком у країні. Таким чином він створив прецедент мирної передачі влади. Незабаром після свого обрання у 2019 році президент Зеленський заявив, що президент не повинен перебувати на посаді довше 5 років. Можна сказати, що порушення цієї конкретної обіцянки не зашкодить українській демократії і може навіть привнести стабільність у мирний час, і це буде сильний аргумент. Але якщо Зеленського буде переобрано, майбутнє демократії залежатиме від його готовності дотримуватися обмежень у два терміни, що визначаються законами держави. На даний момент немає жодних ознак того, що він порушуватиме цей закон.

Позитивний та негативний націоналізм

Піднесення громадянської національної ідентичності в Україні, за якої на перше місце ставиться громадянський обов'язок та приналежність до країни, — одне з головних досягнень періоду незалежності України. Ця ідентичність була посилена та розвинена Зеленським, консолідована внаслідок війни. Проте їй протиставляють й інші погляди на те, що таке бути українцем. Одна радикальна альтернативна позиція прив'язує національну самоідентифікацію лише до етнокультурної ідентичності, згідно з якою бути добрим і надійним громадянином означає говорити правильною мовою, мати правильний погляд на історію країни та почитати правильних культурних діячів. Для прихильників цієї позиції всі, хто не поділяє ці етнокультурні характеристики, часто є загрозою. Більш націоналістично налаштовані прихильники такої позиції становлять незначну меншість. А ті, кого можна вважати ліберальними націоналістами, але хто все ж таки просуває в парламенті патріотизм із більш етнокультурним присмаком, наприклад, члени партії "Європейська солідарність", також не поспішають наголошувати на важливості громадянського національного обов'язку та центральній ролі держави. За фактом, для більшості політиків, навіть правих поглядів, громадянська та етнокультурна ідентичності можуть бути взаємодоповнювальними, як у Франції. також не поспішають підкреслювати важливість громадянського національного обов'язку та центральну роль держави. За фактом, для більшості політиків, навіть правих поглядів, громадянська та етнокультурна ідентичності можуть бути взаємодоповнювальними, як у Франції. також не поспішають підкреслювати важливість громадянського національного обов'язку та центральну роль держави. За фактом, для більшості політиків, навіть правих поглядів, громадянська та етнокультурна ідентичності можуть бути взаємодоповнювальними, як у Франції.

Разом з тим деякі політики можуть набивати собі політичні бали, або капіталізуючись на цих темах, або загострюючи ці протиріччя. Існує безліч історичних прикладів країн, які пережили травму брутальної війни, в яких приходили до вужчого розуміння нації як протидія зовнішнім впливам. Це сталося з деякими із західних сусідів України після Другої Світової війни та після падіння комунізму. Деякі дії можуть призводити до розколу, репресій та внутрішніх конфліктів, послаблюючи країну і роблячи її вразливою до зовнішнього впливу. У випадку з Україною ризик, хоч і невеликий, полягає в різкому посиленні неліберальних націоналістів, які просуватимуть посилення радикальних поглядів на українську ідентичність.

На щастя, сьогодні немає видимих ​​ознак зміцнення подібних форм націоналізму. Скоріше навпаки, війна посилила прихильність українців до лібералізму та інклюзивного концепту нації. Це сталося навіть у той час, коли на низовому рівні відбулося сильне зрушення у бік української мови (багато людей в Україні розмовляють українською та російською мовами). Дійсно, двомовні громадяни дедалі більше дистанціюються від інших "російських" аспектів своєї ідентичності. Насправді є деякі свідчення того, що це зрушення особливо помітне серед південно-східних російськомовних українців, які розглядають цей перехід до практики української мови як елемент свого громадянського обов'язку перед державою.

Для українського уряду життєво необхідним буде збереження національної єдності з просуванням реформ, і українським реформаторам слід вивчити досвід своїх грузинських колег. У 2003 році президент Грузії Міхеїл Саакашвілі успішно капіталізувався на оптимізм після Революції троянд, щоб швидко покінчити з корупцією на урядовому рівні, в тому числі в одіозній транспортній поліції, а також на рівні базових держпослуг. Геній Саакашвілі був не так у наявності технічно ідеального плану боротьби з корупцією, як у здатності переконати мільйони людей, що все зміниться, і тим самим запускаючи ці процеси. Звичайно, історія Грузії також є повчальним прикладом, оскільки в країні продовжуються інші корупційні дії на високому рівні. Україна потребує ще масштабніших реформ. Однак Грузія показує, що тільки коли люди переконані у майбутніх змінах, вони змінюють свою поведінку та адаптуються до нової очікуваної реальності. Сформулювати привабливі пропозиції щодо легко; переконати людей у ​​тому, що все зміниться набагато складніше.

Кінець війни, коли б він не настав, може надати Зеленському та всій країні саме такий момент. Президенту потрібно буде знайти спосіб перетворити волю населення до боротьби на таку ж сильну переконаність у тому, що старий підхід до управління країною більше неможливий. А потім він має виконати свої обіцянки. Момент настане, і треба сподіватися, що він зможе скористатися ним.